Дерево казок

Щасливий Ганс (німецька казка)


Щасливий Ганс (німецька казка)

Сім років прослужив Ганс наймитом у одного господаря, а наприкінці сказав:

– Хазяїне, мій строк скінчився, я хочу вернутися додому, до матері. Заплатіть мені те, що я у вас заробив,

Хазяїн відповів:

– Ти служив мені вірно й чесно; яка була служба, така буде й плата.

І дав грудку золота завбільшки з Гансову голову.

Ганс вийняв з кишені хусточку, зав’язав у неї золото, завдав на плечі й рушив додому.

Ішов він отак нога за ногою, аж назустріч йому весело й хвацько їде вершник на баскому коні.

– Ох,– сказав голосно Ганс,– як же любо отак їздити! Сидить собі чоловік, наче в кріслі, не збиває ніг об каміння, черевики в нього цілісінькі, а проте їде вперед і знати нічого не знає.

Вершник почув ті слова, зупинився і гукнув:

– Агов, Гансе, чого це ти йдеш пішки?

– Бо мушу,– відповів Ганс,– треба занести додому оцю грудяку. Вона, правда, золота, але ж через неї я не можу голови підвести, не межу розігнутися, та й плечі ж як болять!

– Знаєш що,– каже вершник,– давай поміняємось. Я дам тобі коня, а ти віддай мені цю грудку.

– З дорогою душею, – відказав Ганс, – тільки знай, що вона важенна.

Вершник зіскочив з коня, взяв золото, допоміг Гансові сісти в сідло, дав йому повід, щоб міцно тримав у руках, і сказав:

– Коли захочеш їхати швидко, то цмокни язиком і гукни: «Вйо, вйо!»

Ганс був дуже радий, що сидить на коні й так легко їде вперед.

Трохи перегодом йому здалося, що він їде надто помалу, треба їхати швидко. Він прицмокнув язиком, гукнув: «Вйо, вйо!» – і кінь пішов учвал. Але Ганс і незчувся, як полетів шкереберть із сідла в придорожній рівчак. А кінь би втік, якби його не затримав один селянин, що йшов дорогою і гнав корову.

Ганс помалу прочумався, встав, сердитий-сердитий, і озвався до селянина:

– Ніякої тобі втіхи, коли їдеш, а надто на такій шкапі, як оця: то трусить, то скидає, недовго і в’язи скрутити. Щоб я ще коли сів на коня? Та нізащо в світі. Інша річ ваша корова. Спокійненько собі йде, та ще й дає щодня молоко, масло, сир. Ех, чого б я тільки не дав, аби лиш мати таку корову.

– Що ж,– мовив селянин,– як вона тобі так до вподоби, то я можу поміняти корову на коня.

Ганс із великою радістю погодився. Тоді селянин скочив на коня і швидко поїхав геть.

Нога за ногою брів Ганс, поганяючи корову, а сам думав, як вигідно він помінявся. «Аби тільки мати шматок хліба, а він у мене завжди знайдеться, і їж собі масло, сир, скільки твоя воля. Захочеться пити – подоїш корову і пий молоко. Чого ж мені ще бажати?»

Він зупинився в одному заїзді та на радощах поїв геть усе, що було в нього на обід і на вечерю, а за кілька мідяків, що мав при собі, купив півкухля пива. Тоді поволеньки почимчикував з коровою далі додому, до матері.

Що ближче до полудня, то дужче дошкуляла спека. Ганс із коровою саме йшли степом, а до найближчого затінку було ще з годину ходи.

Та ось сонце так припекло, що в Ганса від спраги аж у роті пересохло.

«Ну, цьому легко зарадити,– подумав він,– подою корову – і нап’юся молока».

Прив’язав корову до сухого дерева, а не маючи дійниці, став доїти у свою шкіряну шапку. Та хоч як він силкувався, а не надоїв і краплини. Та ще й доїв так невміло, що тільки мучив тварину. І врешті вона не стерпіла: так луснула його задньою ногою по голові, що він аж покотився і довго лежав без тями, неспроможний збагнути, куди це його занесло.

На щастя, трапився дорогою різник, що віз на візку підсвинка.

– Що тут скоїлось? – гукнув він і допоміг добрязі Гансові підвестися. Ганс розповів усе, що з ним сталося.

Різник подав йому свою баклагу й сказав:

– На ось, випий, підкріпися. Ця корова не дасть тобі молока, вона дуже стара й годиться хіба в плуг запрягати або на заріз.

– Ай-яй-яй! – зойкнув Ганс і почухав голову.– І хто б міг подумати! Воно, звісно, добре було б зарізати корову дома. Стільки м’яса! Але я не полюбляю яловичини, вона тверда. От інша річ, якби отакий підсвинок! Оце смак, то смак. А ковбаса яка!

– Слухай, Гансе,– мовив різник,– я залюбки проміняю тобі підсвинка на корову, коли тобі так подобається свинина.

– От спасибі вам за таку добрість! – сказав Ганс. Дав різникові корову, попросив його висадити підсвинка з візка, взявся за мотузку, на яку підсвинок був прив’язаний, і пішов далі, розмірковуючи про те, як йому щастить у всьому, чого він лиш забажає: навіть коли яка прикрість трапиться, то вмить усе виходить на добре.

Дорогою пристав до нього якийсь молодик, що ніс під пахвою прегарну білу гуску. Щоб скоротати час, Ганс почав розповідати, як йому щастить у всьому і як вигідно він мінявся.

Молодик розповів йому, що несе свою гуску на хрестини.

– Ось візьми,– мовив він, схопивши гуску за крила,– яка важенна, два місяці відгодовував! Як смаженої гусятинки скуштуєш, то смалець так і потече по шоках.

– Ого! – гукнув Ганс, зваживши гуску на руці.– Оце-то гуска! Але й мій підсвинок не абищо.

Тим часом молодик почав тривожно позирати на всі боки та крутити головою і нарешті сказав:

– Слухай-но, з твоїм підсвинком діло не зовсім чисте. Ось я щойно йшов через село, то чув там, що цієї ночі у старости вкрали підсвинка з хліва. Ой, боюсь я, чи це не той самий підсвинок у твоїх руках? Уже розіслано всюди людей, щоб шукати, і кепсько тобі доведеться, як тебе з ним упіймають. Добре, як відбудешся в’язницею.

Добряга Ганс дуже злякався.

– От лихо! – скрикнув він.– Поможи мені виплутатися з біди. Ти краще знаєш тутешню околицю, то візьми мою свиню і дай мені гуску.

– Воно страшненько,– відповідає молодик,– та я не хочу, щоб із моєї вини тебе спіткало нещастя.

Він узяв мотузку і хутенько звернув із підсвинком на путівець.

А добряга Ганс, здихавшись клопоту, пішов собі далі шляхом із гускою під пахвою.

Щасливий Ганс (німецька казка)

– Коли поміркувати як слід,– сказав він сам собі,– то я не програв, а виграв. По-перше, буде смачна гусятина, далі – з гуски натопиться чимало смальцю, вистачить до хліба на чверть року, і, нарешті, з гарного білого пір’я мені вийде подушка, і як буде добре на ній спати! От зрадіє моя матуся!

В останньому селі, яке він проходив, на вулиці стояв точильник із своїм точилом. Колесо хурчало, а точильник приспівував:

Кручу точило, гострю ножі,

Коли свої, коли чужі!

Став Ганс і задивився. Нарешті озвався до точильника:

– Мабуть, вам добре живеться, коли ви такий веселий.

– Авжеж,– відповів той,– моє ремесло – це золоте дно. Справдешній точильник – це такий чоловік, що хоч би коли сягнув у кишеню, то завжди знайде там свіжий гріш. А де це ти купив таку прегарну гуску?

– Та я не купував її, а виміняв на підсвинка.

– А підсвинка?

– Виміняв на корову.

– А корову?

– Взяв за коня.

– А коня?

– Та була в мене грудка золота, завбільшки з мою голову, от я й віддав її за коня.

– А золото?

– Е, то був мій заробіток за сім років служби.

– І щастить же отак чоловікові, щоразу він уміє викрутитись,– сказав точильник.– Але справжнього щастя ти зазнаєш тільки тоді, коли встанеш уранці, а в тебе в кишені грошики бряжчать.

– А що для цього треба зробити? – спитав Ганс.

– Стати точильником, як я. Для цього небагато треба – лише точильний камінь, а решта саме знайдеться. В мене є один зайвий, щоправда, трохи пощерблений, але я зате й візьму за нього небагато – твою гуску. Хочеш?

– Ще й питаєш! – відповів Ганс.– Я тоді буду найщасливіший чоловік у світі. Хоч коли лапнеш за кишеню, а там є гроші, то про що ж мені ще турбуватися?

І віддав точильникові гуску, а сам узяв точильний камінь.

– На ще один,– сказав точильник, піднявши звичайний польовий камінь, що лежав біля нього,– це тобі на додачу. На ньому добре вирівнювати старі гвіздки. Бери його та добре гляди.

Ганс завдав на плечі дві каменюки й весело помандрував далі. Очі в нього аж блищали з радощів.

– Я, мабуть, у сорочці народився! – вигукнув він.– Чого тільки забажаю, все справджується, наче в казці.

Тим часом відчув він, що притомився: адже з самого ранку був на ногах. Та й голод дошкуляв, бо на радощах, коли так вигідно поміняв корову, він поїв усе, що в нього було; Отож він уже насилу плентався і щохвилини зупинявся перепочити. А ще й камені були страшенно важкі.

І йому не давала спокою думка, що добре було б звільнитися від цього тягаря. Він якось доповз до польової криниці й тут хотів відпочити, напитися свіжої водички. Але, щоб не пошкодити каменів, поклав їх не на землю, а на цямрини. Тоді нахилився до води, але якось необережно зачепив камені, і вони булькнули в криницю. Ганс, побачивши, як камені пішли на дно, схопився радий і веселий, бо ж так легко позбувся останньої мороки.

– Такого щасливця, як я,– вигукнув він,– немає більш на світі!

З легким серцем, вільний від будь-яких тягарів, рушив він у дорогу і незабаром прийшов додому, до своєї матері.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн