Дерево казок

Учень чародія (французька казка)


Учень чародія (французька казка)

Жив колись у наших краях один бідний селянин, і був у нього син. Син як син, недурний хлопчина, тільки що не лежала його душа до селянської роботи. От і надумав батько відвезти сина в місто – хай, мовляв, побачить, що там люди роблять, роздивиться, та й вибере собі якесь ремесло, щоб до серця було.

Сказано – зроблено. І ось одного чудового ранку прийшли вони вдвох у місто. Познайомив там батько сина з усякими роботящими людьми: теслями, каменярами, гончарами, ковалями… А хлопчина дивився, як вони працюють, і сумно зітхав:

– Ні, тату, не для мене це діло…

– Ех, горе ти моє гірке…– журився батько.

Цілий день шукали вони, але нічого підходящого так і не знайшли. Настав уже вечір, і син та батько вирушили додому Вийшли на околицю міста й побачили там великий темний будинок.

– Що воно за домисько такий? – поцікавився син.

– О! Цей дім усі обминають, бо в ньому живе сам чародій,– злякано прошепотів батько.

– Чародій?! – скрикнув хлопчик. – От коли б мені навчитися його ремесла! Це саме те, що мені треба.

– Гм… Може, воно й так…– задумливо мовив батько.– Тільки грошей у мене малувато. Треба було б поспитати, скільки він заправить за науку.

Постукали вони в двері – немає відповіді! Ще раз постукали – а хоч би що! Аж за третім разом розчинилися двері, і на порозі став сам хазяїн дому. Зиркнув на сторопілого селянина, потім на кмітливе лице хлопця і все зрозумів. Не встиг селянин і рота розкрити, а чародій уже підняв руку вгору і каже владним голосом:

– Грошей від тебе я не зажадаю, зате поставлю одну умову: рівно через рік і один день ти повинен прийти сюди, в мій дім, і впізнати свого сина серед інших моїх учнів. Тільки май на увазі: і твій син, і всі мої учні будуть перед тобою в якійсь іншій подобі – чи то як звірі, чи як птахи. Ну от… Упізнаєш свого сина – забереш його з собою, а не впізнаєш – зостанеться він у мене.

Почухав селянин потилицю: що його діяти, як бути? Надто вже велика спокуса, та боязно сина втратити. Довго вагався селянин, а проте упросив його син. Махнув селянин рукою – хай уже як буде! – і згодився.

Так і лишився хлопець у домі чародія.

А треба вам сказати, що за рік і один день хлопець міг тричі провідати свого батька. От приїхав він уперше в село, а батько й питає:

– Ну як, сину, подобається тобі майбутнє твоє ремесло?

– Дуже подобається! Тільки боюсь я, тату, що ви не впізнаєте мене, коли чародій покаже своїх учнів. А я й сам ще до пуття не знаю, чим і як вам помогти. Ну нічого, не втрачаймо надії. Поживемо – побачимо.

Приїхавши до батька вдруге, син сказав:

– Сподіватимемося на краще, тату. Поки що я не дуже великий мастак у чародійських премудростях, але дещо вже вмію. Пождіть іще трохи, і я скажу вам, як можна буде мене впізнати.

Нарешті, приїхавши до батька втретє – востаннє вже,– син радісно мовив:

– Отепер, тату, я такий же чародій, як і мій учитель. Прочитав усі його книги, вивідав усі його секрети. І ось що я вам скажу. Того дня, як ви приїдете, він оберне мене й усіх моїх товаришів на півнів – червоних і зелених. Спочатку перед вами тричі пройдуть по колу червоні півні, а за ними – зелені. Пам’ятайте: я буду серед зелених. І коли ми підемо по колу, я спіткнуся, мовби ненароком. Як побачите це – знайте, що то я. Але не забувайте: якщо не впізнаєте, то назавжди мене втратите. І тоді хоч-не-хоч доведеться мені довіку служити своєму хазяїнові.

І ось настав призначений день, з’явився селянин до чародія. Оглянув його той з ніг до голови, посміхнувся зле і каже:

– Прийшов, значить, до мене по свого синочка… Ну що ж… Зараз побачимо, чи впізнаєш ти його.

Плеснув чародій у долоні, і селянин миттю опинився в середині великого кола, а по колу пихато походжали червоні півні. Подивився на них селянин, подивився і, пам’ятаючи синове застереження, рішуче сказав чародієві:

– Ні, хазяїне, щось не видно серед них мого рідного сина.

– Ага, не видно, кажеш… Ну що ж… Дивись іще.– І чародій знову плеснув у долоні.

Миттю щезли червоні півні, а замість них з’явилися зелені, теж ідуть по колу. Пройшли раз, удруге…

– Шукай, батеньку, шукай пильніше. А то прогавиш сина,– сміється чародій.

Нічого не відповів йому селянин. Та й що відповідати – не до сміху було. Хоч як придивлявся він до цих півнів, а впізнати між ними свого рідного сина не міг.

– От лихо! Вони ж схожі один на одного як дві краплі води! – розгубився селянин. – Диви, вже третій раз проходять. Ну, пропав тепер мій синок ні за цапову душу!

Коли це бачить – один півень зачепив шпорою за його штани з домотканого полотна.

– А-а-а!.. Ось він! – щодуху закричав селянин. – Ось він!

Страшенно здивувався чародій, а проте не показав того – перестав сміятись і процідив крізь зуби:

– Щастя твоє, чуперадло… Забирай свого синочка і геть звідси, поки я не передумав!

Не тямлячи себе від радості, селянин схопив зеленого півня на руки і кинувся з ним на вулицю, якнайдалі від страшного хазяїна.

Так і вернувсь у свій рідний дім колишній учень чародія. Вернувсь і, як не дивно, почав допомагати батькові в його нелегкій селянській роботі.

Минув якийсь там час, і ось одного разу, коли вони вдвох перекидали сіно, батько й питає хлопця:

– Чого ж ти, синку, не покажеш мені, яких хитромудрощів навчився? Невже вони тобі зовсім непотрібні?

– Охоче покажу, тату. А потреби в них досі наче й справді не було. Та коли вже ви хочете побачити, що я можу,– будь ласка. Завтра вранці підете в хлів і побачите там угодовану свиню. Зав’яжіть їй на шию посторонок і одведіть свиню на ярмарок, там продайте її, візьміть гроші та й ідіть додому. Тільки не забудьте зняти посторонок.

– Оце так придумав! – зареготався батько.– Ну й кумедний ти, синку! Про яку свиню ти кажеш, коли її у нас і в заводі нема?

– Нема, то буде. Одне слово, це не ваш клопіт. Ви тільки зробіть так, як я сказав.

Похитав батько головою, але синові більше не перечив. А вранці зазирнув у саж, бачить – стоїть там здоровенна, вгодована свиня. «Ну й чудасія!» – здивувався селянин і, накинувши свині на шию посторонок, повів її на ярмарок. Не минуло й години, як він продав свою худобину і, весело подзенькуючи золотими монетами, подався додому.

А тим часом свиня дріботіла собі лісовою дорогою поперед баришника, який був дуже задоволений своєю покупкою. Ішли вони й ішли, коли це свиня шмиг у кущі – тільки й бачили її. Баришник туди, сюди, та хіба в таких хащах знайдеш! От і лишився він ні з чим, а свиня, не виходячи З лісу, перекинулася селянським сином.

Прийшов син додому та й питає батька:

– Ну як, тату, задоволені ви моїм умінням?

– Ще б пак! Ти, хлопче, ціни собі не знаєш!

– Знаю, тату, добре знаю. Як хочете, зробимо цю штуку ще, коли підемо знов на ярмарок.

– А чого ж, я згоден!

– От і гаразд.

Напередодні ярмарку син каже батькові:

– На цей раз ви продасте бичка, тільки не забудьте забрати назад посторонок.

– Ох і спритний же ти! Гаразд, не хвилюйся марно – не забуду я про посторонок.

Так і сталося: продав батько на ярмарку бичка баришникові, узяв дзвінкі золоті монети і вернувся додому. А бичок тим часом од баришника втік і зник у лісі. А потім обернувся дроворубом і ну рубати дрова. Почув баришник – цюкає сокира, кинувся до дроворуба:

– Ти, чоловіче, не бачив – не пробігав тут часом бичок?

– Який бичок? Ніякого бичка я не бачив, – спокійнісінько відповів дроворуб.

– От горе! От біда! – розпачливо сплеснув руками баришник і знову подався в хащі.

Засміявся дроворуб і, тільки-но зник баришник, перетворився на хлопчака й побіг додому.

Тепер батько вже зовсім повірив, що син його – великий майстер свого діла. І подумав: а чому б іще раз не покласти в кишеню такі легкі грошенята? От і завів якось мову:

– Слухай-но, синку, скоро буде великий ярмарок. Можна було б добряче заробити на ньому.

– Заробити, кажете? Хіба в вас уже немає грошей?

– Гроші-то є, – почухався за вухом батько, – та тільки жаль таку нагоду пропускати.

– Ну, якщо вже вам так хочеться, хай буде по-вашому. Продасте на ярмарку лошака, тільки не забудьте вуздечку з нього зняти.

– Аякже, синку, аякже! – зрадів селянин. – Неодмінно зніму.

– От і гаразд. Домовились.

Домовитись вони домовилися, але, як на зло, геть забули про свого давнього знайомого – чародія. А той частенько хлопця згадував – досадно йому було, що так дав маху і втратив свого найкращого учня. Довго він кмітив, як це селянинові вдалося впізнати свого сина, і зрештою до-думався, що його обдурив учень, обвів круг пальця.

«Ну стривай же, мій вихованцю! Ти в мене ще наплачешся! Відомщу я тобі за цей обман». І, не відкладаючи надовго, чародій кинувся по ярмарках – чи не натрапить де на хлопця.

І справді натрапив. Бувають же такі дива! У той день чародій побачив на ярмарку красивого коня, оточеного юрбою баришників і просто роззяв. Зметикував чародій, що коник цей – не хто інший, як його колишній учень.

Перемінивши свою подобу, підступив він до селянина і запропонував за коня цілий мішок грошей. Від такої несподіванки селянин аж рота роззявив і, не торгуючись, сказав:

– Кінь ваш, добродію. Забирайте його, я тільки скину вуздечку.

– Е-е, чоловіче, так діла не буде. Я ж купив його разом з вуздечкою. Та й нащо вона тобі, коли кінь тепер мій?

– Кінь ваш, а вуздечки я не віддам. От і все,– уперся селянин.

– Ну й ну… А скільки ж ти хочеш за вуздечку?

– П’ятсот екю! – вигукнув селянин, щоб набридливий покупець скоріше відчепився.

А той не відступається.

– Дорогувато, звісно, – каже, – та що вдієш. Ось тобі п’ятсот екю, чоловіче!

Забувши про все на світі – і про вуздечку, і про синів наказ,– селянин тремтячими руками згріб гроші, віддав чародієві лошака разом з вуздечкою і, радий та веселий, мерщій подався додому.

Ну а чародій, не гаючись, скочив на лошака і погнав його вперед. Довго мчав дорогою і нарешті зупинився в якомусь поганенькому заїзді. Гукнув до себе наймита і каже:

– Слухай-но, парубче, відведи мого коня на стайню, тільки ні в якім разі я не скину з нього вуздечки.

Поставив наймит лошака в стійло і приніс йому оберемок сіна. Проте лошак і не доторкнувся до пахучого сіна – стояв у своєму стійлі стомлений і понурий. Пожалів його наймит – такий же гарний кінь!

– Ну що, красунчику? – погладив він лошака по спині. – Може, пити хочеш? Поведу я тебе до річки.

Повів наймит лошака на річку, але той і пити не захотів. Ще дужче здивувався наймит:

– Ну й чудний кінь! Чого ж ти хочеш, га? Певно, тобі заважає вуздечка. А, що вже там, скину її.

Скинув наймит вуздечку, а кінь – шубовсть у воду і одразу коропом став!

Остовпів од несподіванки наймит і, не знаючи, що робити, кинувся в заїзд. Прибіг, знайшов хазяїна лошака і розповів усе, як було

Скипів чародій так, що й сказати важко, вилаяв наймита і прожогом помчав до річки, Прибіг, перекинувся щукою та й ну ганятися за коропом. А короп вискочив із води і перетворився на ластівку. Ну, а чародій – на коршака. Налетів коршак на ластівку, от-от схопить її, але в останню мить влетіла пташина в комин якоїсь хати. Влетіла в комин і, перекинувшись золотою каблучкою, бух просто в попіл!

Побачила золоту каблучку дівчина, що сиділа з нареченим біля печі, зраділа, взяла та й наділа її на палець.

Проте чародій не здався – не хотів випускати з рук свою здобич. Прибрав собі подобу мандрівного музики, вийшов на вулицю і грає всякі веселі пісеньки.

Дівчина та її наречений почули музику, вийшли з хати послухати. Побачивши їх, чародій підступив ближче і здивовано вигукнув:

– Яка гарна каблучка! Продайте її мені або краще поміняйтеся зі мною.

І показав дівчині іншу каблучку, таку гарну, що дівчина й очей не могла відвести. Зняла вона з пальця золоту каблучку і вже подає чародієві, а каблучка раптом вислизнула з її рук і перетворилась на лляне насіннячко. Впало насіннячко на землю та й загубилося, бо на подвір’ї валялося безліч усяких зерняток, насінин…

Аж застогнав чародій з досади і, обернувшись у півня, заходився мерщій дзьобати насінинки. Але й учень його був не в тім’я битий: миттю став лисом, кинувся на того півня, задушив його і втік. А потім звернув на дорогу до свого дому. Прийшов і каже батькові:

– Ну й дісталося мені через вас од чародія! Ні, тату, не до душі мені таке життя. Набридло хитрувати, обманювати, морочити людям голову… Досить, не хочу я більше бути чародієм!

Розказав він батькові про свої дивовижні пригоди і відтоді перестав і думати про чародійство, хіба що іноді згадував, коли з сусідом хотілося пожартувати або, наприклад, добути бідній дівчині посаг. А то весь час ревно працював у полі, батькові помагав.

* Екю – старовинна французька монета.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн