Дерево казок

Сім зірок Волосожару (сербська казка)


Сім зірок Волосожару (сербська казка)

В якомусь краї було два великі царства, одним правив цар Петар. іншим – цар Татарин, злий, недобрий.

У царя Петара була дочка красуня – іншої такої в цілім світі не знайти. Дізнався цар Татарин про неї й послав гінця до царя Петара: віддай, мовляв, за мене дочку свою, бо якщо не віддаси, то піду на тебе війною й силою захоплю її, а тебе в неволю пожену.

Вислухав цар гінця й відповідає:

– Передай цареві Татарину, що моя дочка померла, хай він собі іншу дружину шукає, воювати йому зі мною нема чого.

Як тільки гонець пішов, цар Петар звелів збудувати неприступну башту без вікон і дверей, щоб у ній двоє могло поміститися і запас харчів на три роки. Коли спорудили башту, цар із своєю дочкою зайшов до неї й замурувався. На престол цар Петар посадив вірного слугу, щоб той правив країною три роки, а коли мине три роки, хай розбере башту і випустить його та царівну на волю. А якщо питатимуть, де він, то хай відповідає, що цар Петар подався до Сонця запитати його, чому взимку дні коротші й холодніші і його підданці не можуть працювати так само, як влітку, а сидять удома склавши руки.

Невдовзі в країну ввійшов цар Татарин. Він розшукував царя Петара і його дочку. Йому сказали, що царева дочка померла, а цар Петар подався до Сонця про щось там розпитати і його нема в царстві. Не повірив цар Татарин, обдивився весь палац, але не знайшов нікого і ні з чим повернув додому.

Минуло три роки. Башту, як цар Петар і наказував, розібрали. Але звідти вийшов тільки сам батько, дочки не було. Цар Петар і не помітив, як і коли вона щезла.

А саме цього дня мали скарати одного раба за якусь дрібницю. Люд валив до в’язниці подивитися на страту. Раб, який чекав смерті, раптом гукнув до натовпу:

– Якби цар Петар знав те, чого він не відає, він би відпустив мене, а я б знайшов йому дочку і привів додому!

Його слова за кілька хвилин облетіли все місто й донеслися до вух царя. І той звелів негайно привести засудженого до нього. На щастя, раб ще був живий, і його миттю поставили перед, цареві очі. Цар запитав його:

– Ти й справді можеш розшукати мою дочку?

– Можу,– відповів раб,– тільки звільни мене від оцього заліза.

Наказав цар Петар зняти кайдани з нього, дав йому грошей на дорогу

й послав шукати царівну.

Довго тинявся раб білим світом, розпитував усіх і кожного про цареву дочку, але ніхто нічого не знав. Обійшов він дев’ять земель і зайшов у десяту. Тут побачив хату й у ній бабусю.

– Боже поможи, матусю,– гукнув раб, підійшов до неї й поцілував у руку.

– Дай боже тобі здоров’я, сину! Що доброго скажеш?

– Шукаю дочку царя Петара,– відповів раб і виклав усе підряд: як зникла царівна з башти, як його самого осудили і він пообіцяв знайти цареву дочку, якщо цар помилує його, і як він пройшов уже дев’ять земель, а про царівну ні слуху ні духу.

Каже йому бабуся:

– Твоє щастя, що ти мене матусею назвав і поцілував у руку. Тепер ти став моїм сином. Інші п’ятеро моїх синів – вогняні змії. Якщо вони кого-небудь чужого застануть вдома, вмить розправляться з ним. Але ти тепер не чужий.

Посадила бабуся раба поруч себе й стела розповідати:

– У першого мого сина гострий нюх: хай дев’ять років мине – він по запаху слід розшукає. Другий же мій син такий промітний, що з-під орлиці яйця забере – і та не помітить. Третій син уміє швидко будувати: не встигнеш кліпнути оком – будинок уже стоїть. Четвертий син – добрий стрілець, хоч у зірку в небі влучить. А п’ятий спритно ловить: навіть блискавку з неба руками впіймає. Якщо мої сини не розшукають царівну, то ніхто її тобі не розшукає.

Тільки бабуся закінчила розповідати, за дверима зашуміло, загуркотіло – п’ятеро бабусиних синів-зміїв повернулися. Бабуся мерщій запхнула раба під корито, щоб сини, чого доброго, з поспіху не розірвали його. Змії втовпились у хату, гукають:

– Добрий вечір, матусю!

А мати у відповідь їм:

– Доброго здоров’я вам, діти! Як вам велося?

– Добре, матусю,– промовив один.

– Щось у хаті людським духом пахне,– принюхався другий.– У нас хтось чужий?

– Ти вгадав, сину,– відповіла мати.–Тут побратим ваш. Він, щойно до хати зайшов, назвав мене матусею і руку поцілував мені – я йому за матір стала.

– А що потрібно нашому побратимові? – запитав син.

– Він розшукує цареву дочку,– мовила мати й розповіла все, що знала, а потім додала: – Завтра, діти мої, ви теж підете шукати царівну. А зараз я покажу вам побратима вашого – будьте з ним, як і між собою.

Випустила бабуся названого сина з-під корита. Він привітався зі своїми побратимами й поцілувався з кожним. А доки цілувався, то мало не кухоль крові втратив. Що не кажіть – а з зміями! Потім усі повечеряли й спати лягли. Зміїна мати і її сини швидко заснули, а бідолаха раб від болю цілу ніч у ліжку перевертався.

Рано-вранці, щойно на світ благословилося, встали брати-змії і разом з рабом подалися в країну, де правив цар Петар. Змій із гострим нюхом одразу натрапив на слід царівни. Здогадалися брати, що, поки батько спав, семиголовий змій її викрав. Тоді той, що міг яйця з-під орлиці викрасти, пробрався нишком до палацу семиголового змія. А змій саме спав, поклавши голову на коліна царівні. Прибулець узяв легенько дівчину на руки так, що й змій не почув, і вилетів з нею.

Але семиголовий змій скоро прокинувся й одразу збагнув, хто це забрав дівчину в нього, й подався за ними в погоню. Змій-будівник побачив, що семиголовий змій наздоганяє брата, поставив, як оком змигнути, башту. І всі сховалися в ній.

Примчав семиголовий змій, лютий-прелютий. Три голови повернув наліво, три – направо, а сьому, середню, вгору підняв і дихнув полум’ям: сонце померкло, темінь згусла, мовби настала ніч, і башта розсипалася в порох. Змій схопив дівчину і з нею шугнув понад хмари. Та четвертий із братів-зміїв, той, що влучно стріляв, натягнув тятиву на луці, пустив стрілу і вцілив у самісіньке серце семиголового змія. Той випустив дівчину з кігтів і сам почав падати вслід за нею. П’ятий брат простяг руки й коло самої трави обережно підхопив дівчину й поставив на ноги.

А інші брати-змії підбігли до семиголового страховиська, і не встиг він до землі доторкнутися, як вони вже повідрубували йому всі голови.

Сім зірок Волосожару (сербська казка)

Так п’ятеро братів-зміїв звільнили царівну з полону. 1 відразу ж засперечалися, чия вона має бути.

В їхню суперечку втрутився засуджений до страти раб, який подався на пошуки царівни. Він сказав:

– Побратими, дівчина – моя! Я повинен її відвести до батька, щоб він помилував мене. Якби не я, то ви б і не знайшли її, бо нічого б не знали про неї.

Перший змій заперечив:

– Вона – моя! Якби я не натрапив на її слід, ніхто б не знайшов її.

І ти, рабе, марно б шукав царівну.

Озвався другий змій:

– Ця дівчина – моя! Якби я не викрав її в семиголового змія, ви б ніколи не звільнили її. І раб даремно ходив би по світу, і ти, любий брате, марно б натрапив на її слід.

Промовив третій змій:

– Дівчина ця – моя! Якби я миттю не збудував башту й не сховав усіх вас разом з царівною, то семиголовий змій догнав би брата й забрав би дівчину, а тоді ні до чого було б те, що раб шукав її, даремно б мій перший брат натрапив на її слід, марно б другий викрадав її в семиголового змія.

Четвертий змій відповів:

– Вона – моя! Якби я не вцілив у семиголового змія, він би втік із царівною, і ви б не наздогнали його. Тоді б рабові не варто було вирушати на її пошуки, ні до чого було б першому моєму братові винюхувати її слід, даремно б другий викрадав її в семиголового змія, марно б третій будував башту.

Відказав п’ятий змій:

– Ця дівчина – моя! Якби я не підхопив її, коли вона падала на землю, то вона розбилася б на смерть, і ви все одно не мали б її. Раб дурно ходив би по світу, не варто було б першому братові шукати її сліду, ні до чого було б другому викрадати її в семиголового змія, даремно б третій споруджував башту, марно б четвертий влучав у семиголового змія.

Так сперечалися брати, доки не зустріли матір Вітрів і не попросили її розсудити їх. Вислухала мати Вітрів усіх шістьох і запитала:

– Скажіть-но мені, а ви ходили до матері ясного Місяця?

Брати призналися, що до матері ясного Місяця не ходили. Тоді вона їм порадила:

– Підіть до матері ясного Місяця, вона краще розсудить вас, адже її син знає мало не весь білий світ.

Пішли брати разом з царівною до Місяцевої матері. Навіть не привіталися, а вже гукають з порога:

– Прислала нас мати Вітрів, щоб ти розсудила нас! – І розповіли, як вони врятували дівчину і чому кожен вважає її своєю.

Запитала їх Місяцева мати:

– А в матері ясного Сонця ви були?

Брати відказали, що в матері ясного Сонця вони ще не були. Тоді Місяцева мати їм і каже:

– Підіть, діти мої, до матері ясного Сонця, вона краще розсудить вас, адже її син знає весь білий світ.

Подалися брати до Сонцевої матері. Не привіталися, а вже гукають з порога:

Прислала нас до тебе Місяцева мати, щоб ти розсудила, кому із нас має бути царівна. – І розповіли, як вони врятували дівчину і чому кожен вважає її своєю.

Запитала їх Сонцева мати:

– А у вас, діти, своя мати є?

Брати відповіли, що є. Тоді Сонцева мати вирядила їх додому й таке сказала:

– Рідна мати – найсправедливіший суддя для своїх дітей. От і ваша мати вас найкраще розсудить.

Повернулися брати додому й розповіли своїй матері все, як було і до кого за порадою ходили. Мати їм і каже:

– Ось послухайте, діти мої, що я вам скажу. Щоб не було між вами розбрату, то царівна хай вам усім сестрою буде. Ви мені сини, а вона дочкою мені стане.

І брати погодилися з материним рішенням.

Так усі шість братів і їхня сестра в добрій злагоді й стоять на небі. Це сім зірок у сузір’ї Волосожару. Кожен рік вони відвідують матір Вітрів, Місяцеву матір та Сонцеву матір і дякують за те, що вони їм на добре порадили. Тому їх від початку травня й до кінця червня не видно на небі.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн