Дерево казок

Справжня наречена (Брати Ґрімм)


Справжня наречена (Брати Ґрімм) Жила колись на світі дівчина, була вона молода та красива. Мати в неї померла рано, і мачуха всіляко її ображала й переслідувала. Коли мачуха доручала їй роботу, то якою б вона не була важкою, дівчина за неї бралася і виконувала все, що було в її силах. Але цим вона не могла зворушити серце злої жінки: та завжди була незадоволена і все їй було мало. Чим більш старанно дівчина працювала, тим більше їй доручали, і мачуха тільки про те і думала, як би її більше навантажити роботою і зробити її життя більш важким.
 Якось мачуха їй і каже:
 – На тобі дванадцять фунтів пір’я, ти повинна їх мені обібрати, і якщо сьогодні надвечір ти з цим не впораєшся, то дивись, будеш битою як слід. Ти думаєш, увесь день можна лінуватися?
 Сіла дівчина за роботу, але лилися по щоках у неї сльози, – вона знала наперед, що закінчити всю роботу за день усе одно неможливо. Ось лежить перед нею купа пір’я, вона то зітхне, то стисне від страху руки, і розлетиться пір’я, і треба їй знов його збирати й починати все спочатку. Обперлася вона ліктями на стіл, закрила руками обличчя й скрикнула:
 – Невже нема нікого на Божому світі, хто б мене пожалів?
 І ось почула вона чийсь ніжний голос, і сказав він їй:
 – Дитино моя, заспокойся, я прийшла то допомогти.
 Підняла дівчина голову, бачить– стоїть коло неї стара. Вона ласкаво взяла дівчину з руку і сказала:
 – А ти розповіси мені все, що тебе засмучує.
 А через те, що та звернулася до неї ласкаво, то й розповіла їй дівчина про своє сумне життя: що доручають їй, мовляв, одну за другою важку роботу, і що не може вона ніяк з тією роботою впоратися.
 – Ось як не впораюсь я сьогодні надвечір із цим пір’ям, то мачуха мене поб’є. Вона мені пригрозила, і я знаю, що слова свого вона дотримається.
 Потекли у дівчини знов сльози, але добра стара сказала:
 – Не турбуйся, дитино моя, відпочинь, а я тим часом твою роботу зроблю.
 Лягла дівчина в ліжко й невдовзі заснула, А стара підсіла до столу, де лежало пір’я, і – ах! – як почав облітати з нього пух, – а вона ледь-ледь доторкалася до нього своїми худими пальцями. І обібрала вона невдовзі всі дванадцять фунтів. Прокинулася дівчина, дивиться – лежать великі білі купи пуху, в кімнаті все прибрано чисто, і старої вже нема. Подякувала дівчина Богові, сидить собі тихенько, вечора чекає. Увійшла мачуха і здивувалася, що вся робота виконана.
 – Ось бачиш, Труллє, – сказала вона, – як можна багатр зробити, якщо бути старанною. – Але хіба не можна було взятися потім за якусь іншу роботу? А ти ось сидиш склавши руки.
 Вийшла мачуха з кімнати і каже:
 – Ця тварюка могла б заробити більше, ніж на хліб, треба їй буде доручити роботу важчу.
 Наступного ранку покликала вона дівчину й каже:
 – На тобі ложку і вибери нею великий став коло саду. А якщо надвечір з цим ділом не впораєшся, то ти знаєш сама, що тобі за це буде.
 Узяла дівчина ложку, бачить – уся вона в дірках, а якщо й була б вона ціла, то все одно ніколи б їй ставу не вибрати. Взялася вона одразу за роботу, стала на коліна біля самої води, ллються у дівчини сльози, але почала вона воду вибирати. Раптом з’явилася знов добра стара, дізналася про її лихо й каже:
 – Заспокойся, дитино моя, йди в кущі, лягай і спи собі там, а я вже твою роботу виконаю.
 Залишилася стара сама, і тільки до ставу доторкнулася, як піднялася вода, немов пара, вгору і з хмарами змішалася. Потрохи став обмілів. Прокинулася дівчина перед заходом сонця, підійшла до ставу й бачить на тому місці самих лише риб, що у баговинні ворушаться.
 Пішла вона до мачухи й сказала їй, що робо вона свою виконала.
 – Тобі давно час цю роботу закінчити, сказала мачуха, а сама від прикрості вся зблідла й надумала щось інше.
 Ось і каже вона третього ранку дівчині:
 – Ти повинна мені в тій он долині замок красивий збудувати; та дивись, щоб надвечір був він готовий.
 Злякалася дівчина й каже:
 – Як же я зможу зробити таку велику будівлю?
 – Терпіти не можу, коли зі мною сперечаються! – крикнула мачуха. – Могла дірявою ложкою став вибрати, можеш і замок збудувати! Я сьогодні ж хочу в ньому оселитися і якщо буде там чого недостатньо, хоча б найменшої дрібниці на кухні чи в коморі, то ти знаєш, що буде тобі за це. і
 Прогнала вона дівчину з дому, і коли та прийшла в долину, лежали там купи самих лише величезних валунів; навіть зібравши всі свої сили, вона не змогла б жодного з них зрушити. Сіла дівчина на землю й заплакала, але вона покладалася на допомогу доброї старої. А та довго чекати себе не примусила, прийшла й каже їй заспокійливо:
 – А ти лягай у тінь і спи, я вже тобі замок збудую. Якщо тобі це буде на радість, то можеш у ньому жити.
 Коли дівчина пішла, доторкнулася стара до сірих валунів. І вони миттю зарухалися, зімкнулися і стали так, немов якісь велетні
 стіну поставили; потім стала будуватися і будівля, і було схоже, немов численні руки працюють невидимо і вкладають камінь на камінь. Тремтіла земля, великі стовпи самі по собі мурувалися вгору й ставали по черзі один за іншим. Укладалася на даху, як належне, черепиця, і, коли настав південь, угорі вежі вже крутився великий флюгер у вигляді золотої дівчини у вбранні, яке роздмухував вітер. А надвечір була закінчена обробка і внутрішніх покоїв замку. Як усе це вдалося зробити старій, не знаю, але були стіни кімнат шовком та оксамитом оброблені, та стояли строкаті стільці, а біля мармурових столів багато прикрашені крісла; кришталеві люстри звішувалися з верхніх ярусів і відбивалися на гладенькій підлозі; сиділи зелені папуги в золотих клітках, прекрасно співали різні дивні пташки, і все було сповнене величі та пишності, немов тут повинен оселитися якийсь король. Коли дівчина прокинулася, сонце збиралося вже заходити, і перед її очима засяяв блиск тисячі свічок. Вона швидкими кроками підійшла ближче й увійшла через відчинені ворота в замок. Сходи були вкриті червоним сукном, а біля золотих перил стояли квітучі дерева. Як побачила дівчина всю розкіш кімнат, так і закам’яніла від здивування. Хто знає, як довго стояла б вона, якби не згадала про мачуху. «Ах, – сказала дівчина про себе, – якби, нарешті, вона залишилася цим задоволена і перестала б мене катувати!» Пішла дівчина і оголосила мачусі, що замок уже готовий.
 – Я миттю там і оселюсь, – сказала мачуха, піднімаючись зі свого крісла.
 Коли вона увійшла в замок, їй довелося заслонити рукою очі, так засліпило її сяяння.
 – Ось бачиш, – звернулася вона до дівчини, – як усе це було для тебе легко, треба було тобі доручити щось важче.
 Вона обійшла всі кімнати й зазирнула у всі кути, може чого не вистачає, але нічого такого вона розшукати не могла.
 – А тепер давай спустимося вниз, – сказала вона, подивившись на дівчину злими очима, – адже кухню й комору ми ще не роздивилися, і якщо ти що забула, то не минути тобі покарання.
 Але в пічці горів вогонь, у горщиках варилися різні страви, щипці та рогач стояли біля пічки, а вздовж стін були розставлені на полицях різні виблискуючі кухонні речі з жовтої міді. Усе було тут, навіть лопатка для вугілля і відро для води.
 – А де вхід у комору? – спитала мачуха. – Якщо він не уставлений багато винними діжками, то погано тобі буде.
 Вона підняла сама важкий люк і спустилася по сходах вниз; але тільки ступила вона два кроки, як важкі двері впали – вони були ледь приставлені. Почула дівчина крик, швидко підняла люк, щоб допомогти їй, і раптом бачить, що лежить мачуха мертва на землі в коморі.
 І ось належав тепер розкішний замок тільки одній дівчині. Спершу вона не могла звикнути до свого щастя; в шафах висіли прекрасні сукні, а скрині були повні золота і срібла або перлів і дорогоцінних каменів, і не можна було придумати такого бажання, яке не могло б виконатися. І розійшовся невдовзі поголос про красу і багатство дівчини по всьому світу. Що не День з’являлися до неї наречені, але жоден із них їй не сподобався. З’явився, нарешті, син одного короля, він зміг зворушити її серце, і вона з ним заручилася. Росла в саду біля замку зелена липа, і сиділи вони якось під липою, і він сказав їй:
 – Я збираюсь поїхати додому, щоб отримати в батька згоду на наш брак; почекай мене тут, під липою, через кілька годин я повернусь назад.
 Дівчина поцілувала його в ліву щоку й сказала:
 – Будь мені вірний, і дивись, щоб ніхто не цілував тебе в цю щоку. Я буду тебе чекати під липою, доки ти не повернешся.
 Залишилася дівчина сидіти під липою, доки не зайшло сонце, але наречений назад не повернувся. Вона просиділа три дні з ранку до самого вечора і чекала його, але дарма. Коли він не повернувся і на четвертий день, вона сказала:
 – Мабуть, з ним сталося якесь нещастя. Я піду його шукати, і до того часу не повернуся, доки його не знайду.
 Вона поклала в хустку три прекрасні сукні одну з витканими на ній сяючими зірками, другу зі срібними місяцями і третю із золотими сонцями, – зав’язала в хустку цілу пригорщу дорогоцінних каменів і вирушила в дорогу.
 Вона всюди питала про свого нареченого, але ніхто його не бачив, ніхто нічого про нього не знав. Обійшла вона дальні землі, по всьому світу мандруючи, але його не знайшла. Найнялася вона, нарешті, до одного селянина в пастушки, а сукні свої й дорогоцінні камені закопала в хустці під каменем.
 Вона стала тепер пастушкою, пасла своє стадо, горювала і сумувала за своїм коханим. Було в неї теля, воно до неї звикло, їло у неї з руки, і коли вона казала:
 – Ой, сиділа я з коханим під липою,
 Як згадаю, то ридаю та схлипую.
 Не забудь, телятко, про мене,
 Як невірний той наречений! – ставало теля на коліна, і вона його гладила.
 Прожила вона так кілька років у самотності та горі, і ось розійшовся по землі поголос, що збирається донька короля святкувати весілля. А дорога в місто проходила повз село, де жила дівчина, і сталося так, що коли вона гнала якось своє стадо в поле, проїжджав у цей час наречений. Він гордо сидів на коні і і навіть на неї не подивився; але вона подивилася на нього й впізнала в ньому свого коханого. І немов гострим ножем полоснуло її по серцю. «Ах, – сказала вона, – я думала, що він залишиться мені вірним, а він меде забув!»
 Наступного дня наречений проїжджав тією ж дорогою. Коли він знаходився він неї недалеко, вона сказала теляті:
 – Ой, сиділа я з коханим під липою, Як згадаю, то ридаю та схлипую.
 Не забудь, телятко, про мене,
 Як невірний той наречений!
 Почув він голос, подивився вниз і утримав коня. Подивився він у обличчя пастушки, приклав руку до лоба, немов збираючись щось згадати, але швидко помчав далі і невдовзі скривився з виду.
 «Ах, – сказала вона, – він мене не впізнає!» – І вона засумувала ще більше.
 Невдовзі після того при королівському дворі повинні були цілі три дні поспіль святкувати пишне свято, на яке була запрошена вся земля. «Спробую останній засіб», – подумала дівчина.
 З приходом вечора вона вирушила до каменю, де були зариті її коштовності. Дістала вона сукню із золотими сонцями, одягла її і прикрасила себе дорогоцінними каменями. Волосся, яке вона раніше ховала під хусткою, вона розпустила, воно падало вниз довгими локонами, і вона вирушила в місто, і в темряві її ніхто не помітив. Вона увійшла в яскраво освітлену залу, і всі у подиві розступилися перед нею, але ніхто не знав, хто вона така. Вийшов назустріч їй королевич, але її не впізнав. Він повів її танцювати і був у такому захопленні від її краси, що про свою наречену й думати забув. Коли скінчило свято, вона зникла у натовпі і поспішила сходу сонця повернутися в село, де одяг знов свою пастушу сукню.
 Другого вечора вона дістала сукню і срібними місяцями і прикрасила волосся півмісяцем із дорогоцінних каменів. Коли вона з’явилася на свято, всі погляди були зверне на неї, і королевич поспішив їй назустріч; захоплений коханням, він танцював тільки з нею однією й не дивився ні на кого з дівчат.
 Але перш ніж піти, вона повинна була йому пообіцяти з’явитися на свято ще раз в останній вечір.
 Прийшла вона втретє, була на ній зоря: сукня, і виблискувала вона при кожному русі пов’язка на голові в неї і пасок були теж уся в зірках із дорогоцінних каменів. Уже довго чекав її королевич і кинувся до неї назустріч.
 – Ти мені тільки скажи, хто ти? – спитав він її. – Мені здається, що я немов давно тебе знаю.
 – А хіба ти забув, що я зробила, коли ти зі мною розлучався?
 І вона підійшла і поцілувала його в ліву щоку; і в цю мить немов пелена спала у нього з очей, і він впізнав свою справжню наречену.
 – Йдемо, – сказав він їй, – ми тут не залишимося, – він подав їй руку і повів її до карети.
 Немов запряжені вихором, мчали коні до чарівного замку. Уже здалеку виблискували освітлені вікна. Коли вони проїжджали повз липу, навколо неї піднялося багато світлячків, і вона замахала своїм гіллям і почала чудово пахнути. На сходах були різні квіти, з кімнати лунав спів дивних птахів, а в залі зібрався весь двір і чекав священник, щоб обвінчати нареченого зі справжньою нареченою.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн