Дерево казок

Як Тимофій відвіз панів до пекла (українська народна казка)


Як Тимофій відвіз панів до пекла (українська народна казка)

Шив собі на світі бідний парубок, що звався Тимофієм. І його напала кортячка оженитися. Кинув очима по дівчатах, та жодна не схотіла стати його жінкою, бо не мав ні хати, ані до стайні що загнати.

А на краю села був пастир, якого ніхто ніколи не займав. І Тимофій вирішив поставити там хоч якусь хатчину. Назбирав у полі купу соняшничиння – й халупка готова. Прибрав її файно, умаїв косицями і обгородив. Відтак почав думати, до котрої дівчини послати сватів. Усю ніч не спав – думав. А на ранок звіявся скажений вітрисько і звалив хатчину, порозкидавши геть соняшничиння.

Розсердився Тимофій і погрозив вітрові:

– Тепер я піду твою доньку сватати!

Причулася відповідь:

– У-у-ху-ху, прихо-о-о-одь!.. А-а-ха-ха, при-хо-о-одь!..

Легінь пішов до селян і каже:

– Я хочу побратися з вітровою донькою. Будьте моїми старостами.

Люди витріщили очі – думали, що хлопцеві щось у голові перебекерилося.

– Хочеш шукати вітру в полі? Ой будеш, небоже, тонко свистати!

І ніхто з ним не пішов.

Тимофій склав свою мізерію, прив’язав торбу до патика і закинув на плече. Подався туди, звідки віяв вітер. Йшов не годину і не дві, коли раптом уздрів, як половик із неба шугнув на маленького зайчика і схопив його своїми пазурами. Легінь закричав, шпурнув капелюхом у половика, і той випустив бідне зайченя.

А зайчиха з-за куща спитала:

– Як тобі віддячити за те, що врятував життя моїй дитині?

– Чим ви мені поможете, зайчики? Як знаєте, то скажіть, де живе вітер зі своєю донькою, бо хочу її засватати.

– О, не лише скажемо,– мовила зайчиха.– Мій синок, якого ти урятував від смерті, поведе тебе відразу до батька вітрів.

Поскакав зайчик уперед, а Тимофій почвалав за ним.

Вийшли з лісу і пішли полями. При дорозі здибали бідного чоловіка – такого височенного, як стара ялиця. Замість волосся на голові в нього було зелене листя і рожевий цвіт. Він піднімав і випрямляв поламані вітром деревця, і потому набирав повний рот води, нахилявся і порскав на них. Робив це так кумедно, ніби чхав.

– Що ти дієш, чоловіче? – спитав Тимофій.

– Зцілюю й оживляю поламані дерева.

– Та хто ти такий?

– Я – батько дерев. А ти куди мандруєш із малим зайченям?

– Я йду сватати вітрову доньку.

– І я піду з тобою. Попрошу батька вітрів, аби його шибеники не ламали дерев.

– Ходім.

Ідуть удвох, а зайчик скаче попереду. Прийшли до палацу старого вітриська. Той замкнувся у величезній, як багацька стодола, залі й бігав, як скажений. Так свистів і ревів, що аж дах здіймався. Страшно було братися за клямку.

– Отворяй ти,– каже Тимофій батькові дерев.

– Го-го, я знаю батька вітрів.. Нема дурних…

І були б довго ще стояли, якби Тимофій не подумав, що ліпше умерти, аніж нежонатим свій вік звікувати. Він заплющив очі, взявся за клямку й відчинив.

Боже мій! Вітрисько як дмухнув – аж ноги задерли! Полетіли, як віхті соломи.

– Чого вам треба?– спитав батько вітрів, коли вгомонився.

Батько дерев заговорив першим, бо Тимофій, коли летів, то загубив свого язика.

– Я прийшов просити, аби твої сини не ламали дерев, коли пускаються гуляти.

– Добре, най буде так. А тобі що треба? – спитав вітрисько Тимофія.

Легінь знайшов, нарешті, язика і відповів:

– Твої си-сини завалили ме-мені хатину і тепер жодна ді-дівчина не хоче вийти за ме-мене. Я прийшов засватати бодай твою доньку…

Батько вітрів махнув рукою.

– Я нічого не маю із бабськими справами. Йди до моєї жінки.

Пішли до матері вітрів.

– Так і так,– говорить Тимофій,– я прийшов сватати вашу доньку.

Вітриха розреготалася, аж у комині завуркотіло:

– Коли на цій кочерзі зазеленіє листя і вродяться яблука та як оцей віник стане кущем виноградної лози і вкриється гронами, тоді наша донька стане твоєю жінкою.

Тимофій не знав, що має робити. А батько дерев увіткнув серед хати кочергу і віник, потім набрав із свого горщечка повен рот живлющої води, надувся й гейби чхнув. Яблуня зазеленіла, зацвіла й опустила галузки з червоними яблуками. Віник перетворився на виноградний кущ, що заблищав гронами.

Мати вітрів аж свиснула. Але доньку привела. Тимофій вклонився їй, а вона – Тимофієві. Дівчина мала сині, як літнє небо, очі, біле, як літня хмарка, личко.

Батько вітрів і мати вітрів зробили молодятам файне весілля, як у казці. І Тимофій привів додому жіночку. Разом назбирали купу соняшничиння і збудували собі хатку. Батько дерев насадив довкола багато вишень, яблунь, груш. А до ранку хатка стала такою файною, якої не мав у селі ні піп, ні корчмар, ні жандарм.

Втішилися молоді, жили в любові й злагоді. Але корчмар їх не злюбив.

– Ади,– сказав жандармові,– Тимофій зробив весілля десь між сторонськими людьми, аби не брав горілку в моїй корчмі.

– Правду кажеш,– відповів жандарм.– Він не хоче почастувати мене порцією горілки і кавалком весільного калача. Та хіба не знаємо, що він збудував хату на дідичевій землі! Мой, підемо і скажемо про це.

І пішли до дідича.

– Пане,– мовив корчмар.– Тимофій збудував хату на вашій землі.

– Пане,– додав жандарм,– у Тимофія така гарна жінка, що її краса аж за очі хапає. Він кудкудакає коло неї цілими днями, як коло писаного яйця. Вашому синові таку б… То була би пара, як пиріг і сметана…

А дідичів син був такий страшний, що як подивиться на тебе, можеш скиснути. Жодна дівчина на світі не хотіла й видіти його.

Дідич крикнув, аби привели Тимофія.

– Звідки ти знову приблудився?– спитав, як тільки Тимофій переступив поріг.

– З широкого світу.

– З того світу? – недочув дідич, що був трохи глухуватий і дурнуватий.

– Ага, з того,– покепкував Тимофій.

– А мого тата не здибав там?

– Як би ні! Він, пане, у пеклі дрова на плечах носить. Сорочка на ньому розлізлася, увесь час голодний. Напарує, як останній дрантюх. Мене пустили з пекла принести хліба, солонини, а я взяв та й оженився в дорозі.

– Я передам татові убрання, їди і пару коней, аби мав чим дрова возити. А ти мусиш мені принести перстень з пальця його лівої руки. Як не принесеш, то знай: заберу твою жінку, а хату, яку ти побудував на моїй землі, завалю.

Дідичева насмажила когутів, винесла убрання, а дідич дав двох вороних, і Тимофій поїхав.

Їде й журиться. Тяжко було йому розлучатися з вітровою донькою і новою хатою, де зазнав трохи щастя. Та що мав робити? Роздав людям убрання, когутів і коней, а сам подався до батька вітрів за порадою,

– Так і так,– сказав,– дідич наказав, аби я приніс йому перстень з пальця лівої руки його покійного тата, бо як не принесу, то забере мою жінку і завалить хату. Я навіть не знаю, де є тото пекло.

– Не журися, зятю,– втихомирив його батько вітрів.– Я пошлю з тобою свого найменшого сина, він знає дорогу.

Батько вітрів тупнув ногою, і прибіг вихорець, який аж пританцьовував, потішаючись, що і йому дадуть якусь роботу.

– Поведеш Тимофія до самої брами пекла,– сказав батько вітрів.

Вихорець пішов вулицею. Там, де він проходив, здіймалася хмарка пилюки. Тимофій ішов услід за ним і дійшов до темної печери. Там вихорець почав крутитися на одній нозі.

– Ге-ге-ге-е-ей!–крикнув Тимофій.

Десь у темряві дзоркнув замок і показався чорт.

– Чого ти хочеш, Тимофію?

– Витягни на хвильку тата нашого дідича.

Чортисько зник. За якусь мить появився знову, тримаючи старого дідича за чуприну. Той був у вовчій шкірі. Тимофій кинувся до нього і зняв з його пальця золотого персня.

Повернувся до дідича і дав йому той перстень. Дідич запитав:

– А що робить татуньо?

– Що мав, бідний, робити? Лежав у соломі та блохи зубами ловив. Просив, аби-сьте прийшли до нього в гості разом з онуками.

Дідич дуже зрадів, що побачить тата, який залишив йому повну бочку золота. Він покликав сина і сказав:

– Готуйся, поїдемо до дідуся в гості.

Пани набрали в лантухи всілякого добра, одягнули святкове убрання і запрягли до брички четверо коней.

– Бери віжки в свої руки, бо ти знаєш дорогу,– сказав дідич Тимофієві.

Коні так рвонули, що за ними тільки закурилося. Через кілька днів Тимофій зупинився перед входом до пекла.

– Ге-ге-ге-е-ей! – крикнув.

У темряві печери дзоркнув ключ, і тої ж миті вискочило аж кілька чортів.

– Чого тобі треба, Тимофію?

– Пани просяться до вас, прийміть молодих до старих. Дідьки підскочили з утіхи. Накинули на дідича і його сина вовчі шкіри і затягли їх у пекло.

Коли знову дзоркнув ключ, Тимофій сів у бричку, цьвохнув батогом і понісся, як вітер, до жінки, за якою вже тужив.

Але корчмар і жандарм ладні були втопити його у ложці води. Якось вони прийшли і сказали:

– Ти повіз дідича на той світ у гості, тепер мусиш повезти і нас.

– Добре, поїдемо,– відповів Тимофій.

Корчмаревими кіньми він повіз їх у дубовий ліс, вибрав найвище дерево і каже:

– Лізьте… Як прилетять ангели, я крикну вам: «Скачте!» Корчмар і жандарм роззулися і почали дряпатися один за одним на старого дуба. Коли дохопнлнся до перших гілляк, корчмар спитав:

– Скакати?

– Ні, лізьте вище! Там ангели не досягнуть вас. Коли вони добралися до середини дуба, уже й жандарм гукнув:

– Скакати?

– Ні, лізьте ще вище! Звідти вас ангели не схоплять. Дісталися з гіркою бідою на саму верхівку. Тоді Тимофій крикнув:

– Ангели прилетіли! Візьміться за руки і скачте! Корчмар скочив першим і потягнув жандарма. Пішли на той світ вівці пасти. А Тимофій цьвохнув батогом і повернувся до вітрової доньки. Прожив із нею ще багато років, діточок годував і ніколи їх не покидав.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн