Дерево казок

Нев’януча квітка (фінська казка)


Нев’януча квітка (фінська казка)

В чаклунки була донька-вродливиця, до якої почав залицятися королевич, маючи намір побратися з нею. Та коли юнак дізнався, що мати дівчини ворожка, полишив кохану, і весілля розладналося. Стара розлютилася, зібрала всю свою могуть і обернула королівство на голу піщану пустелю, а всіх мешканців – на вовків, лисиць і ведмедів. Королевич став великим пелехатим клишавцем, і чари могли зникнути лише тоді, коли якась дівчина щиросердо покохає королевича-ведмедя.

Саме в цей час один заможний купець зібрався в далеку дорогу. Перед від’їздом покликав до себе трьох доньок і спитав, які гостинці привезти їм із мандрівки.

– Привези шовку, оксамиту і м’яких ведмежих шкур,– попрохала старша.

– Любий татку,– мовила середульша,– привези мені осяйних коштовностей, золотих браслетів і перснів із діамантами.

А найменша донька зронила:

– Я не знаю, чи є таке на світі, але хотіла б мати квітку, яка ніколи не в’яне.

Купець пообіцяв сповнити їхні бажання і зі своїм вірним слугою та повною хурою добра вирушив у дорогу. Він дістався столиці іншої держави, дуже вигідно продав товар і купив усе необхідне.

Своїм донькам набрав шовку, оксамиту, ведмежих шкур, злота й коштовних каменів. Однак найважче було сповнити бажання меншої, бо нев’янучої квітки не було ніде. Не знайшов такої – і край, хоч і перепитав усіх садівників, обійшов підряд усі сади.

Нарешті купець вирушив додому, й одного вечора на піщаному пагорбі на валку налетіла страшна буря, геть споночіло. Коні збилися зі шляху і довго чвалали в цілковитій пітьмі. Коли це віддалік заблимало світло. Вони рушили в той бік і скоро дісталися пишного палацу з багатьма ясно освітленими вікнами.

Купець зайшов до хоромів і став оглядати. Він проминув чимало розкішних, з коштовними люстрами залів, але ніде не побачив ані жодної душі. Тоді вийшов на подвір’я і сказав слузі:

– Відведи коней до стайні, тут нікого немає вдома, хоч ніби недавно було багацько челяді. Та що нам з цього! Якщо не знайдемо іншого місця, заночуємо тут.

Слуга розпряг коней, поставив їх у стайню, нагодував і напоїв. Він ступив разом із хазяїном до палацу; вони сіли на канапу й вирішили тут передрімати ніч. Проте подорож так їх натомила, що небавом обоє поринули в глибокий сон.

Невдовзі слуга злякано підхопився, бо йому здалося, буцімто хтось ходить покоями. Нікого не було видко, одначе на столі з’явилися кава й пшеничні пампушки.

Мандрівничі залюбки попили кави з пампушками і знову заснули. Перегодом слуга прокинувся від запаху смаженини. Ба! – на столі парував смачний обід.

Подорожні охоче все з’їли, й, витираючи рота серветкою, купець сказав:

– Обслуговують хороше, хоч і не видно челяді. Хто відає, можливо, у них для нас і постелі готові?

Він зазирнув до сусідньої кімнати – там сяяли білосніжними простирадлами дві постелі.

Подорожні лягли спати і прокинулися наступного дня, коли сонце підбилося вже височенько. Слуга пішов до стайні загнуздати коней. А купець тим часом походжав палацом – шукав, кому б подякувати за гостину. Одначе не зустрів нікого, а в одній залі на вікні побачив красиву червону квітку. І тут купець згадав прохання своєї мізиночки.

«Може, це і є та нев’януча квітка»,– подумав він і зірвав квітку.

Раптом до хоромів увалився пелехатий ведмідь з вишкіреними зубами.

– Навіщо ти зірвав мою найкрасивішу квітку? – люто заревів клишавець.

Купець одповів тремтячим од жаху голосом:

– Пробач, ради Бога, я не хотів зробити зле, та моя молодша донька попрохала, коли я рушав у подорож, привезти їй нев’янучу квітку, і я пообіцяв сповнити її бажання.

Ведмідь пророкотів:

– Бери вже, віднеси їй на знак мого вітання. Але затям: ціна квітки – дорога. Мій палац без господині, і ти повинен прислати свою доньку сюди. Коли так не вчиниш, очікує тебе жорстока помста.

Що діяти купцеві зі скрутою в серці пообіцяв привезти ведмедеві свою меншеньку.

Зажурений повернувся купець додому. На подвір’ї йому назустріч кинулися доньки. Старша запитала:

– Любий татусю, чи привіз мені красивих тканин і ведмежих шкур?

Середульша, згоряючи від нетерпіння, поцікавилася:

– А чи не забув, татусю, привезти мені золоті прикраси й коштовне каміння?

– Авжеж, не забув,– одповів купець і віддав дітям обіцяні подарунки.

– А нев’янучої квітки, мабуть, не знайшов ніде? – запитала мізинка.

– Привіз навіть це,– сказав батько, простяг юнці зірвану у ведмежому палаці квітку і зронив при цьому.– Але обійшлася вона дуже дорого!

– А саме? – запитала дівчина нетерпляче.

– Вона коштує твого життя,– відповів купець і розповів, що трапилось у порожньому палаці.

– Я жадала цієї квітки й заплачу за неї сповна,– мовила донька.

Наступного дня купець спорядив юнку в дорогу, відвів до ведмежого палацу і сумно попрощався з нею на подвір’ї. А донька з високо піднесеною головою ступила до хоромів і пройшла порожніми покоями. Коли проминула останній, сіла на канапу й розплакалася:

– Ох, нещасна я! Невже до кінця життя буду отут самотиною?!

Та ось із ближньої зали нечутно ввійшов ведмідь, поклав лапи дівчині на коліна й заспокоїв:

– Не сумуй і сліз не проливай! Може, ти звикнеш і все буде гаразд!

Ведмідь дбав про найсмачніші страви для дівчини, але це не допомагало –

вона марніла на очах.

– Ти побиваєшся за рідною домівкою, певне, хочеш побачити своїх батьків і сестер? – поцікавився якось ведмідь у юнки.

– Хіба це можливо? – спитала дівчина.– Невже справді могла б побачити свою родину?

– Можеш! – одповів клишоногий і повів її до зали, де на стіні висіло величезне дзеркало.

– Дивися,– сказав звір дівчині.– Дзеркало це чарівне, і ти побачиш у ньому тих, хто тобі наймиліший.

Юнка поглянула в люстро і побачила, мов наяву, всіх своїх рідних: батька, неньку, обох сестер.

Коли вона через кілька днів знову підійшла до дзеркала, ведмідь запитав:

– Чи ти не бачиш там нічого, окрім рідні, чи мій образ жодного разу не промайнув у люстрі?

– Ні,– відповіла дівчина.

Тоді пелехатий звір схопив дзеркало і брязнув ним об підлогу – дрібне скалля розлетілося врізнобіч. Дівчина зайшлася плачем.

– Невже сумуєш за домівкою і через це проливаєш сльози? – запитав

ведмідь.

– Я хотіла б побувати вдома,– зронила юнка.

– То й поїдеш,– пообіцяв володар лісу.– Можеш там побути три дні, але третього дня, коли годинник проб’є опівніч, мусиш бути тут.

Дівчина пообіцяла повернутися у визначений час, ведмідь дав коней та карету, і юнка вирушила додому.

Три дні промайнули так швидко, ніби три години. Третього дня дівчина пізно заквапилася в дорогу, аби вчасно дістатися до ведмежого палацу.

Годинник пробив дванадцяту, коли карета з купцевою донькою ще була далеко від палацу, і той із гуркотом провалився під землю. На тому місці, де була споруда, утворився глибокий колодязь.

Дівчина з горя стала плакати на цямрині. І тут лісовий володар запитав із глибини:

– Чому це ти проливаєш сльози?

– А тому, що ти пропав у колодязі,– відповіла дівчина.

– Ну, йди-но сюди, до мене,– запросив ведмідь.

Мізинка стрибнула в колодязь і обхопила ведмедя за шию.

Тієї ж миті чари зникли і ведмідь обернувся в чарівного князя. Серед смарагдового саду вивершився королівський палац із вежами. Вся пустеля знову стала квітучою країною, і челядь знову набула людської подоби. Радість і веселощі запанували в палаці, бо стали готуватися до бучного весілля купецької доньки й красеня-князя. А нев’януча квітка кохання цвіла під їхнім вікном, поки й віку їхнього.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн