Золота головня (французька казка)

***

Золота головня (французька казка)

В Броссельянському лісі стояла хатина, і жило в ній троє братів. Були вони бідні, не мали ні батька, ні матері і працювали від світання до смерку, щоб заробити на хліб. Вони палили деревню на вугілля, а вугілля продавали.

Якось увечері, коли вони напалили повну ніч вугілля, Жан, старший брат, сказав:

– Ну, на сьогодні ми майже скінчили роботу, треба тільки пильнувати вогонь у печі. Піду-но я в Пемпон – потанцюю на весіллі у друга.

– Іди,– мовили менші брати Жак і Франсуа.

Жан убрався в стару куртку, латані штани, взувся в сабо, надів на голову старого капелюха та й пішов на весілля.

А Жак, середульший брат, подумав:

«Чом би й мені не піти погуляти? Піду-но до Жюльєна. Сьогодні в нього зібралися хлопці та дівчата, каштанами смакують, вином запивають, казки й цікаві бувальщини розповідають... А вогонь у печі й Франсуа може впильнувати».

І Жак подався до Жюльєна, загадавши Франсуа наглядати за вогнем.

Франсуа минав п’ятнадцятий рік. Був він хлопець лагідний і слухняний на вдачу, завжди покірно робив усе, що загадували брати, і ніколи не сказав їм жодного слова наперекір. Отож і тепер сів він біля печі, взяв кочергу і став ворушити жар. Ворушив, ворушив, аж поки здолав його сон. Снилося йому, що він принц і пасе вівці, сидячи на гарному білому коні. Франсуа почувався уві сні щасливим. Та прокинувшись, похолов із жаху – вогонь у печі погас.

Що робити? Як зарадити лихові? Як розпалити вогонь? Адже сірників тоді ще не було, і жінки щоранку ходили від хати до хати зі старим сабо, просячи жаринку.

Похилив голову Франсуа, гірко зажурився. Аж раптом підвів очі, глянув у вікно і бачить: ген над деревами в лісі полум’я танцює, звивається, міниться яскравими барвами – червоною, жовтогарячою, білою...

– Мабуть, це вуглярі розклали вогнище в лісі! – вигукнув зраділий Франсуа.– Ну ж бо попрошу в них вогню!

Побіг Франсуа на полум’я і забився далеко в ліс. Розглянувся навколо – аж бачить: він у Трессельському гаю, там, де живуть лісові духи й чарівниці!

Жахнувся Франсуа – адже це прокляте місце. Лісові духи сходяться сюди опівночі, заводять танки і забави. Але якщо їх побачить хтось із людей, вони хапають його, втягують у стрімкий танок, і той танцює, аж поки впаде мертвий.

Бігти? Тікати? Та, мабуть, уже не втечеш...

Раптом перед Франсуа з’явилося кілька чарівниць. Вони схопили його й кудись повели. Франсуа був ні живий ні мертвий.

Незабаром опинилися вони перед невеликим вогнищем; біля вогнища сидів лісовик і грів ноги.

Побачив лісовик хлопця та як гукне:

– Ти що тут робиш?

Франсуа заплакав і сказав, що він бідний вугляр, бо брати загадали йому пильнувати вогонь, а він не впильнував, і тепер його чекає кара.

Лісовикові стало жаль Франсуа. Показав він на вогнище й лагідно мовив:

– Підійди, хлопче, до вогню, візьми на лопатку головню та й біжи додому, а сюди більше не вертайся.

Франсуа сунув у вогонь лопатку і витяг головню, охоплену полум’ям. Потім побіг додому, вкинув головню в піч – і в ній спалахнув, заграв, затанцював вогонь.

Коли повернулися Жан і Жак, у печі жевріли жарини…

Вранці Франсуа, як завжди, заходився вигортати жар. Коли це бачить – головня блищить якимсь дивним блиском.

Він підступився ближче і став повертати кочергою головню. Побачивши, що вона не горить, витяг її, обтер фартухом, придивився і збагнув: це золота головня!

Голова у Франсуа пішла обертом.

«Золото! Це моє золото! Я тепер багатий, а всі багаті люди щасливі й довго живуть... Це моє золото! Ні! Не скажу про головню ні Жанові, ні Жаку...»

Франсуа вирив під буком яму і закопав головню.

Ні на мить не забував він про свій скарб. Мріяв, як викопає головню, як поїде з нею в Париж, продасть, а потім повернеться додому і скупить усю землю в окрузі. Сусіди луснуть від заздрощів, а він житиме й горя-біди не знатиме.

Франсуа працював не розгинаючи спини – збирав гроші на поїздку в Париж і повсякдень мріяв про своє майбутнє багатство та щастя.

Нарешті настав день, коли Франсуа вирушив у путь. На плечі хлопець ніс торбину з золотою головнею.

Ішов він од села до села, їв яблука, каштани, виноград, що їх збирав дорогою. Селяни пускали його на нічліг і ділилися з ним вечерею.

І ось Франсуа дістався до Парижа. Переспав ніч, а вранці розбив свою головню на кілька шматків і пішов до золотарів продавати. Взяв за головню величезні гроші.

Франсуа накупив собі розкішної одежі, оселився в найбагатішому заїзді.

А що був він розумний і гарний з лиця, то незабаром познайомився і подружив з вельможними панами, а згодом і сам вибився в пани – став маркізом де Компе.

Жив Франсуа раюючи: солодко їв і пив, м’яко спав, розважався як хотів, добру славу мав.

Та по недовгім часі занудився він за рідним лісом, за округою, за братами Жаном і Жаком.

«Поїду-но я додому,– вирішив нарешті Франсуа.– І там житиму в багатстві й славі, і друзів позаводжу – вони розраджуватимуть і звеселятимуть мене».

Купив Франсуа коня і зброю: адже в ті часи мандрівника чигала на дорогах небезпека – дикі звірі, лихі розбійники,– та й поїхав додому.

Приїхавши, купив собі пишний замок і оселився в ньому.

Знов зажив Франсуа розкошуючи. Бенкети змінялися полюваннями, бали турнірами. Завжди у замку лунала музика, дзвеніли келихи... Тільки бідняків ніколи не запрошував до себе Франсуа і ніколи не дав їм жодного су. А сам жменями розкидав своє золото.

Незабаром приохотився він до гри в карти. Небагато часу минуло, і багатства Франсуа як не було. Він став таким бідним, як і колись. Але він не знав упину і грав, грав у карти, сподіваючись виграти великі гроші.

Одного дня зайнялися стайні Франсуа. Та він, коли йому про це сказали, тільки рукою махнув, бо саме грав у карти.

Полум’я перекинулося на замов і все понищило. Франсуа залишився сам серед руйновища й попелу. Просидів день, просидів другий, а потім голод змусив його піти з пожарища. Аж тоді згадав він, що в нього є брати, і подався до їхньої вбогої хатини.

Жан і Жак, як завжди, налили в печі вугілля й при цьому співали.

Побачивши Франсуа, вони відразу його впізнали, хоч і був він у розкішних шатах.

– Брати мої, прихистіть мене! – заблагав Франсуа.– Мій замок згорів, гроші я розтринькав, друзі мене покинули. Я бідний і безталанний. Не женіть мене!

– Сідай до вогню та попоїж з нами,– відповіли брати, показуючи на горщик з лемішкою з чорного борошна.– Ми не проженемо тебе.

Франсуа попоїв і зігрівся. Але на серці в нього лежав важкий камінь. Не горя, не туги, не каяття, а заздрощів. Він бачив, що брати його спокійні та веселі, і заздрив їм. Мовляв, братам добре, а йому погано... До того ж, Франсуа відвик од роботи, а він-бо добре знав: не можна йому буде жити в братів, якщо не працюватиме...

– А спробую-но щастя востаннє! – вирішив нарешті Франсуа.– Піду до Трессельського гаю, до лісових духів.

Дочекавшися вечора, Франсуа подався до гаю.

Погода була жахлива: гуркотів грім, блискавки краяли небо. Франсуа тремтів зі страху, але йшов і йшов уперед – на полум’я над найвищими деревами.

Зловісно кричали сови. Кажани та сплюшки, як тіні, шугали поміж деревами. Шумів вітер, зітхали дуби, трепетала папороть, хилився до землі верес. Здавалося, вся природа стогнала й голосила.

А Франсуа йшов та йшов, долаючи кволість і страх.

Нарешті почув він сміх, голоси, співи. За мить до Франсуа підбігли чарівниці, потягли на галявину, закрутили в нестямному танку.

А лісовик, угледівши Франсуа, відразу впізнав його та як вигукне:

– Ти чого прийшов сюди, чоловіче?

Франсуа сказав те, що й колись: мовляв, у печі погас вогонь, і йому треба жаринки.

Вислухав його лісовик, а потім кинув глузливо:

– Чув уже, чув про це, та щось не дуже віриться! Ось зараз побачу, правду ти кажеш чи брешеш! Сунь лопатку у вогонь і спробуй витягти головню.

Франсуа, трусячись, підійшов до вогнища, сунув у полум’я лопатку й хотів був її витягти. Аж ні – лопатка не витягалася. Здавалось, її тримає якась невидима сила.

Франсуа хотів пустити лопатку, але й цього не зміг зробити. Вона мовби приросла йому до рук...

А полум’я спершу лизало лопатку, потім добралося до рук Франсуа, а тоді обійняло його всього. Франсуа зник у вогні!

На світанку вогнище погасло, чарівниці щезли, і на галявині лишився тільки сірий попіл...

Минув час, із попелу пробився хирлявий стовбурець. Згодом виросли на стовбурці гілки – кволі, тонкі, покручені...

І нині стоїть на тій галявині старе зниділе дерево; гілки його поопускалися до землі. Називають те дерево «деревом вугляра».

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)