Дерево казок

Скам’янілі королівни (словенська казка)


Скам’янілі королівни (словенська казка)

Жив десь король, який мав три дочки. Коли вони виросли, батько надумав видати їх заміж. Але не хотів накидати їм своєї волі, а, навпаки, зробив так, щоб вони кожна сама вибрала собі друга для життя, як підкаже їй власне серце й розум. Для цього він влаштував велике гуляння, на яке запросив юнаків з усього королівства.

На гуляння прийшло й приїхало кілька тисяч молодців, і кожен сподівався, що якась із королевих дочок його обере собі за судженого. Але королівни були ще молоді, і їм не спішилося заміж, тому вони відмовляли кожному юнакові, який підходив до них, і не танцювали, а тільки сиділи й слухали музик, які грали веселих пісень.

Між юнаками, що того дня зібралися в королівському замку, був і чарівник з-під Лихої гори. Він теж мав надію, що стане королівським зятем. Але королівни, як і всім, відмовили йому. Це його дуже образило, і він вирішив помститися. Дістав з-під поли сюртука чарівну паличку, і кого тільки торкався нею, той одразу кам’янів. У королівському замку раптом запала тиша, як на кладовищі. А задоволений чарівник гордо вийшов через замкову браму.

Але не всіх, хто був у замку, торкнулася чарівникова паличка. Від неї врятувався старий король, що саме тоді пішов був до льоху по вино, королівський радник, який у цей час порався коло ілюмінації, і корівниця, що доїла корів. Вони троє зібралися разом і стали радити раду, що їм робити. І вирішили: тому, хто оживить скам’янілих людей, віддати половину королівства і за дружину ту з королівен, яка йому найбільше сподобається.

Уже наступного дня всі хлопці в королівстві були на ногах. Кожен вважав, що саме він визволить королівен з кам’яного полону. І йшли, і їхали до королівського замку, дивилися на скам’янілих людей, але не могли нічого зробити, щоб їх урятувати, й, засмучені, поверталися назад додому.

Звістка про скам’янілих королівен та їхніх женихів долетіла до найдальших куточків великого королівства. Одного дня цю новину почув убогий тесля, який жив за дев’ятьма горами. Коли він розповів її своїм трьом синам, вони так і загорілися бажанням іти рятувати королевих дочок.

– Нікуди ви не ходіть,– відраджував їх батько. – Уже тисячі були таких, як ви, та не оживили королівен, то куди вам братися? Ви ж тільки й умієте, що рубати ліс і тесати дерево.

Але сини були зовсім іншої думки. Вони так довго вмовляли батька, що той нарешті дозволив їм іти шукати свого щастя. Мандрували вони цілий день, а коли потомилися й зголодніли, сіли над чистим потічком і почали їсти. Тільки вкусили по кілька разів, аж тут стара бабуся до них підійшла й стала просити:

– Хлопці, дайте мені шматочок хліба. Уже два дні як не мала я ані ріски в роті, ледве на ногах стою

Два старші брати вдали, ніби не бачать старої, й далі спокійно собі їли, а наймолодший швиденько схопився й віддав бабусі свій кусень хліба.

– Ти добра людина, хлопче, дякую тобі! – сказала бабуся й почала жувати хліб.– А далеко ви мандруєте?

– До королівського замку намірилися. Хотіли б звільнити скам’янілих королівен.

– Важка дорога чекає вас, хлопці. Доведеться вам випити ківш лиха,– сказала бабуся.– Але за те, що ви нагодували мене, я хочу вам допомогти. Королівен та їхніх женихів перетворив на кам’яні стовпи чарівник з-під Лихої гори. Звільнити їх від цього може тільки сам чарівник, але він виїхав з королівства…

Бабуся на якусь мить задумалася.

– То що, нема ніякої надії, щоб королівни знов ожили? – запитав наймолодший брат.

– Чом ні? Надія є,– розповідала далі бабуся.– Королівен може звільнити людина з добрим серцем, яка ради щастя інших людей нічого не пошкодує. У Тридев’ятому краї живе велетень, а в його саду ростуть яблуні, які родять що третього літа. Якщо вичавити соку з тих яблук і ним покропити мертву чи скам’янілу людину, вона оживе. Оце я вам розповіла все, що знала.

Бабуся ще раз подякувала наймолодшому братові за хліб і пішла собі. А брати довго сиділи мовчки та думали.

– То що будемо робити? – нарешті обізвався найстарший брат.

Ходімо до велетня, будемо просити його, щоб дав нам яблук,–

запропонував наймолодший.

Вони рушили далі в дорогу. Тридцять днів і тридцять ночей ішли брати, поки дісталися до Тридев’ятого краю. Постукали в двері велетневої хати і, коли той вийшов, попросили, щоб він дав їм яблук із свого саду.

– Добре, дам,– сказав велетень.– Але за них маєте мені відробити. Яблуні саме в цвіту, через три роки достигнуть яблука. Якщо до того часу ви попрацюєте в мене, то візьмете собі яблук, скільки забажаєте.

Брати переглянулися.

– Я залишаюся,– сказав наймолодший брат.

Старші два ще довго вагалися. Вони ніяк не могли взяти собі до голови, що доведеться довгих три роки служити за якусь торбу яблук. Але коли згадали, що за ці яблука дістануть королевих дочок собі за дружин, то погодилися.

– Ви нічого іншого не будете робити, тільки носити мені питну воду,– сказав їм велетень.– Щодня треба наповнити водою троє відер.

Брати коли побачили ці відра, то вжахнулися: відра були куди більші за них самих. А воду потрібно було носити здалеку, з-під гори. Велетень дав кожному кварту – наповнювати відра.

– Робота є робота,– здвигнув плечима наймолодший брат і пішов по воду.

Скам’янілі королівни (словенська казка)

Брати неохоче подалися за ним.

Цілий день вони мусили носити воду, щоб наповнити відра, а ввечері були такі потомлені, що й їсти їм уже не хотілося. Полягали під деревом і заснули, як убиті. Наступного дня знову те саме, і так день у день. Але велетень був задоволений ними і не скупився на харчі. Тим часом наймолодшому братові велося дедалі гірше. Старші брати, що ситнішими ставали, то менше мали охоти працювати. І не раз траплялося, що він носив воду сам, а брати або спали, або теревенили собі.

Довго тяглися три роки служби, але й вони скінчилися. За цей час достигли яблука, і брати вже готувалися в дорогу. Коли настав час їм відходити, велетень дотримав слова і дав братам стільки яблук, скільки вони могли в торби набрати.

Раді та щасливі, подалися брати до свого краю. А там – і до королівського замку, до скам’янілих королівен.

Дорогою, вже недалеко від королівської столиці, їх захопила гроза. Блискавки навпіл розтинали небо, раз за разом тарахкав грім і лило як із ринви. Довелося братам шукати сховку від дощу. На щастя, неподалік од дороги стояла низенька вбога хатина. Вони – туди. Двері їм відчинила бабуся з червоними, заплаканими очима.

– Заходьте,– запросила вона їх,– хоча в цій хаті смуток. Щойно помер мій єдиний син.

Наймолодшому братові стало жаль бабусі, і він дістав із торби одне яблуко, вичавив з нього кілька крапель соку й покропив ними її неживого сина. Той розплющив очі, усміхнувся до матері й підвівся. Мати його зраділа неймовірно. Не знала, де й посадовити братів, чим пригостити їх, як їм дякувати, а особливо наймолодшому. І вже їх нікуди не пустила – вмовила-таки залишитися в неї на ніч.

Полягали брати за піччю і невдовзі поснули. Аж серед ночі найстарший брат прокинувся: якась недобра думка мучила його. «Усе той наймолодший і наймолодший! Це коли ми й одружимося з королівнами, то й тоді він буде такий добрий для всіх, що й усе королівство розтринькає. Ні, цьому не бувати!»

Найстарший брат розбудив середнього, пошепталися вони вдвох, тоді забрали в наймолодшого торбу з яблуками й рушили в дорогу, а його залишили самого.

Прокинувся вранці наймолодший брат, дивиться: нема ні братів, ні його торби з яблуками. Одягнувся, в кишені намацав лише одне яблуко – те, яким учора оживив бабиного сина. Аж не вірилося йому, що брати могли таке зробити. Попрощався з бабусею та її сином і, сумний, пішов до королівського замку.

Столиця була вся в прапорах, але якось дивно були розвішані вони: барвисті висіли впереміш із чорними.

– Що означають ці прапори? – запитав наймолодший брат чоловіка, що перший трапився йому на вулиці.

– А хіба ти не знаєш? – здивувався той.– Сьогодні раненько прийшли в наше місто два лікарі. Вони принесли якісь нетутешні ліки й ними оживили скам’янілих людей, крім наймолодшої королівни. Коли підійшли до неї, то в них уже не вистачило ліків. Через те між барвистими висять і чорні прапори.

Наймолодший брат швидше подався до королівського замку. Тут він одразу попросив, щоб його відвели до скам’янілої королівни. Такої гарної дівчини він, відколи живе, ще не бачив. Хлопець тільки ніяк не міг збагнути, як це його брати, рятуючи інших, аж наостанку підійшли до неї.

Вичавив він з яблука, яке лишилося в нього в кишені, кілька крапель на чоло королівни, на очі, на губи, на обличчя. Королівна ніби прокинулася, всміхнулася щасливо, обняла його й мовила:

– Дякую тобі, мій милий, що ти звільнив мене з кам’яного полону!

У замку запанувала несказанна радість. Гримнули на мурах гармати,

сповіщаючи люд, що ожила й наймолодша королева дочка. Притьмом поздіймали чорні прапори, й було оголошено державне свято.

Король підвівся зі свого престолу й на очах у всіх поцілував наймолодшого брата. Старші брати знітилися, принишкли – боялися, що наймолодший тепер почне мстити їм. Але той уже не мав на них зла. Простягнув братам руки й сказав:

– Забудьмо, що було. Будьмо добрими братами, живімо в злагоді, як колись.

Через кілька днів у замку гуляли весілля. Брати одружилися з королевими дочками. Найкращою парою були наймолодша королівна і наймолодший теслин син, якого король призначив своїм спадкоємцем. Весілля грали три дні. Усі пили, їли й танцювали, скільки душа бажала. Танцював навіть старий король, хоча радник йому казав, що в його літах таке вже не личить робити.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн