Дерево казок

По щучому велінню (російська казка)


По щучому велінню (російська казка)

Жив собі дід. У нього було троє синів: двоє розумних, третій – дурник Омелько.

Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.

Якось брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай посилати його:

– Сходи, Омельку, по воду.

Він їм з печі:

– Ліньки…

– Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

– Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, узяв відра й сокиру і пішов на річку.

Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився і вхопив щуку в руку:

– От юшка буде солодка!

Раптом щука каже йому людським голосом:

– Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.

А Омелько сміється:

– На що ти мені згодишся?… Ні, понесу тебе додому, скажу невісткам юшки наварити. Буде юшка солодка.

Щука благає знову:

– Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що забажаєш.

– Гаразд, тільки покажи спочатку, що не надуриш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

– Омельку, Омельку, скажи – що ти зараз хочеш?

– Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася…

Щука йому каже:

– Запам’ятай мої слова. Коли тобі чогось захочеться, скажи тільки: «По щучому велінню, по моєму хотінню».

Омелько й каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ідіть, відра, самі додому…

Тільки-но сказав – відра самі й пішли під гору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.

Ідуть відра селом, люд дивується, а Омелько йде позаду, підсміюється… Зайшли відра до хати й самі стали на ослін, а Омелько поліз на піч.

Минуло багато чи мало часу – невістки кажуть йому:

– Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав…

– Ліньки…

– Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

Омелькові ліньки злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – іди, сокиро, нарубай дров, а дрова – самі до хати йдіть і в піч складайтесь…

Сокира вискочила з-під лави – і на двір, і почала дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть…

Багато чи мало часу минуло, невістки знов кажуть:

– Омельку, дров у нас більше немає. Поїдь до лісу, нарубай.

А він їм з печі:

– А ви нащо?

– Як – ми нащо?… Хіба наше діло до лісу по дрова їздити?

– Мені ліньки…

– Ну, не буде тобі подарунків.

Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, вдягнувся. Узяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:

– Жінки, відчиняйте ворота!

Невістки йому кажуть:

– Що ж ти, дурню, сів у сани, а коня не запряг?

– Не треба мені коня.

Невістки відчинили ворота, а Омелько каже тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – їдьте, сани, до лісу…

Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко – верхи не доженеш.

А до лісу довелося їхати через місто, і тут багато він люду пом’яв, подавив. Люди кричать: «Тримай його! Лови його!». А він усе сани підганяє. Приїхав до лісу:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – сокиро, нарубай дровець сухеньких, а ви, дровця, самі падайте в сани, самі в’яжіться…

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дровця самі в сани падають і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі ломаку – таку, щоб насилу підняти міг. Сів на сани:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – їдьте, сани, самі додому…

Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де недавно пом’яв, подавив багато люду, а там уже на нього чекають. Схопили Омелька й тягнуть із саней, лають та б’ють.

Бачить він, що кепські справи, і тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ану, ломако, намни їм боки…

Ломака вискочила – і пішла духопелити. Люди кинулися навтьоки, а Омелько приїхав додому і заліз на піч.

Багато чи мало часу минуло – почув цар про Омелькові вибрики й посилає по нього офіцера – його знайти і привезти до палацу.

Приїжджає офіцер у те село, заходить до хати, де Омелько живе, і питає:

– Ти – дурник Омелько?

А він з печі:

– А тобі навіщо?

– Одягайся хутчіше, я повезу тебе до царя.

– А мені ліньки…

Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько каже тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ломако, намни йому боки…

Ломака вискочила – і давай частувати офіцера, насилу втік.

Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:

– Привези до мого палацу дурника Омелька, а то голову тобі зніму.

Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов до хати й почав питати невісток, що полюбляє Омелько.

– Наш Омелько полюбляє, коли його ласкаво попросять та червоний каптан пообіцяють, – тоді він усе зробить, хоч що попросиш.

Найбільший вельможа дав Омельку родзинок, чорносливу, пряників і каже:

– Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.

– Мені й тут тепло…

– Омельку, Омельку, в царя будуть добре годувати-поїти, – будь ласка, їдьмо.

– А мені ліньки…

– Омельку, Омельку, цар тобі червоний каптан подарує, шапку й чоботи.

Омелько подумав-подумав:

– Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою поїду слідом.

Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ану, піч, їдь до царя…

Ту т у хаті кутки затріщали, дах заколихався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, просто до царя.

Цар дивиться у вікно, дивується:

– Що це за чудо?

Найбільший вельможа йому відповідає:

– А це Омелько на печі до вас їде.

Вийшов цар на ґанок:

– А що це, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато люду подавив.

– А чого вони під сани лізли?

Ти м часом у вікно на нього дивилася царська дочка – Мар’я-царівна. Омелько побачив її у вікні й каже тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – нехай царська донька мене полюбить…

І сказав ще:

– Їдь, піч, додому…

Піч повернулась і покотила додому, зайшла до хати і стала на своє місце. Омелько лежить-вилежується.

А в царя в палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Ту т цар заголосив, затужив і каже знову найбільшому вельможі:

– Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голову зніму.

Накупував найбільший вельможа вин солодких та різних закусок, поїхав у те село, зайшов до хати й почав Омелька частувати.

Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його в сани й повіз до царя.

Цар мерщій наказав прикотити велику діжку із залізними обручами. У неї посадили Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили і діжку в море кинули.

Скоро чи ні – прокинувся Омелько, бачить – темно, тісно:

– Де ж це я?

А йому відповідають:

– Сумно й нудно, Омелечку! Нас у діжку засмолили, кинули в синє море.

– А ти хто?

– Я – Мар’я-царівна.

Омелько каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – вітри буйні, викотіть діжку на сухий берег, на жовтий пісок…

Вітри буйні подули. Море збурилося, діжку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Мар’я-царівна вийшли з неї.

– Омелечку, де ж ми будемо жити? Збудуй хоч якусь хатину.

– А мені ліньки…

Ту т вона стала його ще більше просити, він і каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – збудуйся, кам’яний палац із золотим дахом…

Щойно він сказав – з’явився кам’яний палац із золотим дахом. Навколо зелений сад: квіти цвітуть і птахи співають. Мар’я-царівна з Омельком зайшли до палацу, сіли біля віконця.

– Омелечку, а чи не можна тобі красенем стати?

Омелько недовго думав:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – стати мені добрим молодцем, писаним красенем…

І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.

А саме тоді їхав цар на полювання й бачить – стоїть палац, де раніше нічого не було.

– Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?

І послав дізнатись-розпитати, хто такі. Посли побігли, стали під вікном, питають.

Омелько їм відповідає:

– Запросіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.

Цар приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й не надивується:

– Хто ж ти такий, добрий молодче?

– А пам’ятаєте дурника Омелька – як приїжджав до вас на печі, а ви веліли його зі своєю дочкою в діжку засмолити, в море кинути? Я – той самий Омелько. Захочу – все твоє царство спалю і зруйную.

Цар дуже злякався, почав пробачення просити:

– Одружися з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки не вбивай мене!

Ту т влаштували бенкет пишний. Омелько одружився з Мар’єю-царівною і став правити царством.

От і казці кінець, а хто слухав – молодець.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн