Дерево казок

Сини сліпого царя (українська народна казка)


Сини сліпого царя (українська народна казка)

Жив десь недалеко від кінця світу один старий цар, а в того царя було три сини. Двоє були спритні й поставні леґені, а третій недолугий, боязкий, ще й придуркуватий. Старий захворів і осліп. Хлопців занепокоїло, бо він почав дуже нарікати, яких має синів, що про хворого не дбають. Тепер будуть змушені поперемінно доглядати сліпого царя, водити його. Журяться вони, журяться, коли приходить один сивий дідо та й звідає їх:

– Що то ви зажурилися?

– Шкода вам, діду, говорити, бо й так не допоможете, – відповіли леґені.

– Не знати, не знати, – сказав на те старий. – А може, й допоможу.

І леґіні йому розповіли, що старий осліп, а жоден дохтур у їх царстві не в силі його вилікувати.

– Чи ви, діду, могли б зарадити? – зазвідали царевичі разом.

– Сам-один я нічого не вдію, – пояснив старий дідо. – Але пораду можу дати. Учинити те, що я пораджу, – і велике, й невелике діло. Послухайте лише! Десь на світі є скляна гора, а на тій горі – одне потятко. Скільки разів воно защебече – стільки краплин крові витече в нього з дзьобика. Коли тими краплями помастите вітцеві очі, то нараз прозріє.

Подякували царевичі за добру пораду, і двоє старших почали збиратися в дорогу. І молодший брат попросив старого, аби його відпустив на скляну гору знайти чудо-пташку. Сліпий цар ніяк не давав згоди, але хлопець за всяку ціну хотів піти з братами.

– Ну, раз так дуже хочеш, то йди, синку мій, – сказав йому старий. – Але ти – нещасник, ти десь там загинеш… Ліпше не лишав би мене самого!

Сліпий цар даремно просив його зостатись, хлопець не слухав, та й готово! Він осідлав собі стару шкапу і рушив за братами, котрі сиділи на парадних конях. Та й не взяв на дорогу нічого, а брати напхали повні кишені грошей.

Неслися три царевичі на конях і могли би нестися ще швидше, але що було робити, коли шкапа того недотепи не встигала бігти за двома парадними кіньми. Старший та середущий час від часу мусили ставати й причікувати хлопця. Виїхали на одну дорогу, і старший брат увидів мертвого чоловіка. Тоді сказав братам:

– Хлопці, поможіть мені поховати мерця!

Брати не хотіли йому помогти.

– То не твоє діло! Видиш перед собою дорогу – і гайда!

Добре, вони поскакали далі й натрапили на здохлого пса. Придуркуватий хлопець зійшов із коня і шаблею почав копати яму. Брати стали його дорікати:

– А се що таке? Мертвого чоловіка ти не хотів ховати, а здохлому копаєш могилу?

І почали сміятися з дурня.

На те молодший брат відповів:

– Чоловіка хоч хто закопає, а сього пса – ні. Між тим перехожі будуть вдихати сморід, а то небезпечно для людського здоров’я.

– Най буде так, ти непогано думаєш, – мовили два брати і допомогли йому закопати здохлого пса.

Поскакали далі, та невдовзі стали на розпутті, звідки вже дорога вела в три боки. Тут вони попрощалися. Старший і середущий рушили дорогами, котрі пролягали одна попри одної, і скоро зійшлися, так що далі два брати скакали знову разом. Якось понадвечір добралися до одного міста й на ніч найняли собі зручне пристанище. Спершу пили й гуляли, а потім грали в карти й до рана програли все, що мали в кишенях. І вже не могли пускатися в дорогу, бо не було з чим.

А третій брат плентався на шкапі своєю дорогою і заночував у густому лісі. Розклав собі ватру та й помалу заснув коло неї. Коня пустив пастися, а вночі вовк його роздер. Уранці хлопець пробудився й хоче рушати далі в дорогу, але розглянувся і видить, що вовк уже доїдає шкапу. Нещасник націлив на нього рушницю, та вовк йому каже:

– А який тобі хосен, якщо мене застрілиш? Залиши мені коня, і я тобі вдячно допоможу – понесу тебе туди, куди ти зібрався.

Хлопець сів на вовка, і незабаром вони вже були під скляною горою. Скочив молодший брат на землю, а вовк йому каже:

– Далі я тебе нести не можу, але тут зачекаю, доки ти повернешся. Потя спіймати там неважко, але до клітки не підходь, бо там тобі смерть!

Діставши поради, молодший царський син швидко вибрався на скляну гору. Вартівники спали, і справді легко було взяти пташку. «Яке красне потятко! – захоплювався хлопець. – Йой, але клітка ще файніша! А що мені з потяти без клітки?» Хлопець дотулився рукою до клітки – вона так задзвеніла, що всі вартівники прокинулися, схопили недотепу й повели до короля. Той дивувався, як хлопець міг пройти мимо стількох вартівників. І ще звідав, нащо йому потя.

– Мій нянько осліп, а кажуть, що одною краплиною крові, яка впаде із дзьоба сього потяти, можна йому повернути зір.

Король подарував гостеві життя, та потя не віддав. Він обіцяв зробити се тоді, як царський син приведе йому коня-татоша, який там і там, у тому й тому замку, в того й того короля. Хлопець дав слово привести чарівного коня.

Спустився він із гори, а вовк дорікає:

– А де потя? Видиш, видиш! Чи я не наказував, аби ти клітки не чіпав, лиш потя зловив?!

Царський син почав просити вовка, най понесе його до того замку, звідки треба привести чарівного коня, бо за нього він дістане потятко. Вовк відговорювався тим, що дуже голоден, але хлопець так його просив, так його благав, що вовк узяв його на плечі й каже:

– Ну, з’їв я твою шкапу, то понесу тебе й туди, куди рвешся. Можеш легко вкрасти звідти татоша, але не дотуляйся до кантара.

– Добре, я не буду дотулятися, заберу собі коня і без кантара.

Скоро добралися до замку. Хлопець пройшов у двір, подивився на коня. Татош був дуже красивий, але його кантар виглядав ще файнішим!

«Раз уже я добрався сюди – най буде, що буде! А яке то – кінь без кантара?» – зміркував царський син.

Ледве дотулився він до кантара – татош нараз почав гупотіти. Вартівники, що спали, посхоплювалися і спіймали злодія. Привели його до короля, а той каже:

– Ох, ти славний витязь, якщо міг пройти у хлів попри стількох вартівників! Я тебе помилую, віддам тобі й татоша, та приведи мені сюди доньку-одиначку того й того царя!

Леґінь узявся те зробити і попросив поради у вовка, куди податися. Вовк узяв його на плечі й уже в дорозі пояснив:

– Ти можеш дуже легко зробити й се діло. На зорі царська донька звикла йти по воду. Коли вона нагнеться над колодязем, ти вийди з-за корча, обніми її і приведи до мене – я віднесу вас куди треба.

Усе було так, як говорив вовк. І поверталися назад до того короля, від котрого хлопець мав дістати татоша. Але по дорозі вовк почав казати:

– Правда, було би добре дістати й красну дівчину?

– То неможливо, – мовив хлопець.

– А я кажу, можливо. Слухай сюди, я сам обернуся на одну красну дівку. А ти, царівно, зачекаєш нас! Ми піднімемося в замок, і там король візьме дівку, а передасть за неї коня з кантарем. Лише коли, хлопче, будеш передавати мене королеві, то не забудь йому сказати, аби одне вікно лишив відкритим, бо дівці, котра звикла до іншого повітря, могло би зашкодити в запертій кімнаті.

Так і сталося. Молодий король був нежонатий і дуже зрадів дівчині. У світлиці, куди увійшли, відкрив усі вікна. Молодий витязь рушив у дорогу з конем-татошем, якого він дістав разом із кантарем. А дівка, як тільки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у відчинене вікно і наздогнав хлопця.

Тепер уже молодий царевич мав молоду царівну. Разом із добрим вовком він радо поспішав до скляної гори.

Раз лишень вовк каже:

– А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кінь із кантарем? Будеш мати їх. Я обернуся на коня, і віддаси мене королеві скляної гори. Тільки попроси його, аби мене одразу не прив’язував, бо якщо прив’яжуть, то там уже й залишуся.

На татоші, що постав із вовка, хлопець вибрався на скляну гору й передав королеві чарівного коня з кантарем, а сам дістав від нього потя й клітку. З великої радості леґінь забув сказати, аби татоша спочатку держали неприв’язаним. І що там довго говорити – коня прив’язали! Та він доти смикався, мотав головою, доки не зірвався, а тоді побіг у поле, там став знову вовком і догнав царевича.

– Видиш, видиш, – почав докоряти, – казав я тобі, що маєш робити, а ти забув за мене попросити, і я ледве зірвався із прив’язі.

– Пробач мені, добрий вовче, то сталося з великої радості. Я дуже тобі вдячний. А тепер мені скажи, чим можу заплатити за твою вірну службу та добрі діла?

– Много не прошу. Раз на рік закликати мене на гостину. Тоді подаруєш мені дев’ять овець.

– Дуже мала віддяка. Від себе я міг би дати більше.

– Айбо не забудьмо і про те, що показує нам час, – нагадав добрий вовк. – Відколи ми мандруємо, минули не три дні, а цілі три роки. Скажу тобі дещо і про твоїх братів. У тому місті, через котре будеш проїжджати, твоїх братів як боржників замкнули у темницю і хочуть повісити. Ти можеш врятувати їх, і будете разом вертатися додому, але по дорозі вони тебе уб’ють – самі понесуть нянькові радісну новину. Словом, май розум при собі.

Хлопець ще раз подякував вовкові, й вони розійшлися.

Завертає царевич у місто і видить, що старшого й середущого братів уже ведуть на шибеницю. Ой, пожалів їх хлопець та й виплатив борги. Потім кожному з братів купив красного коня, і всі троє рушили додому. Та справді, в дорозі старші брати вбили молодшого царевича і закопали під деревом. А царську доньку, котру хлопець віз із чужини, татоша і потя забрали із собою.

Але з того часу дівка не говорила, татош не іржав, потя не щебетало – і кров не капала із дзьоба. Сліпого царя ніхто не міг вилікувати. У царському дворі стало дуже сумно. Ніколи ще так сумно не було.

Минув рік, і вовк прийшов у гості. Царські сини спустили на нього псів. Вовк прийшов удруге, а вони так само прогнали його.

По нюху вовк дізнався, де поховано вбитого царевича. Найшов він те місце і вигріб тіло хлопця. Поніс його до озера, що мало чарівну силу, скочив до води і, струшуючись, побризкав нею вбитого. Молодший син сліпого царя відразу ожив. Потому вірний вовк поніс його додому. І відразу двір повеселів – дівка заговорила, татош заіржав, потятко заспівало. Краплинами крові з пташиного дзьобика хлопець змастив вітцеві сліпі очі, а той нараз прозрів. А молодий витязь не міг надивитися на свою красну дівчину, на красного коня та й не міг наслухатись, як щебетало потя, бо, чуючи його щебетання, раділи і люди, і звірі.

Молодший син розповів цареві, що вчинили з ним брати. Цар страшенно розсердився і виголосив присуд – смертну кару старшому й середущому. Але молодший син не захотів своїм братам смерті й прогнав їх із дому – най ідуть, куди видять!

А тоді царевич повінчався з красною дівицею. Старий передав йому царство. І казці кінець.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн