Дерево казок

Про хороброго метелика Хомка (Олег Шелепало)


Про хороброго метелика Хомка (Олег Шелепало)

Жили собі два метелика, Хомко та Хомочка, які дуже любили одне одного. А якими гарними вдалися – й не передати. Їхні великі темні крильця були оправлені світлими смужками, ще й із кожного боку світилися ліхтариками по два червоних очка з синіми зіницями.

Якось увечері, коли метелики весело гралися, їх помітив старий ворон Каракар. І так йому сподобалась Хомочка, що він надумав її викрасти.

Тож однієї, вже полудневої пори, ворон прилетів до хатки, в якій жили метелики. Вони саме спали, бо ж любили літати лише у вечірніх сутінках.

Каракар тихо прокрався в хатку, схопив Хомочку і знявся в повітря. Та хоч як міцно спав Хомко, але небезпеку відчув. Прокинувшись, одразу кинувся навздогін. Щосили махав крильцями, аби не відстати од злодія.

Та ось ворон приземлився під товстелезним дубом з великим темним дуплом.

Хомко тієї ж миті навздогнав Каракара. Але ворон махнув крилом і хоробрий метелик впав на землю.

– Ти убив його! – скрикнула у відчаї Хомочка. – Убий тоді і мене!

– Заспокойся, красуне. Житиме твій Хомко! Я всього лиш віднесу його в таке місце, звідки він ніколи не вибереться. А ти поки що поспиш.

Про хороброго метелика Хомка (Олег Шелепало)

Ворон махнув крилом, і Хомочка впала поруч із своїм коханим. Каракар відніс її в дупло і, підхопивши Хомка, полетів туди, куди дорогу знав лише він…

Очунявши, метелик роззирнувся, але довкіл була така пітьма, що й лапок своїх не побачиш. Спробував вилетіти, та, пурхаючи, щораз натикався на глуху стіну. Зморений, сів на землю і зажурився:

– Загину я тут. Не дочекається мене Хомочка.

Та раптом до нього долинув тоненький знайомий запах. Зрадівши, метелик полетів просто на нього. І невдовзі вилетів із страшного лабіринту, в якому залишив його Каракар.

Коли ворон побачив, що Хомко повернувся, страшенно розлютився.

– Як тобі вдалося сюди дістатися? – накинувся на метелика. – Звідти ще ніхто не виходив живим.

– Не твоє діло злодюго, – відповів той. – Негайно відпусти Хомочку.

– Ще чого… А от як ти знайшов вихід, я таки зараз почую. Ворон махнув крилом, і Хомко відчув, що мовби занурюється в білий густий туман.

– Ну, що тобі допомогло прилетіти сюди? – запитав Каракар.

Про хороброго метелика Хомка (Олег Шелепало)

Метелик не міг опиратися злим чарам.

– Я прилетів на запах, – проти своєї волі вимовив він. – По ньому я завжди можу знаходити Хомочку.

– Кар – кар – кар! – зареготав ворон. – Тепер я знаю, як позбутися тебе.

Він ухопив Хомка і полетів цього разу в інший бік…

Прочумався метелик в густих заростях матіоли. Запах від квітів стояв такий, що в Хомка запаморочилась голова.

Каракар сподівався, що звідси метелик нізащо не знайде дороги до нього. До того ж, хитрий ворон навмисне летів проти вітру.

Спершу Хомко розгубився. Його вусики нічого не вловлювали, крім запаху матіоли. Та враз вітер змінився, і метелик стрепенувся. Ні, ні, він міг побожитися, що його стривожив не запах. Неясне відчуття йшло не від вусиків, а від серця. Певно, то вітер приніс із собою страждання Хомочки, яка чекала й усе ще сподівалася побачити коханого.

Хомко полетів назустріч вітрові. А коли поле закінчилося, відчув і запах, якого так шукав.

Цього разу метелик спершу зачекав, поки ворон вирушить з дому. Потім підлетів до дупла і з жахом побачив, що всередині палає багаття.

– Я тут, мій коханий, – почув сумний голос Хомочки, – але Каракар, коли відлітає, завжди розкладає вогонь. Я ніколи не зможу звідси вийти.

Про хороброго метелика Хомка (Олег Шелепало)

Та Хомко хоробро кинувся на полум’я, чимдуж махаючи крилами, і, хоч мало їх не обпалив, все-таки вогонь загасив.

Із хвилини на хвилину міг з’явитися Каракар, тому метелики негайно полетіли додому.

І справді, не встигли й лісу дістатися, як помітили, що ворон їх наздоганяє.

– Він знову забере мене до себе! – зойкнула Хомочка.

– Не бійся, – не розгубився Хомко, – лети за мною.

Метелики миттю шугонули під невеликий кущ. А ворон покружляв довкола і зник.

Та щойно Хомко з Хомочкою злетіли, як він знову кинувся навздогін.

– Ой! Наздоганяє! – знову занепокоїлась Хомочка. – Подивися – жодної травинки, лише чорна земля.

– Якщо сядемо і стулимо крильця, – розважив Хомко, – то ворон може й не побачити нас.

Так вони і зробили. А Каракар, не помітивши їх, пролетів мимо.

На щастя, метеликам було вже зовсім недалеко додому. І, хоч ворон знову угледів їх, вони встигли залетіти в хатку й міцно зачинити за собою дверцята.

Каракар політав трохи довкола, покаркав та й забрався, зрештою, геть.

А метелики знову зажили у щасті та радості.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн