Дерево казок

Лисиця-перевертень стає дружиною (китайська казка)


Лисиця-перевертень стає дружиною (китайська казка)

Знаю наперед, юний друже, що не захочеш повірити в те, про що я зараз розповідатиму. Але зваж, що в казках усяк буває. Отож послухай уважно та поміркуй і, може, зрозумієш, для чого розумні люди придумали цю казку.

Жив колись у наших краях юнак на ім’я Дашкуан. Укупі зі старою матінкою тулилися вони в маленькій хатині під горою. І взимку, і влітку ходив юнак у гори, збирав хмиз, завдяки чому й трималися вони на білому світі. Хоч дитинство у хлопця було злиденне, та виріс він високим, широкоплечим, міцним і на диво простодушним…

Минали роки, приспів час одружуватись,– та ба! – немає в юнака коштів, аби наділити батьків нареченої щедрими подарунками. Він добре розумів, що мати в тому не винна, і ніколи жодним словом не дорікнув старенькій та й виду намагався не показати, як йому сумно одинакувати.

На зміну жорстокій зимі приходило спекотне літо, один за одним минали роки, а хлопець усе мовчав та тяжко зітхав, уже й не сподіваючись, що щастя хоч коли-небудь та зглянеться над ним.

Настала ще одна весна, розпустилися дерева, барвистим килимом вкрилися довкола гори. Ще зеленішими стали вони, ще прозорішою вода в джерелах та струмках. Повіяв легенький вітерець, заспівали защебетали пташки на всі голоси. Сонце здіймалося все вище й вище над обрієм, незабаром уже й полудень. а Дачжуан все рубає хмиз, ніби забувши про спочинок. Раптом чує – хтось засміявся. Та так дзвінко, так весело. Озирнувся – що за диво! Під крутою скелею стоять двоє дівчат і аж заливаються од сміху. Одна з дівчат у зеленому вбранні, обличчя кругловиде, мов яйце качине, очі звужені, брови шнурочком. Красуня, що й казати! Друга – в усьому червоному. Обличчя ще кругліше, а на ньому – великі очі, рум’яні щоки і білі разки зубів.

Під скелею росла велика слива, густо всипана рожевими квітками. Дівчина в червоному підстрибнула, вчепилася за соснову гілку і миттю вилізла на саму верхівку. Потім нахилилася над сливою, наламала цілий оберемок гілля. І раптом неподалік внизу побачила юнака, що не зводив з неї очей. Дівчина засміялася і кинула в нього гілку. Квіти, ніби на диво, упали юнакові прямо на голову. Він розгубився і зашарівся. А дівчина, помітивши це, залилася голосним сміхом.

– Досить тобі жартувати,– зупинила її сестра.– Як батько побачить – перепаде тобі на горіхи.

Дівчина спустилася вниз, і за хвилину обидві вони зникли за виступом скелі. А хлопець подумав: «Чиї ж це дочки?» А потім заспокоївся: «Яке мені діло?» – і знову взявся до роботи.

Другого ранку Дачжуан, як завжди, вирушив у гори. Рубає собі хворостиння і раптом – бух! – майже біля самого носа упав камінець. Юнак озирнувся – поміж сосен майнула червона сукня, в повітрі дзвінкими намистинами сипонувся веселий дівочий сміх. У хлопця враз закалатало в грудях серце.

Третього ранку дівчина в червоному з веселим сміхом сама вийшла назустріч Дачжуану, тримаючи в руках оберемок хмизу. Очі в неї були ще ясніші, а щоки ще рожевіші.

– Ти…– звернувся до неї юнак і затнувся, далі жодного слова не міг вимовити.

Кинула дівчина хмиз йому до ніг, засміялась і втекла. І стало юнакові сумно на душі. Лає він себе: «Одоробло, язика дерев’яного маєш!» Усе вилетіло в нього з голови, самі лише думки про дівчину вертяться. Насилу вечора дочекався.

Прийшов уранці до підніжжя гори. Бачить – дівчина на моріжку сидить. Набрався сміливості, дай, думає, підійду до неї ближче. А красуня прикрила долонею рота та як засміється. Зніяковів юнак, зупинився, йти далі не наважується. А дівчина головою киває, ближче його кличе. Підступив на кілька кроків. Як звати дівчину, не знає, тому й спитав:

– Звідки ти?

– А тобі не все одно, звідки я? Давай краще я допоможу тобі збирати хмиз. Побачимо, хто з нас більше назбирає!

Вона то на дерево залізе, то вниз стрибне. Руки в неї меткі, проворні, сама легка. Проте, хоч як старалася, а зрівнятися з юнаком не змогла. Видерлася на сухе дерево, з тріском почала гілля ламати. Раптом із-за дерева почувся голос:

– Ерні, досить тобі пустувати, ти ж не маленька! Іди мерщій додому, батько прийшов!

Спустилася дівчина з дерева на землю, глянула на одну купу хмизу, потім на другу та й каже:

– Твоє зверху, у твоїй купі більше дров. А тепер мені час іти. Чуєш, сестра кличе.

Вона кинулась до лісу. На узліссі озирнулася, засміялася й зникла.

Відтоді дівчина часто прибігала до нього. То пожартує, то посміється, а сама в цей час хмиз допомагає йому збирати. Вона сказала, що звати її Ерні, тобто друга дочка, а народилася в сім’ї Ху, що живуть вони за високою горою, а та дівчина в зеленому – її старша сестра.

Юнак завжди радів, коли вона приходила, і здавалося йому, що й земля разом з ним радіє і небо сміється. Защебечуть пташки на деревах – і щебетання те звучить, немов дивовижний спів. Зашелестить листя, а йому вчувається тихий дівочий сміх. І квіти ніби гарніші стали, і струмки дзвінкіші. «Одружитися б із такою дівчиною»,– думає юнак, але красуні ні слова про це не каже, побоюється.

Мати стала помічати, що син тепер почав раніше з дому виходити і пізніше повертатися. Радіє старенька – працьовитого сина виховала. Але водночас у душі в неї наростає якась тривога. Хлопець то веселий ходить, то раптом спохмурніє і ніби сам не свій. Не витерпіла вона і якось питає:

– Чого це ти журишся, синку?

І розповів їй син усе по щирості. Тоді мати й каже йому:

– Гори наші безлюдні. Де ж це дівчина могла тут узятися? Як побачиш її ще раз, то приведи додому, я сама на неї гляну.

На ранок приходить юнак у гори, а дівчина уже на верхівці скелі сидить, голова у неї вся заквітчана, висмикнула вона одну квітку й хлопцеві у чуба увіткнула, а сама все сміхом заливається.

– Сьогодні нам не до хмизу,– сказав юнак.

– Це ж чому? – здивувалася дівчина.

– Моїй матінці забаглося тебе побачити,– пояснив він.

– Ти що, хочеш, щоб мати дружину тобі вибрала? – обурилася дівчина, знизала плечима, повернулася й подалася в ліс.

Дачжуан спочатку розгубився, потім наздогнав дівчину і почав виправдовуватись:

– Та я з тобою ладен усе життя прожити. Коли я тобі не бридкий, то все залежить від твоєї згоди.

Дівчина враз зашарілася і тихо відповіла:

– Та я пожартувала.– Потім весело засміялась, і юнак також відповів їй сміхом.

Привів юнак Ерні додому, і та стала його дружиною. Дівчина виявилася дуже охочою до роботи. Все в її руках аж горить. Хоч як бідно вони жили, а вона з ранку й до пізнього вечора все клопочеться в господарстві і все щебече та сміється. Після її появи і мати повеселішала. Та невдовзі стара чомусь зажурилася, ніби хмара чорна на неї найшла. Дівчина довго допитувалася, поки свекруха нарешті призналася:

– Не буду дурити тобі голову, дочко, харчі у нас вичерпались. Немає чого в казан класти.

Засміялась молода невістка й відповіла:

– Не турбуйтесь, мамо, з голоду не помремо!

З цими словами вона вискочила з хати. А за кілька хвилин повернулася назад, несучи кошик рису. Мати очам своїм не повірила. Радіє, а в душі все одно печаль. Тож і вирішила розпитати невістку, де та рису роздобула.

Нічого їй не відповіла Ерні, а лише засміялася й пішла страву готувати. Минали в клопотах дні за днями, і мати з часом забула про цей випадок.

Непомітно промайнув рік. У Ерні знайшовся син. Не встигли батько та мати й оком змигнути, як малюк уже почав бігати. Та ось одного разу, коли сонце вже за гору закотилось, Дачжуан повертався з в’язанкою хмизу додому. Раптом бачить – Ерні з якимось дідом розмовляє. Хотів був підійти до них, подивитись, що то за старий. Та тільки подумав про це, як старий несподівано зник. Ерні залишилася сама.

Підбіг Дачжуан до дружини, а у неї з очей сльози котяться. Стривожився Дачжуан, затремтів усім тілом, адже вперше довелося бачити, що дружина плаче. Та не встиг він ще й рота розкрити, як дівчина каже йому:

– Мусимо ми, любий Дачжуане, розлучитись.

Дачжуан подивився на дружину широко розплющеними очима. Він і гадки не мав про те, що має хоч коли-небудь розлучитися з нею. Може, це йому причулося? Та Ерні вела далі:

– Довго шукав мене батько і нарешті знайшов. І тепер надумав забрати із собою.

Зрозумів Дачжуан, що сталося. Похнюпив голову і тихо спитав:

– Отже, виходить, що ти підеш від мене?

– Не моя на те воля, батько наказує. Забудь про мене, ніби і не було нічого між нами. Може, більше й не побачимося,– через силу промовила вона і тужно заплакала.

У Дачжуана також з очей покотилися сльози, але він пересилив себе і рішуче мовив:

– Не можемо ми з тобою розлучитись!

Ерні помовчала деякий час, а потім відповіла:

– Надумався мій батечко в інших краях щастя пошукати. Ти йди зараз додому. А з часом, як не забудеш мене, вирушай на південний захід. Через тисячу верст трапиться тобі старезна акація. їй десять тисяч років. Під тією акацією побачиш печеру завдовжки у сто верст. Саме там і знайдеш мене.

Закивав Дачжуан головою – зрозумів, мовляв. Ерні рантом видобула з рота червону блискучу перлину, поклала її юнакові на долоню і каже:

– Як нічого буде їсти, звернись до цієї перлини: «Перлино, перлино, дай мені харчів!»

Глянув Дачжуан на, перлину, а вона маленька, не більша за квасолину. Підвів голову, а від дружини й сліду вже нема. На тому місці, де вона щойно стояла, на задніх лапах сиділа вогняно-червона лисиця. З очей у неї капали сльози. Присів Дачжуан перед нею й каже:

– Візьми, Ерні, свій скарб назад. Не потрібен він мені, бо ти тепер у зві рину перетворилась. А без тебе мені щастя не бачити.

Похитала лисиця головою. Дачжуан хотів був узяти її на руки, як раптом хтось у нього за спиною кашлянув. Озирнувся – немає нікого, а потім дивиться – і лисиця зникла. Мало з глузду не з їхав юнак, кинувся шукати – ні сліду, ні навіть тіні не залишилось. Враз стало зовсім темно, і юнак подався додому.

Відтоді ні вдень ні вночі на мав Дачжуан спокою, не їв і не спав, усе думав про свою дружину. Та й малюк увесь час плакав: матір шукав. Стара теж, дивлячись на них, слізьми заливалась. ї сліз їхніх, мабуть, вистачило б на ціле озеро.

Минали дні. Довго думав Дачжуан і нарешті вирішив іти на пошуки дружини. Мати звеліла й перлину з собою взяти. Стара була ладна терпіти і голод, і злидні, тільки б син невістку знайшов і повернувся з нею додому. Зібрала Дачжуана в дорогу, поклала в торбу коржиків та ще сякого-такого харчу.

І вирушив юнак у далеку дорогу. Зустрічний вітер усе тіло наскрізь про низує, іній, дощ та роса мочать його, а в сонячну днину снека дошкуляє. Важко сказати, скільки днів та ночей довелося йому йти, певно, з рік, а може, й більше. І ось нарешті побачив він старезну акацію. Недаром казала

дружина, що їй аж десять тисяч років,– удесятьох не обіймеш. Під акацією темнів вхід до печери. Вона була така глибока, що й кінця їй не видно.

Зрадів Дачжуан, але й острах пройняв йому все тіло. Нарешті подумав: що буде, те й буде. І зайшов у печеру. А довкола темно, хоч в око стрель. Довелося йти навпомацки.

Ішов він день, ішов ніч. ще день і ще ніч, коли ж бачить – попереду проясніло. Вийшов з печери на широкий простір. Перед очима нараз постала висока арка, а за нею – величезна брама, вкрита чорним лаком. Підійшов юнак до тієї брами, смикнув за кільце – брама прочинилась. І побачив він на подвір’ї дівчину в зеленому вбранні, ту саму, яку Ерні старшою сестрою називала. Дивиться дівчина на Дачжуана і очам своїм не вірить. Тривожно озирнувшись довкола, тихо питає:

– Звідки ти тут узявся? Та як мій батько повернеться, він тобі покаже.

– Нехай робить, що хоче, а мені неодмінно треба Ерні побачити.

Дівчина зітхнула, замкнула ворота й каже:

– Ходімо зі мною.

Подвір’я було велике. Посередині стояв будинок, а по боках до нього флігелі прибудовані. Привела дівчина Дачжуана у східний флігель, кивнула пальцем на ліжко й мовила:

– Ось вона, твоя Ерні.

А на тому ліжку лисиця лежала. Сумно стало юнакові від такої зустрічі, і раптом він згадав про чарівну перлину. А лисиця, як побачила його, стрімголов кинулась назустріч, рота розкриває, а сказати нічого не може. Поклав Дачжуан лисиці в рота перлину. Вона враз упала на землю, перевернулася через голову і знову стала тією ж самою Ерні.

У цей час біля воріт почувся чоловічий голос. Старша сестра злякалась і каже:

– Мерщій ховайся! Це батько повернувся.

Злість охопила Дачжуана, він рвонувся вперед, та сестра Ерні затримала його у флігелі, а сама вийшла назустріч батькові й замкнула за собою двері.

– Як батько почне пригощати тебе,– порушила напружену мовчанку Ерні,– ти й крихти до рота не бери.

Тільки вона мовила це, як старий пішов по подвір’ю, почав носом шморгати та принюхуватись.

– Щось людським духом пахне! – гаркнув він.

– Та звідки ж йому взятися тут, людському духові? – бадьорим голосом заперечила старша дочка.– Це ти по світах блукав і на своїх ногах землі звідкись приніс.

– Ні, це не я приніс,– заперечив старий.– Хтось чужий на садибі з’явився. Добре чую, людським духом пахне!

А Дачжуан тим часом розмірковував: не віддасть йому старий лис своєї доньки, він смертним боєм на нього піде. В цю мить на подвір’ї пролунав голосний регіт. Старий здогадався і наказав:

– Негайно поклич чоловіка Ерні до мене! Хочу на нього подивитись!

Відімкнула старша дочка двері у флігелі, і звідти вийшов Дачжуан. Бачить: стоїть перед ним блідолиций старий, а на ньому єдвабова куртка виблискує. Глянув господар на юнака і поманив рукою до себе:

– Зайди-но в північну кімнату. Певно, зголоднів у дорозі? То я пригощу тебе як годиться.

Зайшов Дачжуан слідом за старим східцями до північної кімнати. Там уже стояв блискучий лаковий столик, а на ньому тьма-тьмуща всіляких наїдків та напоїв. 1 дичина польова й лісова, і риба морська та озерна, і чого тільки твоїй душі заманеться. У юнака від першого погляду аж у животі забурчало, бо ж кілька днів у нього в роті й рісочки не було. Але в голову міцно засіла засторога Ерні. Старий тим часом почав припрошувати та вмовляти, та Дачжуан і пальцем ні до чого не доторкнувся.

– Не подобаються тобі мої м’ясо та овочі, то бери хоч локшину.

А Дачжуан стоїть на своєму: не чіпає він ні м’яса, ні овочів, ні чогось іншого. Зрештою старий запропонував йому випити юшки, в якій локшина варилась:

– Пити, мабуть, все-таки хочеш?

У Дачжуана справді пересохло в роті, аж у грудях пекло від спраги, і він подумав: «Ерні попереджала, щоб я нічого не їв, а про питво нібито нічого не казала. Попробую, може, не зашкодить».

Узяв із рук старого чашку з юшкою і почав пити. 1 не помітив, що в юшці шматочок локшини плавав.

Тільки він повернувся до флігеля, як у нього враз зарізало в животі. Ерні почала допитувати його:

– Ти їв що небудь у батька?

– Нічого я не їв, лише пив юшку, в якій локшина варилась. Там плавав шматочок локшини, от я його й проковтнув.

– Навіщо ж ти пив ту юшку? – накинулась на нього з докором Ерні.– Не локшинка тобі в живіт проникла, а гадюка. Зведе вона тебе з білого світу.

Дачжуан аж підстрибнув з переляку, а Ерні йому каже:

– Щоб гадюча отрута не подіяла на тебе, треба дістати білу перлину. Така в батька є, але він завжди тримає її в роті. Дам я тобі кухоль вина, візьми його, й ходімо до батька.

Зайшли вони до північної кімнати, а старий уже лагодився спати.

– Тату,– звернулася до нього Ерні.– Мій чоловік прийшов із дуже далекого краю, тому не міг принести дорогого гостинця. Він приніс тобі оцей кухоль чудового вина. Хоче висловити тобі свою повагу. Вино настояне на квітах кориці.

Сказавши це, Ерні зняла з кухля накривку. Кімната враз наповнилася такими пахощами, про які ні словами сказати, ні пером описати. Старий почув той запах, побачив вино і одразу забув про все. Вхопив кухля двома руками і давай пити нахилки.

Винив увесь кухоль до дна, враз захмелів і став таким добрим та лагідним. Тут Ерні і примудрилася витягти у нього з рота білу перлину. Старий і сам не помітив, як вмить лисом став. Ерні взяла перлину, кинула її в чашку з водою і звеліла Дачжуану випити. В животі у юнака враз щось забулькало, але невдовзі перестало, і біль пройшов.

Дістала Ерні після цього перлину, поклала її собі в рота, взяла Дачжуана за руку, і вони кинулись тікати. Біжать, землі під собою не чують. Нарешті вибралися з печери. А там через день уже й дома були.

І зажили вони відтоді всі четверо щасливо й радісно.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн