Дерево казок

Пригоди Апенді (киргизька казка)


Пригоди Апенді (киргизька казка)

Одного разу хан зібрався на полювання й забаглось йому взяти з собою Апенді.

– Гей, Апенді, поїдеш сьогодні з нами полювати на кіз,– сказав він.

Не довго думаючи, Апенді погодився. Але посадовили його на страшенно ледачу й зачухану шкапу. Довгенько ганялись мисливці за козами, коли ж надвечір повернули додому, зненацька вперіщив дощ. Усі мали добрих, прудконогих коней, тож щодуху поскакали до міста. Апенді й собі оперезав батогом свою шкапу, ударив її у боки ногами, але дарма. Та ледве шкандибала. Як би там не було, а до міста треба дістатись сухим. Роздягнувся Апенді, склав під себе свій одяг, та так голяка і їхав, поки не перестав дощ. Біля міста він одягнувся й подався до хана. Здивувався хан, коли побачив, що одяг на Апенді сухий-сухісінькии.

– Гей, Апенді, як це так? Ми дали своїм коням волю, а все одно, поки додому дісталися, змокли до нитки. Чому в тебе одяг сухісінький? – доскіпувався хан.

– Мій хане, кінь, що піді мною був, виявився не простим, а чарівним. Ми трохи відстали від вас, а потім полинули просто до міста. Здається мені, що цей кінь літає швидше від вітру. Дощ ще й не почався як слід, коли я вже був у місті. Перечекав та й до вас навідався, – розповів Апенді.

Повірив чи не повірив хан, але звелів гарненько доглядати того коня, на якому їхав Апенді.

Якось знову вирушив хан полювати на кіз. На цей раз посадовив він Апенді на іншого коня, а сам сів на ту ледачу шкапу. От коли вже повернули коней назад, на небі зненацька зібралися хмари й линула злива.

Пришпорив Апенді свого коня та й поскакав до міста. Зате як не старався хан, кінь під ним стояв, мов укопаний. Нікого вже не зосталося в полі, а хан все чекав, коли ж цей кінь полетить. Не полетів кінь, тільки й того, що рушив з місця, спроквола переставляючи ноги. Ледве дістався хан до міста, мокрий як хлющ. Увійшов він до юрти, а Апенді вже тут розкошує. Та сухий-сухісінький.

– Як ти посмів мене обдурити? – розлютився хан.– Гляди мені, щоб це було востаннє. Я повірив тобі, то й одяг намочив, і сам змерз, аж посинів.

– І чого б я гнівався? – дивувався Апенді.– Сам винен, коли не знаєш, що одяг можна сховати під себе, а як закінчиться дощ, одягнути сухе та й зігрітися…

Якось ішов Апенді вулицею мимо будинку відомого на все місто багатія та й запримітив, що той визирає з вікна, але вигляду не подав, лиш закотив під лоба очі й упівголоса забурмотів:

– Боже, пошли мені сто карбованців з неба!

Менше я не візьму, так що й слати не треба.

Минув будинок багатія, та й назад вертає. Бачить: сидить багатій біля вікна.

– Боже, пошли мені сто карбованців з неба!

Менше я не візьму, так що й слати не треба,–

знову пробурмотів він.

Багатій добре чув ті слова. «Дай, – думає він, – випробую, як цей бідняк уміє слово тримати». Відрахував дев’яносто дев’ять карбованців, склав їх у торбинку, міцно зав’язав та й кинув на вузеньку доріжку під вікном.

Знов іде Апенді мимо будинку та й веде своєї:

– Боже, пошли мені сто карбованців з неба!

Менше я не візьму, так що й слати не треба.

Побачив торбинку, підняв, всівся собі під вікном та й рахує гроші:

– У торбинці дев’яносто дев’ять, та ще шовкова торбинка карбованця варта… Рівно сто послав мені бог, – промовив Апенді та й подався з грішми прямісінько додому.

– Гей, Апенді, стривай! – кинувся навздогін йому багатій.– Так робити негоже: ти ж у бога просив сто карбованців, от я й надумав випробувати тебе, відрахував лише дев’яносто дев’ять та й стежив за тобою з вікна. Віддай мої гроші, – заступив він дорогу Апенді.

– Не віддам! Це мої гроші. Хіба я в тебе просив? Та я тебе навіть не бачив. Відступися з дороги! Мені треба купити на базарі ягня та й почитати за померлих молитву.

Але багатій учепився в Апенді, мов кліщ, ні на крок від нього не відставав, аж поки не прийшли до Апенді додому.

– Таки не хочеш віддати7 – все ще сікався бай, сподіваючись повернути своє добро.

– А таки не віддам.

– То пішли до судді.

– І до судді не піду.

– Чому не підеш?

– Бо халат подерся. Як мені в такому лахмітті з’являтись на очі судді?

Апенді застромив пальця в дірку на халаті та й ще далі розірвав його.

– Коли так, одягай ось мій. Дорогою я забіжу додому та й візьму собі іншого, – вирішив бай, скинув з себе шовкового халата й накинув його на плечі Апенді.

Приміряв Апенді халат, розправив рукави та поли, розгладив долонею складки та й знову всівся на килимку.

– Ти чого це сидиш? Ходімо до судді, – обернувся до Апенді бай, що був уже коло порога.

– Як «ходімо»?

– Що значить як?.. Пішки, ногами.

– Ні-і… Пішки я не піду.

У мене ноги болять, а до судді далеко.

– У мене в сараї прив’язаний не один, а п’ять ішаків. Виберемо собі пару, та й хутчій до судді.

– Ну, коли так, тоді інша справа. Хай буде по-твоєму.

Подався Апенді з баєм до нього додому, вибрав собі ішака й

невдовзі обидва були вже в судді.

Шанобливо сівши перед суддею навколішки, бай перший розповів, як було діло.

– Ну, а ти що скажеш, Апенді? – запитав суддя.

– Не вірте цьому чоловікові, жодному його слову не вірте, ось послухайте, що я скажу, пане.

– Він все життя бреше. Ніколи ще правди не сказав.

– Як то?

– Ось дивіться самі: зараз він скаже, що цей ось єдиний мій халат, в якому стою перед вами, не мій, а його.

– Звісно, що мій, а чий же ще? Я ж тобі позичив його, бо твій подерся! – сердився бай.

– Бачили? Це ще не все, тепер він захоче, щоб я віддав йому свого ішака, того, що на ньому приїхав. От ви й розсудіть нас, пане, як вже самі знаєте.

Апенді схилив перед суддею голову, поштиво склавши на грудях руки. Бай тільки очі витріщив.

– Чого б то я мав за ішака судитися? – кинувся він ДО Апенді.– Ішак і без того мій. Я ж тобі позичив його, бо ти не хотів іти пішки.

Багатій ухопив Апенді за барки й почав стягати з нього халат.

– Забери руки! – закричав на нього суддя, гнівно

блискаючи очима. – Ти що ж оце, маєш суддю за дурня, хочеш збити з пантелику суд? Кажеш, що сам викинув на вулицю гроші, потім хотів відібрати їх, цей чоловік тобі не віддав, а ти за те одягнув його в свій халат, дав ішака та й привів до судді позиватися? Брехня це! Мало того, що збрехав, ти ще й хотів поглумитися з суду. До в’язниці його! – дав наказ суддя. – А ішака, на якому він приїхав, за тяжку образу забираю собі. Можеш іти, Апенді, сідай на свого ішака та й рушай додому.

Так Апенді роздобув собі трохи грошей, повернувся додому в новому халаті та верхи на ішаку, а багатій позбувся й другого свого ішака, ще й потрапив до в’язниці.

Зібрався Апенді у гості до хана. Зарізав він останнього гусака, зварив його в казані, узяв під пахву та й вийшов у дорогу. Поки дійшов до палацу хана, добряче зголоднів, узяв та й з’їв одне гусакове стегно.

Хан оглянув гостинець та й питає:

– Ой Апенді, де ж у твого гусака друге стегно?

– О мій хане, такі вже гуси вилупилися торік, всі до єдиного одноногі,– відповів Апенді.

А на подвір’ї в хана стояв чималенький табун гусей.

Пройшов дощ, і тепер у кожного виднілася тільки одна нога.

– Займи-но буком оцих гусей,– наказав хан своєму джигітові.

Пригоди Апенді (киргизька казка)

Побіг джигіт до табуна, замахнувся палицею, гуси тільки залопотіли ногами.

– Збрехав ти, Апенді,– всміхнувся хан, кивнувши у бік сполоханого табуна.– Мої гуси бігають на двох ногах.

– Якби тебе таким буком зайняти, – не змовчав ханові Апенді,– ти б не те що на двох, а й на чотирьох застрибав би…

Було в Апенді ягнятко. Апенді сам дуже дбайливо доглядав його, й невдовзі з того ягняти виріс жирний баранчик. Припав він в око джигітам: забаглося їм поласувати молоденькою бараниною. От зібрався їх чималенький гурт, та їдуть до Апенді.

– Гей, Апенді, завтра страшний суд. Шкода, коли пропаде баранчик, ти ж його вигодував своїми руками. Чи не краще нам вибратися за місто, зарізати його та смачненько повечеряти?

Ми тобі щиро подякуємо, а добре діло твоє зарахується на страшному суді,– кажуть джигіти.

Не довго й думаючи, Апенді погодився. Вивів він баранчика за місто та тут, на узліссі, сам і зарізав його.

– Зараз я вам приготую ніжки та голову, – сказав він джигітам,– а м’яса вже наварю на вечерю.

– Оце діло, – зраділи джигіти. – Ну, ти кухарюй, а ми тим часом в річці скупаємось та погуляємо лісом.

Роздяглися джигіти та полізли у воду.

Зостався Апенді сам і замислився: я збираюся їсти м’ясо двічі на день, а моїм домашнім не дістанеться навіть юшки, не годиться так. Склав він м ясо та лій у мішок, відніс додому та й повернувся назад. Джигіти все ще плескалися в річці. Апенді склав у казан ніжки та голову, а по дрова полінувався йти, зібрав покинутий на березі одяг, взуття, склав під казан, підпалив та й заходився варити м’ясо.

Зрештою вилізли джигіти з води, озирнулись довкола, а м’яса й сліду нема.

– Гей, Апенді, де м’ясо?

– Додому заніс. Перед страшним судом гріх залишати голодними жінку з дітьми.

Похнюпилися джигіти: на свіженьку баранину надії вже не було.

– Ну гаразд, – кажуть вони.– Давай хоч ніжки та голову, обгриземо та й підем додому.

Обгризли вони кістки, обсмоктали, аж тоді згадали про одяг. Кинулися шукати – нема.

– Гей, Апенді, де подівся наш одяг?

– Я ним під казаном палив.

– Ти що? Хто так жартує? – збіглися до Апенді джигіти.

– Які там жарти… Нащо вам одяг? Завтра ж страшний суд,– промовив Апенді, а сам зібрав своє начиння та й подався додому.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн