Дерево казок

Царівна-змія (українська народна казка)


Царівна-змія (українська народна казка)

Їхав якось козак шляхом-дорогою і заїхав у дрімучий ліс; у тому лісі на галявині стоїть копиця сіна. Зупинився козак перепочити трішки, ліг біля нього й закурив люльку; курив, курив і не побачив, як зронив іскру в сіно.

Сів козак на коня й рушив у дорогу; не встиг і десяти кроків ступити, як спалахнуло полум’я і весь ліс осяяло. Озирнувся козак, дивиться – копиця горить, а у вогні стоїть красна дівиця й каже гучним голосом:

– Козаче, людино добра! Порятуй мене від смерті.

– Як же тебе порятувати? Навколо полум’я, до тебе не підступитися.

– Устроми у вогонь свого списа, я по ньому виберусь.

Козак устромив спис у вогонь, а сам од великого жару одвернувся.

Вмить красна дівиця обернулася змією, залізла на спис, ковзнула козакові на шию, обвилася навколо шиї тричі і взяла хвіст у зуби.

Козак налякався; не зметикує, що йому робити і як далі бути.

Мовила змія людським голосом:

– Не бійся, добрий молодче! Носи мене на шиї сім років та шукай олов’яне царство, а приїдеш у те царство – залишися і проживи там ще сім років безвиїзно. Зробиш так – щасливий будеш!

Поїхав козак шукати олов’яне царство. Багато минуло часу, багато води сплило, наприкінці сьомого року дістався він до крутої гори; на тій горі стоїть олов’яний замок, довкола замку висока білокам’яна стіна.

Поскакав козак на гору, перед ним стіна розсунулась, і в’їхав він на широкий двір. Тієї ж миті спала з його шиї змія, вдарилась об сиру землю, обернулася душею-дівицею і з-перед очей зникла, ніби її й не було.

Козак залишив свого доброго коня у стайні, зайшов до палацу й почав роздивлятися кімнати. Всюди дзеркала, срібло й оксамит, і ніде не видно жодної душі людської.

«Ех, – думає козак, – куди я заїхав? Хто мене годувати й напувати буде? Певно, доведеться помирати голодною смертю!»

Тільки-но подумав, як глип – аж перед ним стіл накритий, на столі пити-їсти всього вдосталь; він закусив, випив і надумав піти подивитися на коня. Приходить до стайні – кінь стоїть у стійлі й овес жує.

– Ну, це гарна річ: можна, отже, без нужди прожити.

Довго-довго залишався козак в олов’яному замку, і здолала його нудьга смертельна: завжди сам-самісінький! Ні до кого й слова мовити. Надумався він поїхати у вільний світ; тільки куди не кинься – всюди стіни високі, немає ні входу, ні виходу. Спересердя вхопив палицю, зайшов до палацу й почав дзеркала та шибки бити, оксамит рвати, стільці ламати, срібло розкидати: «Може, господар вийде й на волю випустить!». Ні, ніхто не з’являється.

Ліг козак спати. Наступного дня прокинувся, погуляв-походив і надумав закусити; туди-сюди дивиться – нема для нього нічого!

– Ех, – каже, – як хто пославсь, так і виспиться! От наколобродив учора, тепер голодувати доведеться!

Тільки-но покаявся, як умить їжа й питво – все готове!

Минуло три дні; прокинувся козак уранці, глянув у вікно – біля ґанку стоїть його добрий кінь осідланий. Що це означає? Умився, вбрався, взяв свого довгого списа і вийшов на широкий двір. Раптом де не взялася – з’явилася красна дівиця:

– Здрастуй, добрий молодче! Сім років минуло – врятував ти мене од вірної загибелі. Тож знай: я царська донька. Викрав мене Кощій Безсмертний у рідного батька, у матері, захотів узяти за себе заміж, та я з нього посміялася; от він розізлився і перетворив мене на люту змію. Дякую тобі за тривалу службу! Тепер їдьмо до мого батька; стане він тебе нагороджувати золотими монетами й камінням самоцвітним, ти нічого не бери, а проси собі барильце, що в льоху стоїть.

– А яка від нього користь?

– Покотиш барильце праворуч – враз палац з’явиться, покотиш ліворуч – палац зникне.

– Згода, – мовив козак.

Сів він на коня, посадив із собою прекрасну царівну; високі стіни самі перед ними розсунулись, і поїхали вони в путь-дорогу.

Скоро чи ні – приїздить козак із царівною до царя.

Цар побачив свою доньку, зрадів, почав дякувати і дає козакові повні мішки й перлів.

Каже добрий молодець:

– Не треба мені ні золота, ні перлів; дай мені на спогад те барильце, що в льоху стоїть.

– Багато хочеш, брате! Ну, нічого не вдієш: дочка мені дорожча за все! За неї і барильця не шкода. Бери.

Козак узяв царський подарунок і вирушив білим світом мандрувати.

Їхав-їхав, трапився йому назустріч старезний дідок. Просить старий:

– Нагодуй мене, добрий молодче!

Козак зіскочив з коня, відв’язав барильце, покотив його праворуч – умить чудовий палац з’явився. Зайшли вони удвох у розмальовані палати й сіли за накритий стіл.

– Агов, слуги мої вірні! – гукнув козак. – Нагодуйте-напоїть мого гостя.

Не встиг вимовити – несуть слуги цілого вола і три казани напоїв. Почав дідок їсти й підхвалювати; з’їв цілого вола, випив три казани, крякнув та й каже:

– Малувато, та нічого! Дякую за хліб-сіль.

Вийшли з палацу; козак покотив своє барильце ліворуч – і палацу як не було.

– Поміняймося, – каже дідок козаку, – я тобі меч віддам, а ти мені барильце.

– А яка користь від меча?

– Так це ж меч-саморуб: варто тільки махнути – хоч яка сила незчисленна, всіх поб’є! Он, бачиш – ліс росте; хочеш, спробую?

Ту т дідок дістав свого меча, махнув ним і каже:

– Іди, меч-саморуб, порубай дрімучий ліс!

Меч полетів і давай дерева рубати та в сажні складати; порубав і назад до господаря повернувся. Козак довго не думав, віддав діду барильце, а собі взяв меч-саморуб, сів на коня й надумав до царя повернутися. А під столицю того царя підступив сильний неприятель; козак побачив рать-силу незчисленну, махнув на неї мечем:

– Меч-саморуб! Зроби добре діло: порубай військо вороже.

Полетіли голови… І години не минуло, як ворожої сили не стало. Цар виїхав козакові назустріч, обняв його, поцілував і тут же вирішив віддати за нього заміж прекрасну царівну.

Весілля було пишне; на тім весіллі і я був, мед пив, по вусах текло, а в роті не було.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн