Жадібний бай і Алдар-Косе (казахська казка)

***

Жадібний бай і Алдар-Косе (казахська казка)

Жив на світі Шигай-бай, прозваний за неймовірну жадібність Шик-бермесом. В усьому степу не було більшого скнари, як він. Багато було у нього баранів, биків та коней. Але скнарість бая не мала меж. Для нього не існувало священного закону. Вхід до юрти Шигай-бая був закритий для подорожніх. За все своє життя він нікому не подав ні шматка.

– От, мене він нагодував би! – самовпевнено сказав Алдар-Косе.

– Навряд, – відповів відомий дотепник Жиренше.

Вони побились об заклад і домовились: якщо Алдар-Косе ухитриться попоїсти у Шигай-бая, то Жиренше віддасть Алдар-Косе все, що той забажає.

Алдар-Косе заправив поли халата за пояс, сів на коня й вирушив у дорогу. Надвечір він дістався до аулу Шигай-бая. Коли Алдар-Косе під’їхав до юрти багача, то побачив навколо неї розстелений очерет. По шелесту очерету жадібний бай І дізнавався про те, що наближається гість, і встигав ховати їжу, яку готували вдома.

Алдар-Косе потихеньку розсунув очерет і вивільнив собі прохід до юрти. Тоді знайшов маленьку дірочку в кошмі й зазирнув усередину. На таганці кипів казан. Шигай-бай начиняв ковбасу. Господиня патрала гусака. Служниця смалила баранячу голову, а дочка місила тісто. Несподівано ввійшов до юрти Алдар-Косе і привітався. Миттю зникли ковбаса, гусак, бараняча голова й тісто.

Гість удав, що нічого не помітив.

Шигай-бай удавано усміхнувся:

– Раді бачити тебе, Косе! Сідай, будь гостем! Тільки вибач, нічим тебе почастувати.

– Що ж, і на доброму слові дякую! – відповів Алдар-Косе і сів на найпочесніше місце в юрті.

– Що нового чути по степу? – поцікавився хазяїн.

– А про що ти хочеш знати, ласкавий Шигай-баю? Те, що я бачив, чи те, що я чув?

– Чутки частенько бувають брехнею. Я їм не вірю. Краще розкажи про те, що ти бачив.

Алдар-Косе почав розповідати:

– Їду я до тебе й бачу: шляхом повзе довга-предовга змія. Побачила вона мене, засичала й скрутилася так само, як та ковбаса, що ти сховав під себе, ласкавий Шигай-баю. Я схопив каменюку завбільшки з баранячу голову, схожу на ту, на якій сидить твоя служниця. Влучив я каменюкою в змію, вона одразу стала, мов тісто, на якому сидить твоя дочка. Коли я сказав хоч одне слово неправди, хай мене обпатрають, як гусака, якого сховала твоя дружина.

Шигай-бай почервонів од злості й кинув у казан ковбасу. Хазяйка опустила туди ж обпатраного гусака, а служниця – обсмалену баранячу голову.

І дружно мовили:

– Хай вариться п’ять місяців!

Алдар-Косе швидко роззувся, поставив свої чоботи біля дверей і сказав:

– Відпочиньте мої чобітки десять місяців.

Після цього він простягнувся на кошмі, бо було вже пізно, і вдав, що спить. Господарі почули, як гість хропе, і теж полягали спати.

Алдар-Косе дочекався, коли всі міцно поснули, тихенько встав, підкрався до казана, виловив гусака, з’їв його, потім дістав баранячу голову й закінчив вечерю ковбасою.

Наївшись, він порізав на клапті шкіряні чоботи баєвої дочки й кинув їх у казан.

Ситий і задоволений своєю витівкою, Алдар-Косе ліг спати.

Вночі Шигай-бай прокинувся, розбудив тихенько сім’ю й звелів подати вечерю. Гостя він, звичайно, не запросив.

Почали господарі їсти. Жували-жували ту шорстку шкіру і ніяк не могли розжувати, замалим зуби не поламали.

– Сховай м’ясо на завтра, - сказав Шагай-бай, а нам налий сурпи.

Минула ніч. Зібрався Шигай-бай у поле, покликав дружину й каже їй на вухо:

– Дай мені з собою айрану, тільки так, щоб не побачив той Косе.

Дружина наповнила видовбаний гарбуз айраном і подала чоловікові. Шигай-бай сунув гарбуза в кишеню і хотів було вийти з юрти. Та коли Косе побачив, що кишеня у нього випинається, кинувся хазяїнові на шию й ну обнімати його.

– Бувай, ласкавий Шигай-баю, сьогодні, напевно, я поїду від тебе.

А сам вертить бая, торсає щосили. Айран з гарбуза так і полився на ноги баю. Багатій терпів, терпів і не витримав. Кинув гарбуза й закричав:

– Бери, пий мій айран, пий, хоч лусни!..

Пішов Шигай-бай голодний із дому. Іде він степом і думає: «Як мені спекатися цього докучливого гостя?»

Наступного ранку бай каже дружині пошепки:

– Спечи, жінко, коржика, тільки так, щоб Косе не бачив!

Спекла дружина коржика, вийняла його з гарячого попелу

й подає чоловікові. Той тільки відкусив шматок, як заходить Алдар-Косе. Шигай-бай миттю сунув коржика за пазуху. Але Алдар-Косе помітив це.

– Напевно, я сьогодні поїду! – сказав він і обняв хазяїна, мовби прощаючись,– Ласкавий і шановний Шигай-баю! Вже й не знаю, як віддячити тобі за твою гостинність...

Кажучи ці слова, Алдар-Косе все міцніше й міцніше притискав до себе хазяїна. Гарячий коржик пік баю голий живіт.

Нарешті Шигай-бай не витерпів і крикнув:

– Та подавися ти моїм хлібом! Бери, жери!

Але Алдар-Косе з’їв коржика й не подавився. А бай знову пішов у поле голодний.

Минуло кілька днів. Шигай-бай ніяк не міг спекатися непроханого гостя. Кожного ранку той збирався в дорогу, але так і залишався до наступного дня.

Алдар-Косе приїхав до Шигай-бая на вороному жеребці з чималою лисиною. Він стояв у конюшні разом з кіньми хазяїна. Багач вирішив помститись Алдар-Косе й зарізати його жеребця. Але Косе підслухав розмову хазяїна з дружиною й дізнався про злий намір бая.

«Зачекай, ти ще пошкодуєш, скнаро!» – сказав сам собі Косе і пішов до конюшні.

Він заліпив лисину своєму коню, а на лобі одного з коней Шигай-бая, теж вороної масті, намалював крейдою білу пляму.

Опівночі Шигай-бай пішов до конюшні й закричав звідти:

– Косе! Вставай, твій жеребець заплутався у поводі. Зараз він здохне!

– Та заріж його швидше, щоб м’ясо не пропало! – сказав Алдар-Косе й повернувся на інший бік.

Шигай-бай зарізав вороного жеребця з білою плямою на лобі.

Уранці хазяїн та гість пішли білувати коня. Алдар-Косе опустився біля нього на коліна й став нарікати на долю, яка забрала у нього останнього коня. Непомітно він стер крейдяну лисину й радісно вигукнув:

– Слава аллаху! Це не мій кінь, ласкавий Шигай-баю. Ти помилився. У мого – біла пляма на лобі.

Жадібний бай і Алдар-Косе (казахська казка)

Не довго думаючи, Алдар-Косе побіг до табуна, знайшов свого жеребця, витер йому лоб і підвів до Шигай-бая:

– Ось мій кінь!

Бай від гніву ладен був на шматки роздерти Алдар-Косе, та насилу стримався.

Нарешті, на превелику баєву радість Алдар-Косе по-справжньому почав збиратися додому. Подивився він на свої драні чоботи й сказав:

– Треба їх полатати. Чи не даси мені шило, ласкавий Шигай-баю?

Бай поспішав у степ до своїх баранів і відповів:

– Жінко, віддай йому те, що він просить!

Вийшов хазяїн з юрти, Алдар-Косе каже старій:

– Шигай-бай наказав віддати мені вашу дочку Біз!

– Ти що – збожеволів? – обурилася стара. – Та хіба я віддам красуню такому пройдисвітові, як ти?

– Не треба кричати,– відповів Алдар-Косе, – Чоловік наказав, а ваше діло – слухатися.

– Мій чоловік не дурний. Іди геть!

– Тоді спитаймо його.

Вони й побігли навздогін за баєм. Алдар-Косе крикнув:

– О ласкавий Шигай-баю! Ваша дружина не дає мені біз. А без біз я не можу вирушити в дорогу.

Шигай-бай злякався, що Алдар-Косе ще затримається в його юрті, й гукнув дружині:

– Віддай йому швидше біз, і хай він іде собі!

Жінка так і заклякла від подиву. Алдар-Косе швидко осідлав свого коня, посадив попереду себе дівчину, яка давно мріяла покинути батька-скнару, й зник у степу. А мати так і стояла на дорозі здивована і розгублена.

Привіз Алдар-Косе Біз у свій аул, залишив її, а сам поїхав до Жиренше. Розповів він, як обдурив жадібного бая, і каже:

– Ти мені програв. Я жив у Шигай-бая і був ситий.

- Ну, то й що, – відповів Жиренше, – обдурити бая-дурня неважко. Ти ось спробуй мене обдури. Тоді візьмеш усе, що бажаєш!

Алдар-Косе погодився, і вони поїхали у степ. Жиренше їхав верхи, а Алдар-Косе ішов пішки. Пройшли друзі близько кілометра, раптом Алдар-Косе зупинився й каже:

– Щоб тебе обдурити, мені потрібен строкатий мішок, а він залишився вдома. Піду назад.

– Візьми мого коня, щоб даремно не гаяти часу! – запропонував Жиренше.

Алдар-Косе сів на коня, трохи від’їхав і сказав:

– На все добре, Жиренше!

– Ось я тебе й обдурив. Був у тебе кінь, а тепер його нема!

Алдар-Косе поскакав, а Жиренше побіг додому.

Вдома Жиренше розповів дружині про свою біду.

– Гаразд,– сказала вона.- Сиди вдома й чекай на мене.

Я повернуся з коцем.

Взяла вона стару ковдру, згорнула її так, наче дитину закутала, й побігла напереріз Алдар-Косе. Зустрілися вони і пішли далі разом. Добралися до річки. Бачить Алдар-Косе, що його супутниця збирається вбрід переходити річку, й каже їй:

– Дай мені дитину, я перевезу її на той берег.

– Вона може прокинутися, – відповіла жінка.

– Тоді бери мого коня і їдь.

– Дякую!

Сіла жінка на коня, дійшла до середини річки й мовила:

– І найхитрішого хитруна може обдурити проста жінка. Не сумуй, Алдар-Косе, ти, здається, ще молодий! Коли виростуть у тебе борода й вуса, можливо, й жінку обдуриш. Хай тобі щастить!

Переправилася жінка на другий берег, помахала Алдар-Косе рукою й поскакала додому на коні свого чоловіка.

* Шик – роса. Шик-бермес – той, що не дає жодної краплі води.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)