Дерево казок

Хлопець і чортячий цар (хорватська казка)


Хлопець і чортячий цар (хорватська казка)

Був мисливець, та такий убогий, що навіть рушниці путящої не мав. Тож ніхто й не хотів з ним іти на полювання, він, бідолашний, завжди ходив сам. Одного разу подався він до лісу на лови – а може, щось уполює-таки! – і справді, натрапив на оленя. Кинувся до нього, а олень – утікати. Чоловік за ним. Три дні біг за оленем і нарешті третього дня наздогнав його. Але заблудився, не знав тепер, як вийти з дрімучого лісу. Звідки він біг: чи з того, чи з сього боку?

– Ох, якби хто показав мені дорогу додому, то й оленя віддав би йому,– чи то промовив, чи тільки подумав мисливець.

І раптом постав перед ним чоловік, мов із землі виріс, та й каже:

– Я виведу тебе з лісу. Але за це віддаси мені той прибуток, що маєш сьогодні в хаті?

А мисливець убогий відповідає:

– Та який там прибуток – я бідний, не маю нічого в хаті. Бери краще ось цього оленя, що я вполював.

– Не хочу оленя, віддай мені свій сьогоднішній прибуток.

– Гаразд,– погодився мисливець,– прибуток то прибуток, забереш його собі, якщо так хочеш.

І той вивів його з лісу. Повернувся чоловік додому: аж там син народився в нього. Отже, він пообіцяв тому незнайомцеві віддати сина. Бідна його голівонька! Плаче нишком чоловік, але нікому нічого не каже.

Жінка його питає:

– Що з тобою, чоловіче?

– Ой і не питай, жінко, нема чого казати.

Рік минув, другий, шість років збігло, а чоловік усе наче сам не свій.

Нарешті не витерпіла жінка, напосілася на нього:

– Скажи та скажи!

Розповів він їй, що сталося між ним і чортячим царем (бо топ чоловік, що вивів його з лісу, був не хто інший, як чортячий цар). І тепер уже обоє засумували, затужили, заплакали та сохли, мов одламана гілка. Сусіди, знайомі дивуються:

Інші, коли в них народиться син, радіють, а ці ходять, мов у воду опущені. Що за люди, що з ними?

Уже й хлопець, той син їхній, почав питати:

– Чого це ви, мамо й тату, такі зажурені, невеселі?

– Ой сину, не питай нас, навіщо тобі це знати!

Але одного разу хлопець так причепився до них, відгалу їм не дає, тільки знай одне торочить (а було йому вже дев’ятнадцять років):

– Скажіть та й скажіть.

Що робити? Батьки й розповіли йому все. А він і каже:

– Не бійтеся нічого, піду я до того чортячого царя й запитаю, навіщо я потрібен йому.

Батьки вжахнулися, почувши ці синові слова, і ну його відмовляти:

– Не йди, сину, бо не вернешся.

– Ні, я піду,– відповідає хлопець,– а ви не бійтеся, усе гаразд буде.

І він пішов, довго мандрував лісом та блукав, аж надибав хатку. А на

тій хатці гайворон сидить, каркає, ніби сказати щось хоче. Став хлопець, прислухався, чує немовби:

– Кар, кар, до хатки заглянь!

Відхиляє він двері, зазирає в хатину, а там баба на долівці побита лежить.

Хлопець допоміг їй підвестися, дав бабі води, вивів надвір.

– Ой дякую тобі, синку, за твою доброту! А куди ж ти мандруєш?

Хлопець розповів їй що і як.

– Вернися, дитино,– каже йому баба,– не йди, бо той чортячий цар зробить з тобою те саме, що й зі мною зробив. Бачиш: мене побив, а сина закляв у гайворона. Послухайся мене, дитино.

– Та я нічого не боюсь, бабусю,– відказує їй хлопець. – Тільки от не знаю, де той чортячий цар живе!

– Ти цим не журися,– баба йому відповідає. – Мій син гайворон доведе тебе до срібної річки, у якій цареві дочки купаються, вони тобі й покажуть, де чортячого царя палаци. Тільки затям собі: там є печера, ти в ній сховайся, але пильнуй – не засни, бо біда буде, якщо тебе застануть сонним. Треба, щоб ти перший помітив їх. І тоді сховай одяг найменшої царевої дочки, доки вона купатиметься. Запам’ятав, хлопче?

Подався хлопець за гайвороном: гайворон у небі летить, а хлопець по землі йде. Дійшов до срібної річки, побачив печеру, сховався в ній і не спить – усе дивиться, пильнує. Раптом бачить: три пави до річки прийшли. Роздяглися – аж то три чудові дівчини – цареві дочки. Пішли вони купатися в срібну річку. Тричі перепливали на той бік, тричі – назад. Коли втретє перепливли річку назад, то одна за одною стали вбиратися. Спочатку найстарша вдяглася, потім середня, нарешті найменша кинулася до одягу. А його нема – хлопець сховав. І дівчина гірко заплакала:

– Ой лелечко, що я робитиму, бідна! Тут мене день застане, срібна річка поглине, навіки зостанусь у ній!

Хлопець почув її бідкання, вийшов з печери та й каже:

– Я віддам тобі одяг, а ти проведеш мене до чортячого царя?

– Проведу, аякже, я ж його дочка. Прямісіньку дорогу до царських палаців покажу.

Хлопець віддав їй одяг, вона вдяглася та й каже:

– Висмикни з мого павиного хвоста одно пірце, воно тобі у великій пригоді стане. Коли тобі важко буде, ти тільки дмухни на пірце, і я негайно пришлю допомогу.

Хлопець так і зробив: коли дівчина вдягнулася, то знов стала павою, і він висмикнув з хвоста одно пірце та сховав собі до кишені.

Дівчина провела його до палаців чортячого царя. А там подвір’я рогами обсаджене, оливом залите. Вступив хлопець до палацу, а цар одразу:

– Чого прийшов?

– А навіщо ти дев’ятнадцять ще років тому вимагав мене в мого батька? От я й прийшов у тебе спитати.

Тоді цар і каже йому:

– Гаразд, якщо ти прийшов до мене, то виори оце олив’яне подвір’я, засій просом, збери його і ще до вечора потовчи та принеси мені корж, спечений з того пшона, щоб я повечеряв ним. Інакше голови позбудешся.

– Добре,– каже хлопець.

Добре то добре, але як його зорати те олив’яне подвір’я? І де це видано, щоб за один день посіяти й зібрати просо та ще й спекти з нього корж? Зажурився хлопець. Але згадав про пірце в кишені. Скоріше дістав його, дмухнув, одразу перед ним з’явилася найстарша сестра (це наймолодша послала її)!

– Що треба, хлопче? – питає вона.– Що маєш зробити?

Хлопець каже:

– Цар, твій батько, загадав, аби я виорав олив’яне подвір’я, засіяв його просом і на вечерю йому приніс коржа, спеченого з того врожаю.

– Гаразд,– каже вона,– йди відпочивай і нічим не журися, а коли настане вечір, понесеш йому той пшоняний корж.

Тільки смерклося, хлопець і приніс цареві коржа з проса, що виросло на олив’яному подвір’ї. Чортячий цар узяв коржа, повечеряв, але нічого не міг вдіяти хлопцеві, бо ж той виконав його завдання.

Наступного дня, тільки зоря зайнялася, цар знову загадує хлопцеві:

– Он бачиш болото? То щоб до вечора спустив мені воду з нього та висушив. Бо як ні, то голови позбудешся.

– Добре,– каже хлопець, а сам засмутився: хто його висушить, оте баговиння, оті мочарі? Але згадав про пірце, дмухнув на нього. Одразу середня сестра примчала (це найменша послала її) й питає:

– Що треба, хлопче?

– Та ось батько твій загадав,– відповідає хлопець,– щоб я спустив воду з болота й висушив його та приніс йому увечері жменю куряви з нього. Бо як ні, то, каже, голову мені зніме з пліч.

– Гаразд,– заспокоїла його середня сестра,– не бійся нічого, усе буде добре. Ти тільки повідпинай з ланцюгів он тих людей і скажи їм: «Черпайте воду, доки порох над болотом не закурить».

Повідпинав хлопець людей з ланцюгів та гукнув до них:

– Вичерпуйте воду з отого болота, доки воно пилом не стане!

Звільнені люди кинулися до роботи. А ввечері хлопець згріб жменю пороху там, де ще вранці багнюка чвакала, й заніс чортячому цареві. Подивився цар – нічого хлопцеві зробити не може: адже той виконав його завдання.

Наступного дня чортячий цар загадує хлопцеві третє завдання.

– А тепер,– каже він,– мусиш впіймати Хвостату Золоту Зірку. Якщо не принесеш її мені, щоб я нею свого коня підкував, голови позбудешся.

Що має робити хлопець? Похилив голову на груди, але згадав про пірце, дмухнув на нього. Перед ним раптом постала наймолодша царева дочка.

– Чого тобі, хлопче, треба? – питає вона.– Що батько тобі загадав зробити?

– Сказав, щоб я приніс йому Хвостату Золоту Зірку – він хоче нею коня підкувати. А як не принесу, то мені більше білого світу не бачити.

– Гаразд, не переймайся тим. Хвостата Золота Зірка приходить до срібної річки пити воду, туди, де ми купалися і ти сховав мій одяг. Я дам тобі дванадцять челядників – вони миттю впіймають її, як тільки вона до водопою прийде.

– Добре,– мовив хлопець.

Щойно сонце зайшло, найменша царева дочка дала йому дванадцять челядників, і вони пішли на срібну річку. Прилетіла Хвостата Золота Зірка пити воду, тільки зігнулася до річки, як на неї дванадцять челядників накинулися, крила їй пом’яли, схопили її та й віддали хлопцеві в руки.

Коли хлопець мав уже нести Хвостату Золоту Зірку цареві, дівчина попередила його:

– Тільки не давай йому в руки, а кинь у казан, у якому вода кипить,– у Зірки знову виростуть крила, і вона втече. Батько запитає тебе, що тобі дати за те, що ти виконав усі його завдання. Ти нічого не проси, тільки мене, наймолодшу дочку його, та летючу бричку, яка за годину занесе мене й тебе до твоїх батька й матері.

Хлопець так і зробив. Зірку приніс, але кинув її в казан. Чортячий цар хотів був схопити Зірку, вже й руку простяг, та в неї раптом виросли крила й вона шугнула вгору.

І тоді хлопець за те, що виконав усі три завдання, став вимагати плату в царя.

– Дай мені,– каже,– летючу бричку та наймолодшу дочку свою. Я це заробив. Більше мені нічого не треба.

І чортячий цар мусив дати все, що сказав хлопець. Узяв тоді хлопець наймолодшу цареву дочку, сів з нею в бричку, і за годину вони були в нього вдома. Батько й мати його дуже зраділи, бо думали, що син уже не повернеться до них ніколи й вони так і залишаться довіку самі. Тепер живуть щасливі батько з матір’ю та син з дружиною.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн