Дерево казок

Як сестра шукала братів (фінська казка)


Як сестра шукала братів (фінська казка)

Були собі король з королевою,і мали вони дванадцятеро синів-молодців.

Якось король сказав своїй дружині:

– Якщо в нас народиться тринадцяте дитя і це буде дівчинка, тоді всі наші сини помруть, щоб усі багатства належали доньці й вона сама успадкувала державу.

Король про всяк випадок наказав зробити дванадцять трун із гарно виструганих дощок, у кожну покласти саван; труни сховали за міцними замками в найвіддаленішій кімнаті палацу. Ключі король віддав дружині й звелів анікому жодним словом не прохопитися про ті домовини.

Король мав похмуру й чудернацьку вдачу, а втім, таких королів у світі завше було чимало.

Королева замкнулася в своїх покоях. Цілісінькі дні сиділа вона, потерпаючи, що може втратити всіх своїх синів. Материнську засмуту помітив найменший син. Він пристав до неньки з розпитуваннями. Причепився так, що вона, зовсім утративши душевну рівновагу, взяла зі стіни ключі й повела сина до кімнати, де показала дванадцять домовин і пояснила, навіщо вони тут.

– Отакі-то справи,– зітхнула королева,– скоро ти матимеш нового братика або сестричку. Поки що не знаю, хто саме буде. А відтепер ти разом зі своїми братами будеш жити в печері на Високій скелі. Звідти видно вежу нашого палацу. Один з вас завжди повинен бути на чатах і пильнувати за шпилем.

Якщо народиться хлопчик, там замайорить білий прапор. А коли замає червоний – вам усім треба негайно втікати з рідної домівки.

Королева запросила всіх синів до себе, благословила їх, і після цього вони перебралися до печери.

Хтось із братів повсякчас пильнував при вході й не зводив очей зі шпиля. Одного дня, коли чатував найменший брат, він побачив на вежі прапор – не білий, а червоний, наче кров, що сповіщав про загрозу смерті всім братам.

Почувши цю невтішну звістку, старші брати спересердя вигукнули:

– Та невже ми всі повинні вмерти через якесь нікчемне дівчисько? Клянемося, що коли дорогою нам трапиться якась дівчина, по краплі виточимо кров із її серця!

Брати взяли козуби, зброю та й вирушили в далекий ліс. У нетрях на галяві знайшли хижку з колод серед старезних замшілих ялин. У хатинці хтось жив, бо піч була ще тепла, а під попелом тліли жарини. Але мешканців ніде не було видно, і вирішили брати оселитися в цій хатинці.

Погодилися, що найменший брат варитиме їжу, порядкуватиме у хижці й поратиме коло неї город. А старші брати взяли на себе турботу, щоб завше був харч на столі. Всі старанно виконували свої обов’язки. Удень брати бродили пралісом, полюючи птахів, зайців і козуль. Часом здобичі було навіть більше, ніж треба.

Минав час. Промайнули десять років, потому ще кілька… Брати жили у злагоді, і їм навіть подобалось у пралісі, у вкритій мохом рубленій хатині.

А в королівському палаці зростала дівчина, сестра цих братів – чарівна, м’якосерда юнка. Вона була дуже гарна, золота зірочка сяяла на її чолі.

Одного разу, коли в палаці розпочали велике прання і весь одяг вивісили на провітрювання, королівна знайшла в шафі дванадцятеро хлопчачих сорочок. Вона понесли їх матері й запитала, чиї вони.

Важко зітхнувши, королева розповіла доньці:

– Було в тебе дванадцять братів, дванадцять дужих хлопців. Оце їхні сорочки.

Сяйнисті очі королівни розширились, і вона спитала:

– Я ніколи не чула, що в мене є брати. Куди ж вони пішли, де вони зараз?

На це королева відповіла:

– Хто знає, де вони блукають по білому світу, якщо живі ще. Ходи, моя доню, я тобі щось покажу.

Мати привела її до наріжної кімнати, де ще стояли дванадцять домовин. Вона розповіла, чому зберігали труни, що сталося перед її появою на світ і як брати, побачивши над вежею червоний прапор, мусили тікати з рідних місць.

– Не плач, ненько,– втішила зоресяйна донька.– Завтра пораненьку я вирушу на пошуки братів і знайду їх, хоч би де вони були.

Як тільки благословилося на світ, дівчина зав’язала у вузлик дванадцять сорочок, попрощалася з матір’ю і попрямувала до пралісу. Вона йшла весь довгий день і лише надвечір дісталася чаклунської хатинки серед ялин. Юнка ввійшла й побачила, що біля печі порається юнак, з лиця схожий на неї.

Хлопець зачаровано дивився на дівочу вроду, королівське вбрання і золоту зірочку на чолі.

– Хто ти і звідкіля йдеш? – спромігся нарешті на слово юнак.

– Я – королівна,– відповіла юна красуня.– Я шукаю своїх дванадцятьох братів і мандруватиму аж до небосхилу. Я повинна їх знайти.

Королівна показала незнайомцеві дванадцятеро хлопчачих сорочок, які прихопила з собою. Тоді юнак кинувся до неї, стиснув руку, поцілував у щоки, радісно заговорив:

– Милосердна доля направила тебе до мене, бо ти – моя люба сестра, а я – твій наймолодший брат.

Та коли перша хвиля радощів уляглася, брат спохмурнів:

– Нас може спіткати біда, тому що мої брати заприсяглися позбавити життя першу-ліпшу дівчину, яка їм стрінеться. До цього їх спонукало те, що з появою на світ сестри вони мусили відмовитися від королівського життя й утікати до пралісу.

Зореносна дівчина відповіла:

– Я залюбки піду з життя, якщо цим порятую моїх дванадцятеро братів.

Хлопець мовив:

– Цю безвихідь треба здолати. Я краще віддам своє життя, ніж пошлю тебе в обійми смерті, моя люба сестро!

Брат звелів сестрі сховатися в діжці, що стояла в кутку. Вона так і вчинила.

З настанням темряви брати один за одним повернулися з полювання. На столі парувала гаряча страва. Потамувавши голод, вони спитали, чи немає , часом якихось новин.

– Які в мене можуть бути новини, коли я постійно сиджу вдома,– побідкався найменший.– Ви ж бо полюєте по всіх усюдах, то й новини мусите приносити.

– Не чули нічого особливого,– мовили старші брати.

– А в мене все ж є новина, яка вас просто ошелешить! – зронив найменший.

– Чого ж ти мовчиш? Ану кажи хутчіш! – підступили до нього.

– Коли заприсягнете, що не позбавите життя першої дівчини, яка вам стрінеться, то розповім вам свою новину,– поставив умову найменший.

Старші брати, яким нетерпеливилось дізнатися про новину, пообіцяли дотримати слова.

Тоді найменший брат допоміг сестрі вибратися з діжки і сказав:

– Ця зореносна дівчина – наша єдина сестра. Вона сама-самісінька пройшла весь праліс, щоб розшукати нас.

Спершу одинадцятеро братів так були вражені красою королівни, що геть остовпіли. І, звісно ж, ніхто з них і пальцем не торкнув своєї сестри.

І стала дівчина маленькою господинею в оселі братів. Найменший допомагав їй поратися, а одинадцятеро, як і раніше, ходили на полювання. Злагода й доброзичливість панували у взаєминах між братами, які мешкали в темному пралісі.

Якось, коли сестра й менший брат приготували чудовий обід, дівчині захотілося прикрасити стіл квітами.

Перед хатиною був невеличкий квітник, посередині якого росли ніким не сіяні дванадцять вогнистих квіток.

Дівчина без усякого злого наміру зірвала ті квітки. І тієї ж миті почало діяти чаклунство. Чаклуни цього далекого пралісу вже давно заздрили щастю королевичів – мешканців хатини. Доки ніхто не чіпав квіток, непорушно квітло і їхнє щастя, а тепер, коли дівчина зірвала квіти, дванадцятеро братів обернулися на чорних воронів, які, каркаючи, злетіли в захмар’я і зникли за обрієм.

Пропали відразу замшіла хижка й город. Сестра залишилася однісінька посеред нетрів. Роззирнувшись, побачила згорблену бабусю з костуром. Та прошамкотіла беззубим ротом:

– Ось таке-то сталося, бо ти зламала квіти життя своїх братів. Тепера вони блукатимуть воронами у небесному безмежжі й залишаться ними назавжди.

Дівчина зайшлася плачем і запитала:

– Чи не знаєте ви засобу, як знову обернути моїх братів на людей?

– Є один-єдиний засіб,– сказала стара.– Але він такий важкий, що ти не зможеш з його допомогою порятувати братів.

– Усе одно скажіть мені, який це спосіб? – попрохала юнка.

– Засіб такий,– стала пояснювати бабуся.– Тобі доведеться сім років бути німою. Ти не повинна ні розмовляти, ні усміхатися. Коли хоч слівцем прохопишся навіть за годину до кінця семирічного мовчання, всі твої намагання підуть прахом. Єдине слово може кинути твоїх братів у пащу смерті.

Як сестра шукала братів (фінська казка)

Тоді сестра подумала:

«Якщо в такий спосіб можна порятувати братів, то сім років не розмовлятиму і навіть не сміятимуся. Я мушу це витримати».

А щоб не сталося нічого, що спонукало б її заговорити або засміятися, юнка вирішила триматися подалі від людей. І стала вона жити самотою в печері, в лісі збирала ягоди й ставила пастки на птаство й звірину.

Та якось у ці місця вирушив на полювання король. Його мисливські собаки натрапили на замаскований вхід до печери. Вони вчепилися зубами в одежу дівчини й витягли її звідти.

Король, звісно, порятував юнку від хортів. Він підняв дівчину, допоміг полагодити розірване вбрання. І яким же був подив короля, коли він, пильно придивившись до неї, побачив, що в похмурій печері живе така вродливиця з сяйнистою зірочкою на чолі.

Король не був одружений. Кохання спалахнуло в його серці незгасним вогнем. Він тут же запитав дівчину, чи хотіла б вона стати йому за дружину.

На це юнка не відповіла нічого, тільки ледь-ледь кивнула головою.

Володар держави сприйняв це за безумовну згоду. Мовчання ж дівчини пояснив тим, що вона оніміла з переляку, коли на неї напали собаки. Він посадовив суджену перед собою на сідло й поспішив до королівського палацу.

Там справили весілля, веселе й бучне, де всі розмовляли, сміялися й жартували досхочу. Лише наречена сиділа німа й задумлива.

Кілька років щасливо жив король зі своєю зореносною дружиною. Та ось

його мати, сварлива й зла, почала лаяти молоду королеву.

Вона дорікнула синові:

– Щось занадто ти підніс оцю жебрачку! Хто відає, якими лихими чарами вона володіє? Якщо не може заговорити, то хоч би всміхнулася коли-небудь. Якщо не сміється, це свідчить про нечисте сумління.

Спершу син пропускав повз вуха материне бурчання. Та вона з дня в день торочила свої вигадки, і синові зрештою це остобісіло. І задумав він спалити свою дружину на вогнищі як чаклунку.

На подвір’ї перед королівським палацом розіклали величезне багаття, на якому мала згоріти молода королева як зла відьма. Її прив’язали до стовпа й підтягли його до вогнища. Омахи вогню вже сягали вбрання королеви, одначе ніхто не почув од неї ані слова з проханням змилостивитися.

Саме тієї миті минув час семирічного мовчання. У повітрі почулося лопотання крил, і з-за хмар вигулькнули дванадцять чорних як смола воронів. Ледь вони торкнулися землі, як обернулися на юнаків – братів королеви, які позбулися злих чарів.

Брати кинулися рятувати сестру. Вони розкидали палаючі дровиняки й допомогли любій сестрі звільнитися од пут.

Звільнена королева не сердилася на свого чоловіка, хоч він і наказав розікласти вогнище. Нарешті, позбувшись тягаря мовчання, сестра розповіла, чому стільки років не могла ні заговорити, ні засміятися.

А тепер, коли все пішло на добре, молода королева розмовляла й сміялася від щирого серця, мовби хотіла надолужити сім років німоти.

Радісно й щасливо жили всі до кінця своїх днів. А злій матері короля присудили таке: жити самотою в тій самій печері, де колись її син, полюючи, знайшов собі зореносну дівчину.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн