Казка про чарівну пташку (українська народна казка)

***

Казка про чарівну пташку (українська народна казка)  Давним-давно жили собі два брати. Одному бог дав семеро дітей, а в другого не було й одної. Хоч спочатку ґаздували оба добре, та пізніше той, що мав семеро дітей, приопав, а бездітний – розбагатів. Та й так разбагатів, що не хоче з бідним знатися, лише з панами, з начальниками, з суддями. Цьому все йде, як по маслу, а бідному хата згоріла, у такі злидні впав, що не може з них вилізти.

  Але йдуть свята. Перед Новим роком приходить бідний брат до багатого та й просить:

  – Брате, поможи мені, бо не маю раз що дітям зварити.

  – Е, ти пусто дбаєш, тому нічого не маєш. Треба рукави закотити та й братися до роботи.

  – Закочую рукави, брате.

  – То, певно, довго спиш?

  – Ой, брате, ти, певне, ще обертаєшся на другий бік, як я вже встаю.

  – Добре,– каже багач.– Я пшеницю ще не молов і пшеничної муки не маю. Іди, жінко, та й дай житньої муки братові.

  Пішла жінка з мискою, набрала такої муки, що свиням рядила. Бідний приніс муку додому, жінка зварила пеленички та й плаче:

  – Що маю робити? Мусять діти в злиднях свята перебувати.

  Стислося серце бідному, каже:

  – Піду в ліс, хоч ріща принесу, аби не мерзли діти.

  Пішов у ліс, нарубав ріща, в руки так закріп, так змерз. Гріється, а золотокрила пташка пурхнула, сіла йому на плече та й: «Цвірінь-цвірінь. Цвірінь-цвірінь». Він узяв пташку за крильця – пташка не тікає. «Ей,–думає, – принесу дітям, хай бавляться». Пустив пташку в кожух, у рукав, та й приніс додому. Діти бавилися, пташка пурхала по хаті, сіла на полицю і заснула. Полягали й старі з дітьми без вечері. Вранці встають – на столі хліб, на столі м'ясо печене, на столі всякі добра. Думають-гадають:

  – І звідки взялося? Невже ми так міцно позасинали, що не чули, як брат нам до хати все це приніс? Ото буде сміятися, що ми такі сплюхи!

  Пташка пурхнула з полиці та й сіла на стіл. Пішла жінка взяти ложки з полиці, а там дукати. Каже вона!

  – Йой, чоловіче, щось у нашій хаті є! Дивися, дукати тут.

  – Ей, жінко, добре, що є. Я йду в місто та й запобіжимо наші злидні.

  Пішов у місто, дещо покупив, прийшов додому, а жінка знов:

  – Чоловіче, на полиці з'явилися нові дукати.

  Вже й він задумався. А пташка пурхнула з полиці на комин, а з комина на жердку. Чують, дитина з печі кричить:

  – Татку, осьде чіча на комині!

  Ґазда виліз на піч, а на комині – дукати. Що це може бути?

  Діти вже не голодні, бігають за пташкою. Пташка втікає, вицвірінькує файно – всім весело. Спостеріг: де пташка сяде, там є дукати. Через кілька днів знов поїхав до міста й накупив дітям і вбратися, і взутися.

  Зустрів його багатий брат і питає:

  – Скажи, чи не від моєї муки тобі так поталанило, що ти багатіти став?

  – Ей, говори, брате! Пішов я по дрова та й пурхнула мені на плече золотокрила пташка. Тепер, де вона не сяде, там є золоті дукати.

  Брат, коли це вчув, то каже:

  – Я тобі дам мішок пшениці, але віддай мені пташку

  – Ні, брате, хіба тільки позичу.

  – Позич.

  Узяв багач пташку, приніс додому й говорить жінці:

  – Заріж зараз оцю пташку й засмаж мені.

  Жінка головку скрутила, обскубала пташку, випотрошила та й смажить у ринці. А хлопчики бідного брата дуже плакали за пташкою і прибігли до стрия просити, аби віддав. Прибігли, поставали коло пічки, де смажилася пташка. А серце вискочило з ринки та й упало одному хлопчикові на груди. Він був голодний та й серце з'їв. Каже хлопчик:

  – Стрийно, віддайте нам пташку!

  А вона показала на ринку й говорить:

  – Ось де ваша пташка! Ми зараз її будемо їсти.

  Діти, плачучи, побігли додому, сказали татові, мамі, сестрам – вже плачуть усі. Каже жінка:

  – Видиш, який ти для свого брата добрий: дав добро з хати. Тепер будемо бідувати.

  – Що сталося, жінко, того не вернути. Видно, таке наше щастя.

  Лягли спати, вранці встають, а в одного хлопчика на подушці повно золотих дукатів.

  – А це що є?

  Каже хлопчик:

  – Татку, вчора стрийна смажила нашу пташку, а серце з ринки вискочило, і я його з'їв.

  Стали вони знову жити-поживати в добрі-гаразді. А багач бачить, та не знає, звідки то все береться. Питає брата:

  – Звідки ти такі гроші маєш?

  – А видиш, брате, ти хотів моїм добром користати – пташку з'їв, але мій син спожив з тієї пташки серце, і тепер, де не сяде, там дукати, де не ляже, там дукати.

  Багач заскрипів зубами, пішов до суду й наговорив, що братів син ходить на грабунки, брат розбагатів з того, й хлопця треба знищити.

  Зараз приїхали жандарми, хлопця закували і кинули до тюрми. Сидять з ним старенькі діди, розповідають різні історії – він слухав, слухав та й заснув. Вранці пробудився, а один дід питає:

  – За що ти, синку, тут?

  Він розповів. Дід подає дукати, що за ніч з хлопця насипалися, й каже:

  – Но-но, синку, ти довго тут сидіти не будеш.

  Через якийсь час приходить шандар і кличе його на протокол. Хлопець говорить йому:

  – Берете мене, то беріть оці дукати.

  Узяв шандар дукати, привів його на протокол, а там уже й не питали нічого, лише сказали збиратися додому. І він пішов собі додому.

  А батько його поїхав у ліс по дрова. Та й Мана упізнала, що то є той самий чоловік, який узяв її золотокрилу пташку. Він є, а пташки нема.

  Але чує він синів голос:

  – Тату, тату, я йшов з тюрми та й заблудив у лісі!

  Батько їде кіньми на голос, а там нікого нема. Чує вже з другого боку:

  – Тату, я тут!

  Лишив коні, побіг на голос, а син уже в іншому місці озивається. Так Мана водила батька, аж поки не завела в страшні хащі, між озера. Та й там показалася йому й зачала дуже сміятися. Каже:

  – Лізь у воду. Як у воді скупаєшся, то знайдеш дорогу до свого дому.

  Хотіла його втопити.

  Він хоч і мав семеро дітей, але був ще гарний і сильний. Говорить Мані:

  – Ти мене випусти звідси, бо я маю семеро дітей удома. А Мана каже:

  – Бачиш перед собою кам'яну гору? Коли вирубаєш з цього каменю дзвін, аби він задзвонив, тоді пущу тебе додому.

  Став він та й зажурився, як має з тієї скали дзвін зробити? Лупав скалу день, два, три, тиждень, місяць – уже зробив дзвін, а він розколовся. Починає другий дзвін робити. Зробив, але дзвін не дзвонить, бо з каменю.

  А син прийшов із тюрми й чує, що тато поїхав до лісу і не вернувся. Йде він до лісу. Ходить, кличе тата, а дерево так його б'є, що не може виховатися. Біжить до одного дерева – б'є, біжить до другого – б'є... Так хлопець біг від дерева та й усе кликав тата, а тато не озивався.

  Довго блукав лісами, дуже дерево било його, то він ночував на галявинах, а вранці вставав, збирав дукати, і йшов далі шукати батька. Та й зайшов аж до Мани. А Мана засміялася та й каже:

  – Коли вже прийшов до тата, то я його відпущу, але поможи йому зробити кам'яний дзвін, і щоб той дзвін задзвонив.

  – Спробую.

  Привела Мана сина до батька. Дуже щиро привіталися вони. Але батько такий нужденний, такий згорьований, що не впізнати його. Каже синові:

  – Дзвін готовий, але не дзвонить.

  – Нічого, він ще задзвонить. Плавмо дукати й обливаймо гарячим золотом оцей камінь.

  Розплавили гроші, обдали гарячим золотом кам'яний дзвін, викували з дукатів серце до дзвона. Як дзвін задзвонив, Мана впала й умерла. З дерев зробилися люди, з каменів – будинки, і показалася їм дорога прямо до хати. Батько з сином ішли з дарами від тих людей, що Мана зачарувала, додому, а люди їм кричали: «Слава! Слава!» Так щасливо повернулися додому.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)