Дерево казок

Лицарів син (естонська казка)


Лицарів син (естонська казка)

Надумали пацюк і горобець піти жити на чужину. Владнали домашні справи, розрахувалися з боргами, повернули сусідам позичені речі, попрощались – і в дорогу.

На чужині мандрівники знайшли гарне місце, збудували собі хатинку й почали обробляти поле.

Домовились посіяти пшеницю. Пацюк орав, а горобець сіяв і боронував; так і засіяли цілий лан пшеницею.

Коли настали жнива, горобець сказав пацюкові:

– Ти більший і їси більше, а мене це не влаштовує!

– Поділімо зерно порівну,– запропонував пацюк.

– Немає мірки,– відповів горобець.

Зійшлися на тому, що весь урожай ділитимуть по зернині. Стали лічити: одну зернину пацюкові, одну – горобцеві. Залишилась одна зернина.

– У тебе гострі зуби,– мовив горобець,– перекуси це зернятко навпіл.

– А в тебе дзьоб гостріший, ти й діли!–сказав пацюк.

Дзьобнув горобець і несподівано проковтнув зернину.

Зчинилася сварка, а тоді й бійка.

Зрештою вороги вирішили шукати підмоги і розійшлися. Пацюк зустрів у лісі старого ведмедя й попрохав у нього допомоги, пообіцявши за це половину своєї пшениці. Клишоногий радо погодився.

А горобець підмовив у спільники величезного птаха, по імені Теевітс, і пообіцяв йому половину своєї пшениці.

Птах погодився на таку ціну й запевнив, що допоможе.

Наступного дня ведмідь завчасно прийшов на тік, а незабаром у повітрі почувся посвист крил – то виличезний птах налетів на ведмедя, боляче вп’явся в нього пазурами, але не подолав його.

Тоді ведмідь схопив птаха так, що вирвав зі спини жмут пір’я. Коли вони зчепилися втретє, то ведмідь могутніми кігтями так шматонув птаха, що той страшенно закричав і впав у провалля.

Перемога дісталася пацюкові. Пацюк і горобець помирились, і ведмідь поніс свою пайку пшениці до лісу в лігво.

Поранений Теевітс конав у лісі і стогнав, наче хвора людина. Трапилося так, що один лицар, полюючи, натрапив на птаха, і той почав благати:

– Змилуйся наді мною! Візьми мене в свій маєток і погодуй доти, поки пір’я виросте на спині! Я віддячу за твою турботу тисячу разів!

«Хотів би я побачити,– подумав лицар,– чим цей див

ний птах мені віддячить. А проте віднесу його додому». Лицар так і вчинив.

– Що ти хочеш їсти? – запитав лицар удома.

– Давай мені щодня відгодованого вола,– відповів птах.

Почали Теевітсові щодня давати відгодованого вола, і він одразу ж з’їдав його, наче це було мишеня.

Невдовзі волів не стало. Дружина лицаря розсердилась і мовила:

– Чого ти з ним панькаєшся? Він поїв усіх наших волів. Убий його! Віднеси до лісу і застрель із рушниці!

Коли лицар сказав Теевітсові про це, птах попрохав його:

– Давай мені щодня по одній курці! Ти й сам бачиш, у мене ще немає пір’я на спині. Куди я такий полечу?!

Лицареві стало жаль пораненого, і він щодня давав йому по курці. Незабаром і курей не стало. Лицарева жінка знову розсердилась:

– Навіщо ти його годуєш! Уже в дворі не лишилося жодної курочки! Вбий його! Віднеси до лісу і застрель із рушниці!

Коли лицар сказав Теевітсові про це, той жалісливо попрохав:

– Давай мені щодня хоч по яйцю! Ти сам бачиш, що у мене ще пір’я на спині не виросло. Куди я такий полечу?!

Лицареві стало шкода птаха, і він щодня давав йому яйце.

Коли і яйця скінчились, господиня так розгнівалася, що лицар мусив-таки віднести птаха до лісу. Рана Теевітса вже загоїлась, і він сказав своєму рятівникові:

– Тепер мені від тебе нічого не треба! Але я хочу тобі віддячити. Сідай мені на спину, і ми полетимо!

Вмостився лицар птахові на спину, піднялися вони під самісінькі хмари й полетіли в північний край.

Під ними шумів великий ліс. Раптом птах скинув лицаря, і той смертельно злякався. Та перш ніж нещасний чоловік торкнувся верхівок дерев, Теевітс підхопив його і знявся у височінь. Потім вони летіли над великим містом із високими вежами. Знову птах скинув лицаря, і той смертельно злякався. Та перш ніж нещасний чоловік торкнувся гострих шпилів і гребенів будинків, птах підхопив його й злетів у небо.

Далі вони летіли над безмежним морем. Раптом птах скинув лицаря, і той знову смертельно злякався. Та перш ніж піняві хвилі поглинули його, Теевітс підхопив чоловіка і злинув під хмари. Довго вони летіли над морем, тоді минали міста, поки, нарешті, птах сів край великого лісу.

– Тепер ти одержиш свою плату,– сказав птах.

– Але навіщо ти мене так лякав? – запитав лицар.

– Так само й мені тричі смерть заглядала в очі, коли твоя дружина наказувала мене застрелити. Тепер і ти відчув, як мені було страшно.

Зрештою птах дав лицареві коробочку й сказав:

– Тут плата за твою доброту. Але ти не відкривай коробочки доти, поки не прийдеш додому,– мовивши це, птах змахнув крилами і розтав у синяві.

Лицар розглядав, обмацував подарунок і думав собі: «Просто не збагну, що тут може бути!»

Поклав лицар коробочку в кишеню і пішов собі. Та цікавість діймала лицаря, і він вийняв подарунок, щоб подивитися, але пригадав застереження птаха й поклав коробочку назад у кишеню. Пішов чоловік далі, та бажання зазирнути в коробочку стало таким нестерпним, що він вийняв подарунок і сказав:

– Хай буде, що буде, а я відкрию її!

І лицар зняв кришечку. Тієї ж миті з коробочки викотилася золота кулька і на очах у лицаря перетворилась у величезного золотого птаха, який сяяв при сонячному світлі і яскрів, наче вогонь. Тільки тепер лицар збагнув, що накоїв він через свою нерозумну цікавість. Хто ж зажене птаха назад у коробочку?!

Коли лицар так побивався і плакав, із лісу вийшов сивий дід, наблизився до нього й сказав:

– Чому ти так журишся, незнайомцю?

Лицар розповів про своє нещастя й необачність.

– Що ти мені даси, коли я зажену золотого птаха назад у коробочку?

– А що ти бажаєш, ворожбите? – спитав лицар. – Може, половину золотого птаха?

– Дай мені те, що прибуло без тебе в твоєму домі, і я негайно сповню твоє бажання! –запевнив дід.

Лицар напружено думав: «Що б це могло бути? Певне, якась дрібничка».

– Згоден,– сказав він.– Даю тобі те, що прибуло без мене в моєму домі, але зажени золотого птаха в коробочку!

– Гаразд! Але пам’ятай: слово рятує, слово і в’яже.

Він узяв коробочку, повернувся до лицаря спиною, зробив кілька таємничих рухів і наказав:

– Пташенятко, покотися – знову в кульку обернися!

Золотий птах усе меншав і меншав, тоді став золотою кулькою й закотився в коробочку, і дід віддав її лицареві. Потому обидва вони пішли до маєтку – лицар зі своєю дорогоцінною коробочкою, а чаклун – з надією на плату.

А вдома лицаря чекало диво дивне. Поки він мандрував, дружина народила сина, і було йому вже сім років.

Тільки зараз бідний батько збагнув, як підступно повівся з ним чаклун. Хоч як прохали батько й мати чужинця взяти іншу плату, навіть половину маєтку віддавали, але той ні про що не хотів і слухати, а вимагав те, що йому пообіцяли.

Врешті, після довгих умовлянь, чаклун погодився залишити сина вдома на сім років, але застеріг:

– Коли я прийду знову, тоді й не прохайте й не благайте – нічим не відкупитесь!

Сім років минули як сім тижнів, і настав день розлуки.

Молодий лицар виріс відважним юнаком. Він сказав батькам:

– Не бійтесь нічого! Хай батько дотримає свого слова, що дав чужому чоловікові. Я неодмінно повернусь додому, але до того часу не відкривайте коробочки.

Одного дня старий чаклун підійшов до воріт і зажадав своєї плати. Син побажав батькам здоров’я і вирушив у далеку дорогу.

Вони проминули багато земель і досягли нарешті темного яру. Йшли все далі й далі, поки шлях їм перетнула швидка й широка річка. Дід сказав кілька таємничих незрозумілих юнакові слів, і вмить над рікою провис чудовий міст! Мандрівники не зупиняючись перейшли на той берег і зрештою потрапили у великий маєток: будинків і льохів, гротів і сараїв тут було значно більше, ніж вдома у юнака. Лицарів син подумав, що потрапив до заможного й кмітливого чоловіка. У помешканні старого молодий лицар побачив дівчину дивовижної вроди.

Дід сказав юнакові:

– Сьогодні спочинь з дороги, а завтра берися до роботи! – і ліг на ліжко й захропів так, що стіни аж двигтіли. 

Увечері дівчина розповіла юнакові, куди він потрапив, і наостанку сказала:

– Звідси не врятувалася жодна жива душа, і тобі не вибратися звідси. Ми в самісінькому пеклі! А твоїм супутником був сам чорт.

Хлопець спочатку дуже злякався, а потім запитав:

– Невже й справді не можна втекти від цього паскудного дідька?

– Золотий юначе! Він такий швидкий, наче по вогню біжить, а твій дім так далеко, що й за сім літ не дістанешся. Тільки чари чаклуна можуть вивести звідси,– відповіла дівчина.

Юнак засмутився і тепер уже шкодував, що так весело й безжурно пішов з дому. Але дівчина сказала:

– Не побивайся! Я постараюся допомогти тобі. Але бережись, щоб старий не довідався про наше знайомство, інакше нам обом лихо буде!

Лицарів син ліг спочити, але заснути довго не міг, бо вродлива юнка і рідна домівка поставали перед очима. Тільки опівночі сон здолав його.

Старий прокинувся другого дня надвечір, покликав до себе хлопця і, подаючи йому мішечок, сказав;

– На ось ячмінь. Посій його й вирости. Тоді скоси, провій, зроби солод і звари мені на ранок свіжого пива!

Хлопець злякався, неначе той чаклун збирався його вже вбити, пополотнів.

А старий перевернувся на другий бік і знову заснув.

Безталанний лицарів син, плачучи, розповів про своє горе дівчині, показав мішечок з ячменем і мовив:

– Це моя смерть!

Та дівчина розрадила:

– Не бійся, хлопче, ця робота не така важка, як ти гадаєш! Підійди темного вечора до дверей дідової стайні і накажи: «Привиди, вийдіть! Посійте ячмінь і зваріть пиво!» Прийдеш рано-ранесенько і сам побачиш, що все буде зроблено.

Хлопець послухався поради дівчини, зробив усе, як вона казала, і ліг відпочивати. Коли ж уранці зайшов у стодолу, там стояло повне барило пінистого пива.

Хлопець налив пива в кухоль і відніс старому.

Чаклун витріщив очі й розсердився, що юнак зумів приготувати до сніданку свіжого пива, тоді сказав:

– Ну, гаразд! Я бачу, ти маєш таємного помічника. Але затям: до ранку ти повинен збудувати міст через велику ріку. І щоб на обох берегах біля нього росли яблуні із стиглими плодами.

Хлопець перелякався ще дужче, ніж учора, побачивши, як зловтішно посміхнувся старий. Коли юнак розповів дівчині, яку нову роботу загадав йому чаклун, і дуже зажурився, вона сказала:

– Не бійся! І це завдання не таке складне, як ти вважаєш Темного вечора підійди до лісу й гукни:

– Вийдіть з лісу, всеумільці, гарні, наче перемиті!

Розкажеш їм, що треба зробити, а сам лягай спати.

Хлопець зробив усе, як порадила дівчина, і наступного ранку над рікою провис чудовий міст, а на яблунях червоніли плоди. Коли старий побачив, що й це зроблено, він покликав до себе дівчину та юнака й сказав:

– Я бачу, що ви кохаєтесь і допомагаєте одне одному, тому приходьте раненько до мене в опочивальню, коли я повернуся з мандрів, і я благословлю вас на шлюб.

І старий подався у світ. Юнак дуже зрадів словам старого, бо чарівнішої дівчини він ще не бачив. Але юнку така обіцянка вельми стривожила:

– Ох, не знаю, що це благословіння означає: може, він з’їсти нас хоче?! Він зрозумів, що я твоя порадниця, і тепер йому кортить розквитатися з обома!

Юнак запропонував негайно тікати, але дівчина застерегла:

– Ні! Він перестріне нас, і тоді нас ніщо не врятує. Почекаймо, поки він повернеться додому й засне, тоді спробуємо втекти.

Наступного дня старий завчасно повернувся і сказав юнакові, вкладаючись у ліжко:

– Завтра приходьте до мене не дуже рано!

Коли чаклун заснув, дівчина загадала юнакові:

– Піди візьми в узголів’ї ворожбита тарілочку й принеси сюди, але гляди, щоб не збудив його.

Лицарів син так і зробив. Дівчина зірвала у дворі дві голівки чортополоху, одну дала юнакові і звеліла покласти на тарілочку. Сама зробила те ж саме.

І сталося диво небачене: голівки чортополоху на чаклунській тарілочці почали розмовляти між собою, наче люди.

– Тепер ходімо! – сказала дівчина й подала юнакові руку. Вони тікали так швидко, ніби за ними гнався сам вогонь. Перебігли по новому мосту і помчали далі й далі.

Старий прокинувся вранці, почув, як у кімнаті розмовляють, і посміхнувся: «Говоріть чи не говоріть, а я вас усе одно скоро з’їм!»

Та коли ніхто не підійшов до нього, гукнув голосніше:

– Діти, куди ви запропали? А йдіть-но привітати мене!

Ніхто не відповів, хоча розмова тривала. Старий покликав знову. Марно! Ще тричі погукав. І раптом згадав про чудодійну тарілочку. Помацав в узголів’ї – немає. Легко, наче юнак, зіскочив з ліжка – і в кімнату. І побачив, як обманула його кмітлива дівчина.

– За вами, за вами, дітки! – крикнув чаклун і помчав як вихор.

А втікачі за цей час подолали чималу відстань і ввечері сіли відпочити. Дівчина мовила:

– Я відчуваю, що старий наздоганяє нас! Уночі виліземо спати на ялину, тоді чаклун не так швидко знайде нас.

Так і зробили. При місячному сяйві срібна брошка дівчини крізь ялинове гілля відсвічувалась у річці, і здавалося, що вона лежить на дні.

Недовго тривало затишшя. Скоро втікачі почули, як двигтить земля, – то старий опинився на березі ріки. Подивився туди-сюди і раптом скрикнув:

– Он воно що! Ти сховалася в річці, дівчино, втекла від мене, але не здогадалася сховати свою брошку! Постривай-но! Я після погоні страшенно хочу пити. Поки надійдуть мої мудрі слуги, з річки залишиться малесенький струмок.

І ворожбит почав пити. Небавом річка стала калюжкою, та брошка, як і раніше, світила з води. І старий жлуктив далі. Але з надміру води черево чаклуна лопнуло, вода хлинула в річище й понесла з собою старого ворожбита.

Тоді втікачі спустилися на землю й спокійно пішли далі. Нарешті вони дісталися до лицаревого маєтку. Батьки надзвичайно зраділи поверненню сина. Юнка й молодий лицар побралися. Потім відкрили коробочку – виникло пишне місто, і зажили щасливо.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн