Дерево казок

Як багач ходив до раю (українська народна казка)


Як багач ходив до раю (українська народна казка)

В одному селі жив хитруватий Дорофтей. Не пропускав ні одного ярмарку, хоч там мав тільки збитки. Доярмаркувався, що в нього вже зовсім не було що продавати й за що купувати. Одного разу поліз на горище, знайшов якесь задимлене клоччя і склав його в міх. Одягнув дрантиву сардачину, закинув міха на плече і почвалав на ярмарок.

А за селом здибав чоловіка, що теж ніс лантух.

– Ти хто такий? – спитав Дорофтей.

– Микита.

– А звідки?

– З Брехунівців.

– Куди йдеш?

– На ярмарок.

– Та що несеш?

– Гребені. А ти хто?

– Я – Дорофтей.

– Звідки?

– З Дурилівців.

– Куди йдеш?

– На ярмарок.

– А що несеш?

– Вовну продавати. Може, поміняємося крамом?

Микита погодився. Його мішок був тяжчий – з липовою корою.

Обоє гадали, що добре обдурили один одного, й чекали хвилини, щоб утекти різними дорогами. Але та хвилина ніяк не наставала, і прителіпалися разом аж до міста. Розв’язали мішки, розклали свій крам і вже не розмовляли.

Коли все розпродали, порахували гроші й зайшли до корчми.

– Знаєш що, Микито? – заговорив Дорофтей.– Будьмо товаришами. Ходім до Чернівців туманити панів.

– Добре, ходім.

Пішли до Чернівців. Аби не нудитися, Микита хвалився:

– У моїй стодолі під стріхою була горобчиха, що як знесла яйце, то десять хлопів не могли його з місця зрушити. Стодола й завалилася.

– А, то ще нічого,– не здивувався Дорофтей.– У моєї жінки виросла на грядці головка капусти, і я мусив запрягти п’ять волів, аби її притягнути до хати. Коли вивіз на ярмарок, то почався дощ. Я відірвав один листок з головки, і всі люди на ярмарку поховалися під ним.

Отак з брехнею у зубах добралися вони до Чернівців.

– Я тут знаю одного панка,– заговорив Микита.– Він дере з людей шкіру, як липову кору. Треба його провчити. Будеш стояти під вікном, а я зайду до його покою.

Підійшли до будинку. Слуги не було, панисько сидів у світлиці сам. Почувши кроки, крикнув:

– Це ти, Йване?

– Я, папочку.

– Вже час мені розповідати казку.– Пан дуже любив, коли йому перед сном слуга щось розказував.

– Якої вам, папочку?

– Та якої знаєш.

Микита тихенько отворив вікно, зробив знак Дорофтеєві й почав оповідати:

– Дорогою на ярмарок здибалися Микита з Дорофтеєм. Вони один одного добре обдурили, а потім… потім…

– Та що було потім? – не терпілося цікавому панові.

– Потім вони пішли до Чернівців обдурювати дідичів. Микита зайшов до покою одного паниська, зняв дзеркало зі стіни і передав його через вікно Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, бо то дорога річ, я ще щось пошукаю». Витягнув з-під ліжка куферок із скарбами і теж передав: «На, тримай, я ще тут подивлюся…» Ви, папочку, часом, не забули замкнути касу з грішми?

– Та подивися, Йване. Ключ у шухлядці маленького столика.

– Так, пане, й Микита взяв собі ключа, відімкнув панську касу, вибрав скриньку з грішми і передав її Дорофтеєві: «На, каже, тримай добре, я ще щось виманю від пана…»

– Погана казка, Йване,– мовив дідич.– Ліпшої не знаєш?

– Ні, не знаю…

– Тоді йди спати.

І Микита вийшов. Він допоміг понести з двора панські дорогоцінності. Потім побратими сіли собі під деревом і почали ділитися. Все розділили порівну, та залишилася ще бритва. Микита каже:

– Це мені належиться…

– Мені! – затявся Дорофтей.

– Коли ти так говориш, то ходім до пана. Най він нас розсудить.

– Ти що, здурів? Він нас постріляє!..

– Най робить, що хоче, я мушу дійти правди: кому належить бритва? – відказав Микита.– Коли ти боїшся, то станеш під вікном і послухаєш, що відповість дідич.

Вернулися до панського будинку. Микита увійшов.

– Хто там? Це ти, Йване?

– Я, паночку.

– Що хочеш?

– Та хочу вже закінчити казку. Ото ті два брехуни, Микита й Дорофтей, взяли собі добра у пана. Потім сіли й діляться, та як дійшли до золотої бритви, ледве не побилися. Микита сказав, що то його бритва, а Дорофтей і чути не хоче. Як за справедливістю – хто з них має взяти тоту бритву, паночку?

– А хто вліз до покою?

– Та Микита, паночку. Дорофтей був під вікном.

– Тоді бритва належить Микиті, бо він е сміливіший.

– Мудро ви сказали. Тепер і я так думаю…

Дорофтей і Микита забрали все украдене й пішли з

Чернівців. Дійшли до роздоріжжя.

– Через рік прийдеш на той самий ярмарок. Щось придумаємо знову,– порадив Микита.

– Добре, прийду,– дав згоду Дорофтей.

І вони розійшлися.

А через рік здибалися на ярмарку. Зайшли до корчми, пригостилися. Відтак пішли дорогою. їх наздогнав піп, що їхав з міста бричкою.

– Куди, газди?

– Та йдемо десь роботи шукати,– відказав Микита.

– А ви б не найнялися двоє мою корову обходити? Один буде гнати її в поле, а другий тим часом – з хліва вичищати.

Дорофтей потер долоні:

– Добре!

Микита й Дорофтей побігли за бричкою. Доки добігли, то язики вивалили.

Стали вони до попа на службу. Вранці панотець дав їм на сніданок сухого коржа й послав Дорофтея корову пасти. Микита взяв тачку, пішов до хліва. А там стільки бруду, що треба цілий місяць увихатися. Слуга наклав повну тачку гною і вивіз надвір. На брамі піп його чвахнув палицею по плечах, а як вернувся – фраснув по лиці, аж свічки засвітилися Микиті в очах. І так цілий день. Наймит уже опух від полишників.

Дорофтеєві не ліпше. Корова одразу задерла хвоста й розбрикалася по людському полю. Весь день бігав за нею. Люди йому за шкоду порахували ребра. Увечері, коли пригнав корову, Микита опитав:

– Як було в полі, Дорофтею?

– Добре, шкодую тільки, що не взяв ослона, аби мав на чім спати. А тобі як поводилося?

– Як у бога за пазухою,– відповів Микита.– Піп увесь час стояв коло мене з пляшкою горілки, а попадя – з решетом, повним булок. Як викочу тачку із стодоли, то панотець порцію горілки всипле мені в рот, а як вернуся – добродійка подає булку в зуби. Жаль, що не мав торби на ті булки. Завтра, Дорофтею, не забудь повісити торбу на плече.

– А ти – взяти ослона…

Уранці Микита взяв ослін на плечі та й погнав корову, а Дорофтей повісив собі торбу і взявся за тачку. На брамі піп чвахнув його палицею по плечах, що той аж похитнувся, а як вернувся – фраснув у лице.

«Ото моцна горілка!» – подумав Дорофтей.

Ще раз вийшов піп – фраснув по лиці! Аж свічки засвітилися перед очима Дорофтея.

«Ото смачні булочки!»–подумав собі наймит.

А Микита бігав з ослоном за коровою. Люди його зловили й порахували йому ребра. Увечері він пригнав корову, кинув ослін під стайню і каже побратимові:

– Недобре виходить. Ми обдурюємо один одного, а піп хоче нас замордувати. Треба тікати, доки живі.

– Ну, тоді тікаймо. В коморі під каменем піп має пивницю, а в ній – золото. Заберім його – і то буде плата за палиці й полишники.

Вночі вони підважили камінь, і Дорофтей спустився в пивницю. Набрав півмішка грошей і сам заліз у міх.

– Тягни, Микито, золото! – гукнув.

Микита міх – за гичку і навтікача, аби його Дорофтей не наздогнав. Так біг, що заблудився. Поклав ношу на землю і пішов шукати дорогу. А Дорофтей тим часом виліз, схопив мішок і в протилежний бік.

Микита повернувся, а міха нема.

Іде, сумний, полем і підкидає ланцюгом, що залишився у кишені від попівської корови.

А Дорофтей теж блукав по полю. Він подумав, що близько пасеться заплутаний кінь – ланцюгом видзвонює. Було б добре поїхати верхи. Дорофтей підкрався у темряві до тіні, що рухалася:

– На, на, на!..– і кинувся вперед, до коня, та зловив побратима.

Отак здибалися знову. І Микита каже:

– Давай, Дорофтею, поділимося грішми й розійдемося чесно.

– Най буде…– пристав той.

Коли зійшов місяць, посідали на траву і розділили золото. Залишився тільки один крейцер. Зійшлися на тому, що Микита буде користуватися ним рік, а потому віддасть Дорофтеєві.

Минув рік, і Дорофтей прийшов до Брехунівців. Побачивши гостя, Микита ліг горілиць на лаву, склав руки на грудях і мовив своїй жінці:

– Скажи, що я вмер.

Увійшов Дорофтей і став коло порога.

– Що, покинула душа вашого Микиту?

– Ой, покинула!

– Тоді піду купити свічку, аби йому було видно і на тому світі.

Приніс Дорофтей свічку та й приліпив Микиті до носа.

Гарячий віск стікав на лице. Микита дув спочатку спокійно, а коли свічка догоряла і добре припекла, вже фукав на всю хату.

– Не фукай, Микито, віддай крейцера…– озвався Дорофтей.

«Небіжчик» воскрес:

– Подай мені руку, най піднімуся.

Вони обнялися. За крейцера випили, щоб більше вже ніколи не обдурювати один одного. Вистачить для них дурного панства!


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн