Дерево казок

Скарб (російська казка)


Скарб (російська казка)

В одному царстві жив собі дід із бабою у великій бідності. Багато чи мало часу минуло – померла баба. На дворі саме зима була люта, морозна.

Пішов дід по сусідах та по знайомих, просить, щоб допомогли йому викопати для баби могилу; тільки сусіди та знайомі, знаючи його велику бідність, усі до одного відмовились. Пішов дід до попа; а в них у селі був піп жадібний, безсовісний.

– Прошу вас, батюшко, – каже, – бабу поховати.

– А є в тебе гроші, чим за похорон заплатити? Давай, добродію, наперед!

– Перед вами нічого гріха таїти: нема в мене в хаті й копійки! Зачекайте трішки, зароблю – з лихвою заплачу; чесне слово, заплачу!

Піп не захотів і мови дідової слухати:

– Як нема грошей, не смій і приходити сюди!

«Що робити, – думає дід, – піду на цвинтар, вирию таку-сяку могилу і поховаю бабу сам».

От він прихопив сокиру та лопату й пішов на цвинтар; прийшов і почав могилу готувати: стесав зверху мерзлу землю сокирою, а там і за лопату взявся. Копав, копав і викопав казанок, глянув – а він повнісінький червінців насипаний, як жар блищать! Дуже зрадів дід: «Слава Тобі, Господи! Буде за що і поховати, і пом’янути бабу». Не став дід більше могили копати, взяв казанок із золотом і поніс додому.

Ну, з грошима певна річ – усе пішло як по маслу! Зразу знайшлися добрі люди: й могилу викопали, і труну змайстрували; дід послав невістку купити вина і наїдків та закусок різних – усього, як годиться на поминках, а сам узяв червінець у руку й поплентався знову до попа.

Тільки в двері, а піп на нього:

– Сказано тобі, діду, щоб без грошей не приходив, а ти знову лізеш!

– Не сердьтеся, батюшко! – просить його дід. – Ось вам золотий – поховайте мою бабу, повік не забуду вашої милості!

Піп узяв гроші й не знає, як діда привітати, де посадити, якими словами улестити:

– Ну, дідусю, будь певен, усе буде зроблено.

Дід поклонився й пішов додому, а піп із попадею повели про нього мову:

– Ач, кажуть: бідний, бідний! А він золотого відвалив. Багато за свій вік похоронив я знатних покійників, а стільки ні від кого не отримував…

Зібрався піп з усім причтом і похоронив бабу як годиться.

Після похорону просить його дід до себе пом’янути небіжчицю. Ось прийшли вони до хати, сіли за стіл, і звідки що й узялося: і вино, і наїдки, і закуски різні – всього вдосталь!

Гість сидить, за трьох наминає, на чуже добро поглядає.

Пообідали гості й почали по домівках розходитись; ось і піп підвівся. Пішов дід його проводити, і щойно вийшли на двір, піп бачить, що чужих більш нікого немає, і почав діда розпитувати:

– Слухай, добродію! Покайся мені, не лишай на душі жодного гріха – все одно, як перед Богом, так і переді мною: як тобі так швидко вдалося розбагатіти? Був ти мужик злиденний, а тепер звідки що й узялося! Покайся, добродію! Чию згубив ти душу, кого обікрав?

– Що ви, батюшко! Істинною правдою зізнаюся вам: я не крав, не грабував, не вбивав нікого; скарб сам у руки дався!

І розказав, як було діло.

Як почув це піп, аж затрусився від жадоби; повернувся додому, нічого не робить – день і ніч думає: «Такий нікчемний чоловік і отримав таку силу грошей. Як би тепер примудритися й відібрати в нього казанок із золотом?».

Сказав він про те попаді, стали вони вдвох радитись і нарадили.

– Слухай, матушко! А в нас же цап є?

– Є.

– Ну, гаразд, дочекаємось ночі і зробимо справу, як треба.

Пізно ввечері притяг піп у хату цапа, зарізав і обдер із нього шкуру – з усім, і з рогами, і з бородою; зразу ж натягнув на себе цапину шкуру й каже попаді:

– Бери, матушко, голку з ниткою, закріпи всюди шкуру, щоб не спала.

Попадя взяла голку-циганку та грубу нитку і обшила його цапиною шкурою.

І ось глупої ночі пішов піп просто до дідової хати, став під вікном і почав стукати і шкребтися. Дід почув шум, спохватився й питає:

– Хто там?

– Чорт…

– Наше місце святе! – зарепетував дід і почав хреститися та молитися.

– Слухай, діду! – каже піп. – Від мене хоч молися, хоч хрестися – не позбудешся; віддай краще мій казанок із грішми, бо я з тобою розправлюся! Ач, я на твоє горе зглянувся, скарб тобі показав – думав: трохи візьмеш на похорон, а ти все й загарбав!

Глянув дід у вікно – стирчать цапині роги й борода: так і є чорт! «Грець із ним і з грішми! – думає дід. – До того без грошей жив і після проживу!»

Дістав казанок із золотом, виніс надвір, кинув на землю, а сам до хати мерщій. Піп ухопив казанок із грішми й побіг додому.

Повернувся.

– Ну, – каже, – гроші наші! На, матушко, сховай подалі та бери гострий ніж, ріж нитки і знімай із мене цапину шкуру, поки ніхто не побачив.

Попадя взяла ножа, почала було по шву нитки різати – як поллється кров, як закричить він:

– Матушко! Боляче, не ріж! Матушко! Боляче, не ріж!

Почне вона пороти в іншому місці – те саме! По всьому тілу приросла цапина шкура.

Вже що вони тільки робили, що пробували, і гроші дідові віднесли назад – ні, нічого не допомогло: так і лишилася на попові цапина шкура.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн