Дерево казок

Чарівний кінь (російська казка)


Чарівний кінь (російська казка)

В далекому краї, у якійсь державі жили собі дід і баба, і за весь їхній вік не було в них дітей. Надумались вони, що ось уже літа їхні давні, скоро помирати час, а нащадка Господь їм не дав, і стали вони Богу молитися, щоб дарував їм дитину, аби було кому душу пом’янути. Дав старий обітницю: якщо народить баба дитину, тоді кого першого зустрінуть, того й візьмуть кумом. Через якийсь час заважніла стара і народила сина. Старий зрадів, зібрався й пішов шукати кума; тільки-но ступив за ворота, аж назустріч йому їде бричка, четвериком коней запряжена; а в бричці цар сидить.

Старий не знав царя, гадав, що це боярин, зупинився і ну кланятись.

– Чого тобі, дідуню, треба? – питає цар.

– Та прошу твою милість, не гнівайся лишень: похрести мого новонародженого синочка.

– Чи в тебе немає в селі знайомих?

– Є в мене багато знайомих, багато приятелів, та брати їх у куми не годиться, бо таку обітницю дав: кого першого зустріну, того й проситиму.

– Гаразд, – каже цар, – на тобі сто рублів на хрестини; завтра я сам приїду.

Наступного дня приїхав він до старого; мерщій покликали попа, похрестили немовля і нарекли Іваном. Став цей Іван рости не по днях, а по годинах – як пшеничне тісто на опарі піднімається; і приходить йому щомісяця поштою сто рублів царської платні.

Минуло десять років, виріс він великий і відчув у собі силу незмірну. У той час згадав про нього цар: мовляв, є в мене хрещеник, а який він – не знаю; волів особисто його бачити і тут же послав наказ, щоб Іван – селянський син, не зволікаючи, став перед його ясні очі. Почав старий збирати його в дорогу, дістав гроші і каже:

– На ось тобі сто рублів, іди в місто на конюшню, купи собі коня, а то дорога далека – пішки не дійдеш.

Іван пішов у місто, і трапився йому дорогою якийсь старигань.

– Здрастуй, Іване – селянський сину! Куди прямуєш?

Відповів парубок:

– Іду, дідусю, в місто, хочу купити собі коня.

– Ну то послухай мене, якщо хочеш щасливим бути. Як прийдеш на конюшню, буде там один чоловік коня продавати дуже худого, паршивого; ти його й візьми, і хоч скільки правитиме з тебе хазяїн – давай, не торгуйся! А як купиш, приведи його додому і паси на зелених лугах дванадцять вечорів і дванадцять ранків у росі – тоді ти його й пізнаєш!

Іван подякував старому за науку і пішов до міста; приходить на конюшню, глип – стоїть чоловік і тримає за повід худу, паршиву конячину.

– Продаєш коня?

– Продаю.

– А скільки правиш?

– Та без торгу сто рублів.

Іван – селянський син дістав сто рублів, віддав чоловіку, взяв коня і повів до двору. Приводить додому, батько глянув і рукою махнув:

– Пропали гроші!

– Зажди, батеньку! Дасть Бог, на моє щастя коник поправиться.

Став Іван водити свого коня щоранку і щовечора в зелені луги на пасовисько, і так минуло дванадцять світанків і дванадцять присмерків; став його кінь такий сильний і красивий, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці розказати. І такий розумний – що тільки Іван у думках замислить, а він уже знає. Тоді Іван – селянський син справив собі збрую богатирську, осідлав свого доброго коня, попрощався з батьком, з матір’ю і поїхав до столиці до царя-государя.

Їхав він близько чи далеко, скоро чи коротко, аж опинився біля царського палацу, скочив на землю, прив’язав богатирського коня за кільце до дубового стовпа і наказав доповісти цареві про свій приїзд. Цар повелів його не затримувати, пропустити в палати без усякої задирки. Іван увійшов у царські покої, помолився на святі ікони, поклонився царю і вимовив:

– Здоров’я бажаю, ваша величносте!

– Здоров будь, хрещенику! – відповів государ, посадив його за стіл, почав пригощати всякими напоями і закусками, а сам на нього дивиться-дивується: гарний парубок – і лицем вродливий, і розумом метикуватий, і зростом ставний; ніхто не подумає, що йому десять років, усякий двадцять дасть та ще й з лихвою! «З усього видно, – думає цар, – що у цьому хрещенику дав мені Господь не просто воїна, а могутнього богатиря!» І пожалував його цар офіцерським званням і повелів собі служити.

Іван – селянський син узявся до служби охоче, від жодної роботи не відмовляється, за правду грудьми стоїть. Полюбив його за це государ більше за всіх своїх генералів та міністрів і нікому з них не довіряв так багато, як своєму хрещенику. Озлилися на Івана генерали й міністри і стали радитись, як обмовити його перед самим государем. Аж якось покликав цар до себе знатних і близьких людей на обід; як розсілись усі за столом, він і каже:

– Слухайте, панове генерали й міністри! Що ви думаєте про мого хрещеника?

– Та що сказати, ваша величносте! Ми від нього не бачили ні поганого, ні хорошого; одне зле: дуже вже хвалькуватим він уродився. Не раз від нього чули, що в такому-то королівстві, за тридев’ять земель, стоїть високий мармуровий палац, а довкола височезна огорожа зведена – не проникнути туди ні пішому, ні кінному. У тому палаці живе Настуся – прекрасна королівна. Нікому її не здобути, а він, Іван, нахваляється її дістати, за себе заміж узяти.

Цар вислухав цей наклеп, наказав покликати свого хрещеника і став йому казати:

– Що ж ти генералам та міністрам нахвалявся, що можеш дістати Настусю-королівну, а мені про це нічого й не доповідаєш?

– Змилуйтесь, ваша величносте! – відповідає Іван – селянський син. – Мені того й уві сні не снилося.

– Тепер пізно відмовлятись; у мене коли похвалився, то й діло зроби. А не зробиш – мій меч, твоя голова з пліч!

Засмутився Іван – селянський син, похилив свою голівоньку нижче могутніх плечей і пішов до свого доброго коня. Каже йому кінь людським голосом:

– Чому, господарю, затужив, а мені правди не розповідаєш?

– Ой, мій добрий коню! Чого ж мені веселим бути? Обмовило мене начальство перед самим царем, нібито я можу добути й одружитися з Настусею – прекрасною королівною. Цар і повелів мені це діло зробити, а коли ні – хоче відтяти голову.

– Не сумуй, господарю! Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший. Ми це діло зробимо; тільки попроси в царя побільше грошей, щоб не сумувати нам дорогою – було б удосталь поїсти й попити чого заманеться.

Іван переночував ніч, встав уранці, прийшов до царя і став просити на похід золотої казни. Цар наказав видати йому скільки треба. От добрий молодець узяв казну, надів на свого коня збрую богатирську, сів верхи і поїхав у путь-дорогу.

Близько а чи далеко, скоро чи коротко заїхав він за тридев’ять земель, у тридесяте королівство, і зупинився біля мармурового палацу; довкола палацу стіни високі, ні воріт, ні дверей не видно. Як за огорожу потрапити? Каже Івану його добрий кінь:

– Почекаємо до вечора. Щойно стемніє, перекинусь я сизокрилим орлом і перенесуся з тобою через стіну. У той час прекрасна королівна спатиме на своїй м’якій постелі; ти увійдеш до неї просто у спальню. Візьми її тихенько на руки і неси сміливо.

От і добре, дочекались вони вечора; щойно стемніло, вдарився кінь об сиру землю, обернувся сизокрилим орлом і каже:

– Час нам своє діло робити; дивись, не наламай дров!

Іван – селянський син сів на орла; орел піднявся під хмари, перелетів через стіну і поставив Івана на широкому дворі.

Пішов добрий молодець у палати, дивиться: всюди тихо, вся челядь спить міцним сном; він у спальню. На ліжку лежить Настуся – прекрасна королівна, розкидала уві сні покривала розкішні, ковдри соболині. Задивився добрий молодець на її красу несказанну, на її тіло біле; затуманило його кохання палке, не витримав і поцілував королівну в уста солодкі. Від того прокинулась красна дівиця і з переляку закричала голосно. На її лемент кинулись, прибігли слуги вірні, піймали Івана – селянського сина і зв’язали йому руки й ноги міцно. Королівна наказала його у в’язницю посадити і давати йому в день кухлик води і фунт чорного хліба.

Сидить Іван у міцній в’язниці і думу думає невеселу: «Певно, тут мені накласти своєю головою!». А його добрий богатирський кінь ударився об землю і став маленькою пташкою, залетів до нього в розбите віконечко і каже:

– Слухай, господарю, завтра я виламаю двері і тебе визволю; ти сховайся в саду за тим-то кущем. Та м гулятиме Настуся – прекрасна королівна, а я перекинусь бідним старцем і стану просити в неї милостині; дивись, не лови гав, бо погано буде.

Іван повеселішав, пташка полетіла. Наступного дня кинувся богатирський кінь до в’язниці і вибив двері копитами; Іван – селянський син вибіг у сад і став за зеленим кущем. Вийшла погуляти у сад прекрасна королівна, тільки порівнялася з кущем, як підійшов до неї бідний дідок, кланяється і просить слізно святої милостині. Доки красна дівиця діставала гаманець із грішми, вискочив Іван – селянський син, схопив її в обійми, затис рота так міцно, що й звуку не можна було подати. Тієї ж миті обернувся дід сизокрилим орлом, здійнявся з королівною і добрим молодцем високо-високо, перелетів через огорожу, опустився на землю і знову став богатирським конем. Іван – селянський син сів на коня і Настусю-королівну з собою посадив; каже їй:

– Що, прекрасна королівно, тепер не зачиниш мене в темниці?

Відповідає прекрасна королівна:

– Певно, моя доля бути твоєю, роби зі мною, що хочеш!

От їдуть вони шляхом-дорогою; близько чи далеко, швидко чи ні, виїхали на великий зелений луг. На тому лугу стоять два велетні, один одного кулаками місять; побилися-потовклися до крові, а подужати один одного не можуть; поряд на траві лежать мітла та ковінька.

– Послухайте, браття, – питає їх Іван – селянський син. – За що б’єтесь?

Велетні перестали битися і кажуть йому:

– Ми рідні брати. Наш батько помер, і лишилося після нього майна – усього-на-всього оця мітла й ковінька. Почали ми ділитися, та й посварились: кожному, бач, хочеться все забрати! От ми й вирішили битися не на життя, а на смерть, хто живий зостанеться – той обидві речі отримає.

– А давно ви сперечаєтесь?

– Та ось уже три роки, як один одного духопелимо, а до пуття не дійдемо!

– Ех ви! Було б за що на смерть битися. Багатство – мітла й ковінька!

– Не кажи, брате, чого не знаєш! З цією мітлою і ковінькою будь-яку силу перемогти можна. Хоч би скільки ворог війська виставив, сміливо виїжджай назустріч: де махнеш мітлою – там буде вулиця, а перемахнеш – так і з провулком. А ковінька теж потрібна: хоч скільки захопиш нею війська – всіх у полон забереш.

«Так, речі хороші! – думає Іван. – Либонь, і мені згодилися б».

– Що ж, браття, – каже, – хочете, я розділю все порівну?

– Розділи, добрий чоловіче!

Іван – селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав пригоршню дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсіяв пісок на всі боки.

– Ось, – каже, – збирайте пісок; у кого більше буде, тому й ковінька, і мітла дістануться.

Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив ковіньку й мітлу, сів на коня – і тільки його й бачили!

Довго чи коротко, під’їжджає він до своєї держави і бачить, що його хрещеного батька спіткала біда велика: усе царство завойоване, біля столиці стоїть рать – сила незліченна, загрожує все вогнем спалити, самого царя стратити. Іван – селянський син лишив королівну в ближньому ліску, а сам полетів на військо вороже; де мітлою махне – там вулиця, де перемахне – там із провулком! Швидко він перебив цілі сотні, цілі тисячі, а що од смерті вціліло, те зачепив ковінькою і притяг у столицю. Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби сурмити і пожалувати його генеральським чином і казною незчисленною. Ту т Іван – селянський син згадав про Настусю – прекрасну королівну, відпросився на годинку і привіз її просто до палацу. Похвалив його цар за відвагу богатирську, повелів йому дім готувати й весілля справляти. Одружився Іван – селянський син із прекрасною королівною, відбенкетував весілля багате і став собі жити, не тужити. От вам казка, а мені бубликів в’язка.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн