Дерево казок

Швець і чорт (фінська казка)


Швець і чорт (фінська казка)

У давнину в одній волості жив страшенно жадібний швець. З рання до пізнього вечора вистукував він своїм молотком і мріяв колись стати багатим-пребагатим і мати у місті свою майстерню. Той чоботар вельми беріг час – як тільки закінчував роботу в одному селі, негайно рушав до іншого, продавав своє пошиття і в свята.

Однієї неділі, коли швець із торбою шевських колодок через плече простував до сусіднього села, назустріч йому з гуркотом вилетіла чудова карета, запряжена парою вороних. Кучер зупинив коней перед чоботарем, і з карети вийшов вельможний пан.

– А чи зумієш ти пошити лаковані чоботи? – запитав він.

– Люди кажуть, що все вмію,– відповів швець.

– Тоді йди до мене служити,– мовив пан.– Платню отримаєш добрячу – мішок золота, але за умови, що працюватимеш доти, поки закінчиться шкіра.

Швець, недовго міркуючи, пристав на пропозицію і сів до панської карети.

Кучер хльоснув коней батіжком, і, злегка погойдуючись, карета покотила. Чоботар заплющив очі, насолоджуючись чудовою поїздкою, і подумав: «Ось так багатії їздять, а бідняки мусять плентатися обіч шляху. Здається, щастя усміхнулося мені, тепер уже я буду не сільським шевцем, а панським».

Довго їхали, поки дісталися великого маєтку. Пан виділив чоботареві для роботи велику гарну кутову кімнату. Шкіри було вдосталь – цілісінький віз. Швець помацав один згорток і замріявся: «От нашию чобіт і стану багатим».

Він сів на колоду і взявся до роботи.

Коли настала обідня пора, задзеленчав дзвоник і швець пішов на половину господарів їсти. Там стояв довгий стіл зі смачними стравами. Швець їв так, що його живіт роздувся, мов у жаби. Водночас він дивувався, що маєток геть безлюдний,– ніде не видно жодного слуги, жодної душі, а наїдки з’являлися і з’являлися на столі.

Швець старався, але зробив абияк сім пар чобіт і лише одну з лакованої шкіри – до пуття. Як він не поспішав завершити роботу, шкірі, здавалося, не буде кінця, лискучих згортків біля стіни ніскільки не меншало.

Минуло півроку, лакованих чобіт уже було пошито чимало. Шевцеві стало набридати самітництво. Якось він підвівся з колоди, розігнув спину й пішов подивитися довкола. З-за тину почувся стукіт, і чоботар визирнув, хто це там рубає дрова. І побачив знайомого чоловіка – родом із його рідного села, але дивина: це був той самий голубчик, який п’ять років тому накинув собі зашморга на шию. Не встиг чоботар опам’ятатися, як дроворуб сказав:

– Добридень! А ти як тут опинився?

– Нічого дивного,– відповів швець.– Я тут працюю, шию панові лаковані чоботи.

– А хіба ж ти не знаєш, що це бісівський маєток? – запитав дроворуб.

– Тепер знаю, коли ти сказав,– зронив швець і продовжив: – Старому жорстокому чортові теж потрібні чоботи. Одначе я залюбки взяв би платню і накивав би звідси п’ятами. Як тільки закінчиться шкіра,– з паном була така домова,– доти й шитиму. Може, ти порадиш, як скоріше закінчити?

– Авжеж,– одповів дроворуб.– Ти мій односелець, і я дам тобі добру пораду. Йди до своєї майстерні, але не берися за молоток, а покрай всю шкіру. Тоді розкидай шматочки по підлозі й скажи: «Хай попотіють чортенята, а я передихну!» От побачиш, як вправно впораються з твоєю роботою крихітні чортенята. Як тільки шкіра закінчиться, на столі з’явиться повен мішок золотих монет. Хапай його на плечі й тікай. Перед ґанком побачиш чорного цапа. Стрибай йому на спину і мчи до того місця, де ти сів до чортової карети. На дорозі проведи крейдою риску. Зіскочиш із цапової спини – і мерщій за ту крейдяну риску. Якщо цього не зробиш, цап знову поверне тебе сюди, тоді вже довіку не звільнишся.

Швець подякував за пораду, добре все затямив і заквапився до своєї майстерні. Справді, як тільки розкидав по підлозі порізані шматки і сказав потрібні слова, небачені істоти сипонули з готових чобіт, аж посвист пішов. Згортки шкіри умить закінчились, і важкий мішок із монетами з’явився на столі. Чоботар закинув його на плечі і вискочив на подвір’я. Перед ґанком на нього очікував чорний рогатий цап. Швець сів йому на спину і схопився за роги. Цап помчав так, що аж копита замиготіли, і вмить переніс чоловіка через два села на те місце, де він колись сів у карету. Чоботар перекинув мішок через крейдяну лінію і сам переступив. Цап жалісливо замекав, потряс борідкою і самотою побіг додому.

Швець погладив великий мішок грошей і порадів:

– Тепер ці долоні не сукатимуть дратви, а пальці не колотиме швайка.

Він придбав собі гарний дім, найняв слуг, покоївок і став жити по-панському.

Саме в той час хтось обікрав церкву. Розшукували злодія, і підозра впала на шевця. А той ніяк не міг довести, де заробив так багато грошей. І присудили за грабунок церкви зітнути чоботареві голову.

Настав день страти. На гору, де це мало відбутися, зійшлася тьма-тьмуща люду, священик говорив бідолашному шевцеві останні слова втіхи. Зненацька з’явилася пишна карета, і з неї вийшов пан у шовковому циліндрі, з батіжком у руці, в лакованих чоботах. Він ствердив, що сам дав шевцеві повен мішок золота.

– Чоботар невинний, мов білий сніг. А церкву обікрав ваш сумирний піп! – вигукнув пан.

Шевця звільнили і на його місце намірилися посадовити попа, коли незнайомий пан запитав:

– Кожен має право їздити конем, якого купив?

– Звичайно, має,– відповіли йому.

Тоді пан узяв віжки, накинув попові на шию, скочив йому на плечі й помчав так хутко, що тільки попова ряса замайоріла.

А швець жив ще довго й щасливо, а може, ще й досі живе.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн