Дерево казок

Три горошини (словенська казка)


Три горошини (словенська казка)

Жив собі чоловік, та такий бідний, що не мав навіть хліба – синові нічого було дати їсти. От якось він і каже синові:

– Іди, синку, шукати щастя в світі. Може, де й знайдеш. Тільки запам’ятай мою пораду: яка річ перша трапиться тобі на дорозі – підійми й заховай.

Попрощалися вони. Батько залишився вдома, а син, закинувши торбу за плечі, подався курним шляхом у далекий світ.

Відійшов хлопець уже чималенько від дому і побачив на дорозі горошину. Згадав батькові слова, підняв її й поклав у торбу. Пішов далі. Через якийсь час на дорозі помітив ще одну горошину. Узяв її і вкинув у торбу. А під вечір знайшов третю і теж забрав.

Пізно ввечері він дістався до великого замку й попросився переночувати.

– Гаразд, дамо тобі постіль на одну ніч,– сказала господиня замку, оглядаючи поставного нарубка. Хлопець їй сподобався, а ще більше припав до серця її дочці, що стояла біля матері.

– Оцей чужинець, якого ми сьогодні пустили в наш дім, мабуть, не бідняк,– розповідала господиня замку своєму чоловікові при вечері.– Це, здається мені, якийсь перевдягнутий вельможа – прийшов, щоб вивідати, хто ми й що ми. Думаю, він має на оці нашу дочку. Не завадило б перевірити його.

І господиня наказала своєму слузі, щоб він постелив прибульцеві тверду постіль і потай спостерігав, як той буде спати.

– Якщо бідняк, то міцно спатиме й на твердій постелі, а якщо шляхетного роду, то всю ніч перевертатиметься,– пояснила вона своєму чоловікові.

Хлопцеві постелили твердо, як і було наказано. Він роздягся й ліг спати, а торбу поклав під голову: боявся, щоб хто, бува, не вкрав його єдиного багатства. Торба ж була погано зав’язана, і три горошини висипалися з неї на ліжко. Хлопець їх став збирати. Що покладе в торбу, а вони назад викочуються. Так і проморочився з ними ціпу ніч – очей навіть не склепив.

– Ну, як він спав? – запитала вранці господиня свого слугу, який усю ніч просидів під хлопцевим ліжком.

– Погано: усе перевертався та вовтузився. Я навіть потерпав, що на мене ще провалиться.

«Еге! – зраділа господиня.– А що я казала!» І побігла скоріше розповісти цю новину чоловікові її дочці.. Усі троє домовилися затримати чужинця в замку ще на один день. А щоб упевнитися-такн, що це перевдягнутий вельможа, на цю ніч вирішили покласти його на м’якій, розкішній постелі.

Усі з хлопцем були люб’язні, запобігливі, і він з охотою залишився ще на одну ніч.

Після ситної вечері його відвели до найкращої, багато й зі смаком прибраної кімнати.

«Ого, який достаток! – подумав собі хлопець.– Видно, люди тут не бідні та й до мене прихильні. То чого я маю класти торбу під голову,- а потім усю ніч ловити горошини? Краще висплюся добре». Повісив він торбу на цвях, а сам роздягся, ліг у м’яку постіль і проспав солодким сном аж до самого ранку.

– Ну, що було вночі? – запитала наступного дня господиня свого слугу, який знову цілу ніч вартував під ліжком у хлопця.

– Спав як убитий,– доповів слуга.

«Я так і знала, що він не простим собі хлопець,– втішалася подумки господиня. – Щонайменше князь, якщо не королевич». І подалася скоріше розповісти про все чоловікові та дочці.

Після сніданку, коли мандрівник прийшов до графа, щоб подякувати йому за гостину, граф його запитав:

– Куди тепер маєш намір податися, дорогий приятелю?

– Куди дорога поведе та ноги понесуть,– відповів хлопець.

– Якщо так, то ми нікуди тебе й не пустимо. Ось у мене є дочка твоїх років. Ти бачив її, і, сподіваюся, вона тобі сподобалася. Якщо ти згоден, то хоч і сьогодні одружуйся з нею та живіть щасливо вкупочці.

Убогий хлопець аж остовпів од цих слів. З такою багатою побратися? Але дівчина була гарна, подобалася йому. І він погодився.

Цього ж дня вони й повінчалися. Весілля гуляли сорок днів і сорок ночей. За цей час у замку не було жодного сумного обличчя. Веселилися всі, веселився й молодий, не думаючи, що буде потім.

А як минуло сорок днів, господиня покликала зятя до себе та й каже:

– Ну, синку, весілля скінчилося, тепер ви можете їхати й до тебе, покажеш дружині свій замок. Я вже й сказала, щоб на завтра приготували карету.

«Свій замок?» – мало не скрикнув сіромаха. Уже й хотів було признатися, що в його батька нема ніякого замку, а є лише кривобока хатина, та вчасно вкусився за язик. Що мав робити? Хоч-не-хоч, а тепер уже мусив кудись їхати. Похнюпився хлопець, понурив голову.

– Бачу по твоєму обличчю, що тобі важко розлучатися з нами! – співчутливо промовила господиня.– Але не сумуй, дорогий мій зятю! Ми будемо часто бачитися: то ми до вас у гості приїжджатимемо, то ви до нас.

Другого дня у простору карету поклали три мішки вівса для коней, мішок грошей. Сіли молодята й двоє слуг і рушили до чоловікового… замку.

Сумна була молода, а молодий – ще сумніший. Слуги думали, що це вони так журяться через те, що розлучаються з батьками. Але молодий був невеселий, бо йому не давала спокою думка: що буде, коли вони під’їдуть до батькової перехнябленої халупи? А дивлячись на нього, нерозважного, ще дужче печалилась і його дружина.

Надвечір карета з подорожніми в’їхала в дрімучий ліс. Молода дружина запитала свого невеселого чоловіка, чи ще далеко до його замку.

– Ой далеко, дуже далеко! – відповів він.– Ще встигнеш добре виспатися, поки доїдемо.

Вона задрімала. А чоловік її тим часом вискочив з карети. «Краще вмерти, ніж потім, коли відкриється правда, слухати жінчині нарікання»,– подумав він. І рушив у глиб лісу. Ледве ступив кілька кроків, аж тут, де не взявся, дід сивоголовий йому назустріч.

– Куди ти, синку, в таку безпросвітну ніч намірився? – запитав він.

– Життя мені немиле, діду, відказав бідняк, і розповів про своє горе.– А тепер іду шукати смерті.

– Даремно, синку, поспішаєш розквитатися з життям,– на те йому дід. Повертайся назад до своєї дружини і їдь ще трохи далі. Невдовзі побачите замок. У ньому живе страшний змій. Але його зараз там нема – на рік подався кудись. От ви оселюйтеся в його замку й поки що живіть. Тільки пам’ятай: коли змій через рік повертатиметься, то весь замок буде дрижати. Тоді вже можна й умерти, але краще тікайте.

Молодий чоловік щиро подякував дідові за добру пораду й повернувся до карети, яка ще недалеко від’їхала. Дружина прокинулася й наказала слугам чекати його.

– Мені здалося, що ми збилися,– виправдовувався чоловік,– і я ходив шукати дороги. Але ми їдемо як слід і скоро будемо в мене вдома.

Незабаром вони під’їхали до великого, яскраво освітленого замку. Перед брамою стояв цілий натовп гарно вдягнених слуг, які зустріли їх низькими уклонами та добрими побажаннями.

– О, твій замок набагато кращий від нашого! – вигукнула молода дружина, задоволена, що послухала свою пронозливу матір і вийшла заміж за нібито вбогого чужинця.

Минув тиждень, минув місяць, другий. Щасливо й безтурботно жилося їм у змієвому замку. Але ось минув і рік. 1 одного дня весь замок задвигтів, затрусився – мало не розсиплеться. Тоді й згадав бідняк слова сивоголового діда. Хотів був тікати, та дружини ніяк не міг знайти. Він туди, сюди: в одну кімнату, в другу, з льоху в комору, з комори на горище, потім знову у льох – ніде нема дружини.

У льоху побачив якусь старезну бридку бабу, яка неприязно дивилася на нього. Але йому було байдуже до її погляду – він хвилювався за свою дружину. Тому бідняк повернувся до потворної баби й запитав її ввічливо:

– Матусю, ви часом не знаєте, де моя дружина? Скрізь її шукав – ніде нема. А тут уже повертається змій, він уб’є нас, якщо не втечемо.

Бабі сподобалася його ввічливість,– бо змій, той кричить завжди, гримає, обзиває всіляко,– і каже вона чоловікові:

– Нічого не бійся, синку! Тільки скажи кухарці, хай вона сім разів змеле в млині сім разів посіяне жито, з тої муки сім разів замісить тісто, сім разів спече хлібину і ту хлібину покладе перед брамою. А про все інше ти вже не турбуйся.

Три горошини (словенська казка)

«Двічі щастя не зраджувало мене, може, й цього разу не зрадить»,– подумав сіромаха і, заспокоєний, пішов до кухарки та й наказав їй зробити все так, як радила бридка баба.

Щойно переповів те, як замок знову заходив ходором, затіпався, аж тиньк почав сипатись із стелі.

«Сто разів розвалиться замок, перш ніж спечеться той хліб,– подумав собі чоловік.– Але що вже буде, те й буде. Чи пан, чи пропав – двічі не вмирати».

Тим часом кухарка спекла хлібину й поклала перед брамою, як їй було велено. І саме вчасно. Бо до замку вже сунув велетенський змій, який мав сім голів, а в кожній голові по сім язиків. Справді, страховисько!

– Тхне людьми в моєму замку! – ще здалеку заревів той змій.

Із розкритих пащ у нього шугали довжелезні язики полум’я. А коли

він підійшов до брами, то зарепетував:

– Гей, брамо! Залізна брамо мого замку! Чому не відчиняєшся? Не впізнала свого господаря, чи що?

І тут обізвалася сім разів спечена хлібина:

– Змію! Даремний твій крик! Якщо хочеш, щоб я вступилася тобі з дороги, то дай себе сім разів посіяти, сім разів зжати, сім разів змолоти, сім разів замісити і сім разів спекти – отоді приходь. Інакше я не зрушу з місця.

Розсердився змій, що брама не слухається його. Розігнався й з усієї сили трах у браму – аж весь замок тричі обернувся навколо себе. Розігнався вдруге і ще сильніше гупнув – тепер замок обернувся аж шість разів. Утретє розігнався і вже з такою силою гахнув у браму, що й сам розсипався на дрібні друзки.

Так і залишився бідняк у змієвому замку разом зі своєю красунею дружиною. Ще, може, й зараз вони там живуть, якщо не повмирали.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн