Три брати-товариші (узбецька казка)

***

Три брати-товариші (узбецька казка)

Мав чоловік трьох синів. І були всі троє не лише вчені та письменні, а й статечні юнаки, з лихими людьми не зналися, непевних шляхів цуралися.

Старшому, Тонгуч-батирові минув двадцять один рік, серед-ньому, Ортанча-батирові – дев’ятнадцять, а найменшому, Кенджа-батирові – сімнадцять років.

Одного дня приголубив батько своїх синів та й мовив:

– Діти мої, я не багатій, і нема в мене скарбів, щоб вам залишити. Отож не покладайте на мене великих сподівань. Кожному з вас я дав добре ймення, кожному відсвяткував день повноліття. Повиростали ви в мене міцні та дужі, навчив я вас зброєю володіти, бути розважливими й мужніми. Не забувайте моєї науки, і ваша сила дужчатиме день у день, і станете ви справді безстрашними батирами. А тепер послухайте ще три мої поради: перша – будьте правдиві, і життя ваше минатиме спокійно, друга – не вихваляйтеся ніколи, і не знатимете сорому, третя – не лінуйтеся, і будете щасливі.

Я звелів осідлати для вас трьох коней: воронця, буланого й сиваша, а в сакви покласти харчів на тиждень. Ви знаєте приказку: не побачивши світу, людиною не станеш. І птаха щастя не вловиш, не полюючи на нього. Отож, прощайте, діти мої. Хай щастить вам у ваших мандрах!

Спорядилися брати, рано-пораненьку посідали на коней і рушили в дорогу. А дорога була далека: доводилося через річки та озера перепливати, гірські хребти долати, крізь ліси продиратися. Цілий день їхали брати кіньми і, коли вже заходили сутінки, зупинилися поблизу очеретяних хащів – тугаїв. Зійшовши з коней, попоїли. А тоді вирішили й заночувати тут.

Старший брат Тонгуч-батир сказав:

– З усього видно, що по цих тугаях нога людини не ступала. А ми з вами здорожились, і недобре буде, як усі поснемо. Отож поділимо ніч на три варти й чатуватимемо по черзі, щоб не скоїлось якого лиха.

Три брати-товариші (узбецька казка)

Перший став на чати Тонгуч-батир, а молодші брати полягали спати.

Ніч стояла місячна, довкола було тихо, мов у вусі.

Час був пізній, але Тонгуч-батир не склепляв повік. Аж ось в очеретяних хащах зачувся якийсь шурхіт. Тонгуч-батир скам’янів, прислухаючись, і наготував зброю.

А по той бік тугаїв, де зупинилися брати, було лігво страховищного лева. Знаючи про те, ніхто з людей не мандрував цим шляхом, і взагалі там нікого не було.

Лев зачув людський дух, покинув своє лігво і, побачивши Тонгуч-батира, посунув просто на нього. Величезні, мов дві миски, очі його горіли, хижі пазурі розчепірились, а довга грива настовбурчилася.

Щоб не тривожити братів, юнак побіг у степ – звір погнався за ним. Кількома стрибками лев майже наздогнав батира й кинувся на нього. Але юнак спритно ухилився, і лев щосили налетів на дерево. Тонгуч-батир ударив лева мечем по хребті. Розлютований хижак знову напав на юнака, але той виявився спритніший і одним ударом відрубав звірові праву лапу. Лев заревів од страшного болю і, зібравшись на силі, ще раз стрибнув на батира, але той знов ухилився і відтяв йому голову... Тонгуч-батир вирізав з левової шкури пасок, підперезався ним попід сорочкою і, наче нічого не сталося, повернувся до братів.

Потім на чати ставали двоє молодших братів, але ніяких пригод із ними не сталося. Так минула перша ніч.

Настав ранок, і брати рушили далі. їхали довго, проїхали багато. Знову зайшла ніч, і вони спинилися поблизу височенної гори. Ліворуч од неї лежала розлога рівнина, під горою ріс високий осокір, а попід осокором вибивалося з землі джерело. Неподалік од джерела була печера, і в ній жив цар зміїв Аждар-султан.

Батири нічого не знали про царя зміїв. Спокійно припнули вони коней, почистили їх скреблом, дали корму, а самі сіли вечеряти. Як і минулої ночі, перший вартував Тонгуч-батир, а його змінив середній брат.

Ніч була місячна, навкруги панувала тиша. Раптом почувся шурхіт, і з печери виповз цар зміїв Аждар-султан.

Не схотів Ортанча-батир турбувати братів і побіг у степ, далі від джерела.

Три брати-товариші (узбецька казка)

Учувши людину, Аждар-султан погнався за хлопцем, але Ортанча-батир відскочив убік і вдарив царя зміїв мечем по хвості. Закрутився як скажений Аждар-султан. А юнак примуд- рився та ще й по спині мечем його вперіщив. Тяжко поранений зміїсько кинувся на Ортанча-батира, але той востаннє підвів меч і порішив страховище. Потім вирізав пасок із змієвої шкури, підперезався ним під сорочкою і, ніби нічого не сталося, повернувся на своє місце. А невдовзі Кенджа-батир змінив його.

Уранці брати рушили далі. Довго мандрували вони горами та пустелями. А як стало сонце сідати, під’їхали до невисокого пагорба, позлізали з коней і влаштувались відпочити. Розклали багаття, повечеряли, і знову перший став на варту найстарший брат. Його заступив середній, а тоді й найменшому надійшла черга.

Сидить Кенджа-батир, охороняє сон своїх братів. І не помітив, як вогнище загасло.

«Не можна без вогню залишатися»,– подумав юнак. Зійшов ’ на верхівку пагорба й став роздивлятися навколо. Бачить, десь ген-ген поблимує вогник. Вискочив Кенджа-батир на коня й поскакав. їхати довелося довгенько, та врешті дістався він до самітної хатини.

Зліз Кенджа-батир з коня, навшпиньки підійшов до вікна й зазирнув усередину. В хаті було світло, в казані варилася юшка. Довкола вогнища сиділо двадцятеро чоловік, люті з обличчя, з кривими запоясниками. Видно, щось недобре було в них на думці.

«Та це, мабуть, зграя розбійників зібралася,– подумав Кенджа-батир.– Залишити їх тут і піти собі – не годиться так робити чесній людині. Ану спробую я схитрувати, здобуду в них довіру, а тоді зроблю що треба».

Він розчинив двері й увійшов. Розбійники кинулись до зброї.

– Афанді,– сказав Кенджа-батир, звертаючись до ватажка,– я нікчемний ваш раб, родом з далекого міста. Досі я промишляв самотужки, по дрібницях, звісно. Але давно вже хотів пристати до якоїсь ватаги, хоч би такої, як ваша. Отож, прочувши, що ви тут неподалік, я подався вас шукати. Ви не дивіться, що я молодий. Я багато чого вмію: можу підкопи робити, нагледіти щось чи вивідати. Побачите, я вам у пригоді стану.

Так повів мову Кенджа-батир, і ватажок відказав йому: Добре зробив, що прийшов.

Кенджа-батир уклонився й сів до вогнища.

Тої ночі розбійники надумали пограбувати шахову скарбницю Повечерявши, всі посідали на коней і поїхали.

Кенджа-батир також подався з ними. Незабаром вони під’їхали до палацового саду, позлізали з коней і стали радитись, як ліпше прокрастися до палацу. Домовилися, що першим через мур перелізе Кенджа-батир і розвідає, чи спить сторожа, а тоді усі інші.

Три брати-товариші (узбецька казка)

Розбійники допомогли Кенджа-батирові видертись на мур. Юнак зіскочив у сад, походив по ньому й, побачивши, що сторожа спить, підкотив до муру гарбу, виліз на неї і визирнув через мур:

– Тепер найзручніший час!

Ватажок звелів розбійникам перелазити через мур.

Щойно перший розбійник ліг черевом на мур і, нахиливши голову, наготувався злізти на гарбу, Кенджа-батир змахнув мечем – і голова злодія покотилася по траві.

– Злазь,– мовив Кенджа-батир так, щоб його почули роз-бійники, і стягнув убитого злодія з муру.

Так він постинав голови всім розбійникам, а тоді попрямував до палацу.

Нечутно пройшов повз поснулу сторожу до зали з трьома дверима. Тут були десятеро дівчат-прислужниць, але вони теж спали.

Ніким не помічений, Кенджа-батир зайшов у перші двері й опинився в багатім покої. На стінах висіли розшиті червоногарячими квітами шовкові сюзане.

На срібному ліжкові, закутана в білу тканину, спала красуня, краща від усіх земних квітів. Тихесенько підійшов до неї Кенджа-батир, зняв з її правої руки золотий перстень і поклав собі в кишеню.

«Ану зазирну до другого покою, – мовив у думці Кенджа-батир, які ще там таємниці?»

Відчинивши другі двері, опинився у великій спочивальні, прикрашеній шовками із зображенням птахів. Посередині, на срібнім ліжкові, оточена чотирнадцятьма служницями, лежала дівчина. Місяць і сонце сперечалися через неї, бо кожному здавалося, що це в нього взяла дівчина свою вроду.

Кенджа-батир нечутно зняв у дівчини з руки браслета і поклав до кишені. «Тепер треба зайти до третього покою»,– подумав юнак.

Тут усе було ще багатше. Стіни були оздоблені малиновим шовком.

На срібному ліжкові, в оточенні шістнадцятьох служниць, спала красуня. Дівчина була така гарна, що сама шахиня зір, прекрасна ранкова зоря, ладна була їй слугувати. Кенджа-батир обережно вийняв з правого вуха дівчини золоту сережку й сховав до кишені. А тоді вийшов з палацу, переліз через мур, сів на коня й поїхав до братів. Ті ще не прокидалися. Бавлячись мечем, досидів Кенджа-батир до світання.

Заднілося. Батири поснідали й рушили далі. Незабаром вони прибули до міста й зупинилися в караван-сараї. Припнувши коней під наметом, брати зайшли до чайхани й примостилися там спочити за чаєм.

Раптом на вулицю вийшов оповісник і сказав:

– Ті, що мають вуха, нехай слухають! Цієї ночі в шаховім саду хтось постинав голови двадцятьом розбійникам, а в дочок шаха зникло по золотій оздобі. Наш володар питає всіх,– може, хто що знає про цю подію і про батира, який зважився на такий сміливий вчинок. А якщо до когось приїхали люди з інших місць чи країв, їх належить негайно привести в палац.

Господар караван-сараю запропонував своїм гостям піти до шаха. Брати рушили до палацу.

Шах, дізнавшися, що вони чужинці, звелів одвести їх до окремого, багато оздобленого покою, а візирові доручив вивідати, хто вони й чого приїхали.

Візир сказав:

– Якщо спитати прямо, вони, може, й не скажуть. Краще залишити їх самих і підслухати, про що вони балакатимуть.

У кімнаті постелили скатертину, наставили всіляких наїдків і залишили братів самих.

Три брати-товариші (узбецька казка)

Ті заходилися коло їжі. А в сусідньому покої мовчки сиділи шах з візиром і підслуховували.

– Нам дали м’ясо молодого баранця, – сказав Тонгуч-батир,– але його, мабуть, вигодував собака.

– Твоя правда,– потвердив Ортанча-батир.– Шахи не гидують і псятиною. Але от що дивно – від бекмесу чути людський дух.

– І то правда,– озвався Кенджа-батир. – Усі шахи – кровопивці. Отже, нічого неймовірного немає, якщо в бекмес домішано людської крові. А мене інше дивує: перепічки на таці викладено так, як це робить добрий пекар.

Тонгуч-батир сказав:

– Мабуть, так воно і є. Але ж нас покликали сюди, щоб дізнатися, що сталося в шаховому палаці. Певна річ, нас питатимуть. Що ми казатимемо?

– Скажемо правду,– мовив Ортанча-батир.

– Отже, час розповісти про все, що ми бачили в дорозі,– запропонував Кенджа-батир.

Тонгуч-батир розповів, як він бився з левом першої ночі, потім зняв із себе смужку левової шкури й кинув перед братами. Слідом за ним Ортанча-батир теж розповів про все, що сталося другої ночі, і, знявши пасок із шкури царя зміїв, показав братам. Потім заговорив Кенджа-батир. Розповівши, що діялося третьої ночі, він показав братам золоті оздоби, зняті з шахових дочок.

Отак шах і візир дізналися про пригоди братів, але не могли збагнути, що вони казали про м’ясо, бекмес та перепічки. Тому послали по пастуха й садівника. Прийшов пастух.

– Кажи правду! – звелів шах.– Баранця, якого ти вчора прислав, годував собака?

– О володарю! – став благати пастух.– Якщо подаруєте мені життя, я вам усе розповім.

– Гаразд, кажи, – звелів шах.

– Узимку в мене здохла овечка. Жаль мені стало ярчати, я й віддав його собаці, щоб не померло з голоду. А вчора я прислав вам саме це ягня, бо інших у мене не лишилося, всіх ваші служники позабирали.

Потім закликали садівника.

– Кажи правду,– насварився шах,– домішував у бекмес людську кров?

– О мій володарю! – відповів садівник.– Сталася зі мною торік пригода, якщо подаруєте мені життя, я розповім усю правду.

– Будеш жити, кажи,– мовив шах.

І садівник розповів:

– Минулого літа унадився хтось щоночі красти найдобірніший виноград, який я залишав тільки для вас. Якось я сховався у винограднику й чигаю на злодія. Бачу, хтось іде. Я вдарив крадія ломакою по голові, а тоді викопав прямо під кущем глибоку яму і засипав тіло. Наступного року ця лоза дала такий врожай, що винограду було більше як

Три брати-товариші (узбецька казка)

листя. Тільки смак у нього був якийсь дивний. Свіжого винограду я вам не посилав, а зварив бекмес.

Що ж до перепічок, то їх викладав сам шах. А шахів батько, виявляється, був пекар. Аж тепер шах зайшов до батирів, привітався до них і сказав:

– Усе, що ви тут розповідали, виявилося правдою, і тому ви мені ще більше сподобалися. Маю я до вас, дорогі гості-батири, прохання, вислухайте його.

– Кажіть,– мовив Тонгуч-батир.

– Є в мене три дочки і жодного сина. Залишайтеся зі мною. Я віддам за вас своїх дочок.

– Добра і люба ваша мова, – відказав Тонгуч-батир,– але як же ми одружимося з вашими доньками, коли ми простого роду, та й батько наш не має ніяких статків. Ваші багатства здобуті чужою працею, а ми звикли до роботи.

Шах наполягав:

– Я володар країни, а ваш батько трудівник. Та коли він виховав таких батирів, як ви, то невже він гірший за мене? Мабуть, він багатший за мене.

Брати погодились, і шах влаштував бучне весілля. Батири стали жити в палаці. Найбільш од усіх полюбив шах наймолодшого зятя Кенджа-батира.

Одного разу шах ліг собі відпочити в затінку. Раптом з арика виповзла отруйна змія і вже намірилася вжалити шаха. Але наспів Кенджа-батир. Він вихопив з піхов меча, розітнув змію навпіл і відкинув убік.

Не встиг Кенджа-батир заховати меча в піхви, як шах прокинувся. В душу його відразу запав сумнів. «Йому вже мало, що я віддав за нього свою доньку,– подумав шах,– тепер йому заманулося самому стати шахом, і він хоче мене вбити».

Шах пішов до свого візира й розповів тому, що скоїлося. А візир давно вже гострив зуби на батирів і одразу став оббріхувати братів.

Шах наказав кинути Кенджа-батира в зіндан. А візир намовив шаха стратити юного зятя.

І от у судовій залі зібралася вся челядь. Наперед виступив старший брат і попросив дозволу сказати слово.

– Послухайте, володарю, мою розповідь, – почав він, уклонившись шахові.– Поїхав колись один хан на полювання зі своїм улюбленим соколом. Під горою трапилась їм лань. Хан поскакав за нею, а коли наготувався дістати її списом, лань зникла в печері. Від шаленої гонитви, від спеки захотілося ханові пити. Озирнувся він і бачить, що з величезного прискалка скапує вода. Хан підставив срібного келиха й, коли

той був повен, підніс до рота. Але стрілою налетів сокіл і, змахнувши крилом, розхлюпав усю воду.

Облизав хан спраглі вуста й знову підставив келиха.

Але знову підлетів сокіл і вибив його з рук хана. Розлютився

хан, схопив сокола й скрутив йому голову. А тоді виліз на прискалок і побачив, «що на камені лежить величезна мертва змія. Сонце розтопило її отруту, й та скапувала з прискалка. Не води, отже, а отрути набирав хан у свого келиха, що його двічі вибивав з рук вірний сокіл.

Почувши це, шах зітхнув, а старший брат вів далі:

– Став тоді хан благати:

Три брати-товариші (узбецька казка)

«О мій вірний соколе, якби ти воскрес, я б тобі віддав усе своє царство!» Але було пізно. Тому, володарю, я прошу, щоб ви, перше ніж стратити свого зятя, вислухали його.

Падишах похитав головою. Тоді підвівся середній брат і вклонився шахові:

– Володарю,– мовив він,– послухайте ще мене. За дуже давніх часів жив один падишах. І був у нього надзвичайно розумний папуга, якого колись привезли із заморських країв. Падишах любив свого папугу і тримав його в золотій клітці. Одного разу папуга попрохав падишаха: «В Індії живуть мої батько й мати, а також брати й сестри. Мені судилося розлучитися з ними й жити у вашому палаці. Багато літ не бачив я своїх родичів. Дозвольте мені, володарю, полетіти на батьківщину, побачитися з ними».

Падишах боявся втратити улюбленого птаха й нічого не відказав на те прохання.

Чорна туга пойняла папугу. Зіщулився він у куточку золотої клітки й цілісінькі дні сидів там не зворухнувшись.

За якийсь час до падишаха завітав купець, що недавно повернувся із заморських країв. Дуже сподобалися шахові коштовні камені, гідні того, щоб прикрасити голову будь-якому володареві, а також усілякі вироби з білокості.

– Де ти дістав такі речі? – спитав падишах, і очі йому загорілися.

– Далеко звідси є море,– відмовив гість,– а за тим морем лежить прекрасна країна. Там ніколи не буває зими. А влітку нещадно палить сонце. Люди в тих краях чорні, як вугілля. Наші птахи відлітають узимку до тої країни. Усі свої скарби я привіз відти.

Падишах щедро почастував гостя й вирядив його з шаною.

– Чоловіче! – вигукнув папуга, коли мандрівник проходив повз золоту клітку.– Якщо тобі доведеться ще раз навідати ті краї, що про них ти розповідав, уклонися від мого імені папугам, які літають на волі, перекажи, що їхнього безталанного брата замкнено в золотій клітці, і не знає він, чи пощастить йому коли побачити волю... Перекажи їм усе це, і, може, вони порадять, що мені робити.

– Гаразд, перекажу,– відповів гість.

Довго мандрував він білим світом і, коли знову опинився в тім краї, згадав папужине прохання.

- Гей, барвисті папуги,– крикнув він,– за синім морем, за високими горами лежить країна. Там, у палаці правителя, за золотими гратами знемагає ваш брат, папуга. Він прохав вас допомогти йому вирятуватися з неволі.

Зачувши ці слова, папуги в ту ж мить як неживі попадали з гілок на землю. Зчудувався мандрівник і пішов своєю дорогою.

Минув якийсь час, і знову заявився мандрівник до падишаха. Побачивши папугу, він розповів йому, як виконав його прохання. І не встиг мандрівник замовкнути, як папуга, мов неживий, упав на дно клітки. Злякався гість падишахового гніву й дременув з палацу.

Три брати-товариші (узбецька казка)

Звістка про смерть папуги в одну мить облетіла весь палац. Розлючений падишах наказав зітнути голову вартовому, що розповів йому про це. Принесли падишахові клітку з мертвим папугою. Узяв він птаха, обдивився й пошпурив геть:

– Закопайте десь!

Та папуга раптом затріпав крильцямщ злетів угору й сів на дереві. Падишах остовпів з подиву, а папуга зареготав:

– Отак, володарю! – вигукнув він.– Я тебе просив одпустити мене до рідного краю, ти не відпустив. Довгі дні скнів я у клітці, неспроможний від туги ані їсти, ані пити. А ти навіть не перевідав мене. Подумавши, що я справді помер, ти без жалю викинув мене, як падло. Що ж, нехай. Але тепер я вже вільний! Прощай!

Заплакав падишах, став благати папугу не відлітати.

– Не залишай мене, мій папуго,– прохав він.– Я не зможу жити без тебе, без твоїх мудрих порад. Не відлітай, і я не триматиму тебе більше в клітці. Ти будеш моєю правою рукою, моїм головним візиром!

Закралися жалощі в папужине серце.

– Гаразд, погодився він,– нехай буде по-твоєму. Я залишуся при тобі, але спочатку злітаю до рідного краю. Через п’ятнадцять днів я буду тут, біля тебе. Шість днів туди, шість назад, а три дні побуду вдома...

Через шість днів папуга залетів до рідного краю. Побачився з матір’ю та батьком, з братами і сестрами. Щасливі три дні пролетіли, як одна мить...

Тяжко покидати рідний край. Але не легше порушити власне слово. Папуги умовляли свого родича не повертатися.

– Я дав слово, хіба ж я можу його порушити! – вигукнув гірко папуга.

– Якби в цього падишаха, що ти йому дав слово, була бодай краплина жалощів, хіба він тримав би тебе стільки років у клітці?! – умовляли його.– І потім, відпустив же він тебе лиш на якісь три дні... Сором навіть казати. Невже ти народився для того, щоб усе своє життя змарнувати в неволі? Не позбавляй себе волі заради втіхи якогось там падишаха. У царів більше люті, аніж доброти. Від царів та левів найліпше триматися на відстані.

– Порадьте мені що-небудь таке,– попрохав тоді папуга,– щоб я і волі не втратив, і слова свого дотримав!

– Гаразд,– сказала мати.– Ти візьмеш із собою зернятко білого й червоного граната. Це не звичайні, а чарівні зерна. Якщо старий чоловік з’їсть зернятка червоного граната, сивина йому зникне і він стане молодий, а якщо скуштує білого, знов обернеться старим. Віддай ці зерна падишахові й попроси звільнити тебе з неволі.

Захопивши зернятка, папуга подався в зворотну путь. Падишах дуже зрадів, побачивши птаха, а також чарівні зерна. Він тої ж миті наказав посадити насіння, а папугу призначив головним візиром.

Минув якийсь час. Дерева повиростали й уродили плоди з білими та червоними зернятками. Падишах звелів зірвати й принести йому гранат з червоними зернами. Але щойно він хотів покуштувати садовини, його спинив колишній головний візир.

– Не поспішайте, мій володарю,– сказав він медовим голосом.– Перше ніж повірити цьому птахові, даймо скуштувати цих зррен комусь іншому.

Привели двох людей, засуджених до страти, й дали їм червоних зернят. І люди ті сконали в жахливих муках.

Недобрим вогнем загорілися очі падишаха. Він схопив папугу, що сидів поруч, і скрутив йому голову.

Після цього гранати назвали «деревом смерті», і ніхто вже не підходив до них близько. Але одного разу якийсь бідняк позичив був грошей, щоб купити барана. А тут сталася моровиця, вівці його загинули. Сіромаха не зміг вчасно повернути борг, і візир звелів кинути його в зіндан.

По дорозі до в’язниці сірома вирвався з рук стражників і кинувся бігти. «Краще померти одразу, аніж конати в зіндані!»– подумав він. І от, пробігаючи повз «дерево смерті», бідняк зірвав один гранат і надкусив його. Тої ж миті сталося диво: довга борода його зникла, старий сірома перекинувся на гарного стрункого юнака. І стражники побігли далі, не впізнавши його. Але бідняк зірвав гранат з іншого дерева, надкусив і знову став такий, як був. Стражники схопили його, потягли до володаря.

Три брати-товариші (узбецька казка)

Сірома вклякнув перед падишахом.

– Ви моя надія, афанді! – вигукнув він.– Я вже старий, дні мої лічені, я не боюся померти. Але, перше ніж умерти, я хотів одкрити вам таємницю.

– Кажи! – дозволив падишах.

– О володарю,– почав бідняк,– тікаючи від стражників, я хотів померти. Зірвавши граната з «дерева смерті», я надкусив його, але не помер. Волосся моє почорніло, і сам я перекинувся на юнака. Вражений цим, я скуштував гранат з іншого дерева, де ростуть плоди з білим зерням, і знову став такий, як був.

Візир, що стояв побіч падишаха, вискочив з палацу й накивав п’ятами.

Падишах звелів принести гранатів і хоч з-під землі дістати візира. Незабаром стражники притягли до смерті наляканого візира, що сховався був у вовчу нору.

Скуштувавши червоних ягід, падишах перед очима у всіх обернувся на ставного джигіта в розквіті сил і здоров’я. З’їв білих ягід і знову став білобородий...

– О мій володарю,– вклякнув перший візир.– Коли ви призначили папугу на моє місце, білий світ мені потьмарився. І я поклав собі помститися осоружному папузі. Порадивши дати зернятка засудженому до страти, я знав, що вони отруєні.

Розлютований падишах наказав порубати візира на дрібні шматки. І щойно кров його бризнула додолу, земля розверзлась і звідти випурхнув папуга.

Падишах і вся челядь скам’яніли від подиву.

– О афанді,– мовив сумно папуга,– тепер ти мене вже ніколи не побачиш. Прощай! І запам’ятай навіки, що був у тебе вірний і відданий друг, але ти сам убив його власними руками.

– О мій мудрий і вірний друже! – став благати падишах.– Я цілуватиму землю, де ступала твоя нога. Я знов призначу тебе найпершим візиром, я віддам тобі всі скарби, тільки не покидай мене!

– Ні, не потрібні мені твої скарби,– відмовив папуга.– Я повернуся до свого рідного краю й наперед триматимуся далі від жорстоких падишахів і підступних візирів.

Проказавши це, папуга змахнув крильми й полетів, а падишах залишився сам, і сльози котилися в нього з очей.

Середній брат скінчив свою оповідь і, вклонившись падишахові, проказав:

– Мій володарю! Ви теж, перше ніж страчувати, поговоріть з нашим найменшим братом.

Про те ж попросила батька й шахівна, Кенджа-батирова дружина.

Падишах наказав привести юнака, і коли батир став перед троном, він зневажливо звернувся до нього:

– Кажи, батире! Чим ти можеш виправдати себе?

Найменший брат мовчки повів усіх до царського ложа в саду і показав зарубану змію.

– Ось,– мовив він,– я врятував вам життя. А ви мене за це кинули до в’язниці і навіть хотіли скарати на горло. Тепер я піду від вас геть, я не хочу більше лишатися з вами. Прощайте!

Старші брати теж сказали, що воліють піти звідси.

– Даруйте мені! – став благати падишах.

– Ні, ми повинні жити з власної праці, не хочемо більше бути придворцями, – відповіли брати.

– Тоді поїдете без жінок!

– Ні,– заперечили шахівни,– ми теж поїдемо з батирами, не хочемо розлучатися з ними.

Усі швиденько зібралися й рушили в путь. За кілька днів брати разом зі своїми дружинами повернулися до рідного краю й зажили в праці та щасті...

Афанді – пане (тюрк.).

Бекмес – патока (тюрк.).

Зіндан – в’язниця, темниця (узб.).

Залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)