Дерево казок

Летючий корабель (російська казка)


Летючий корабель (російська казка)

Жили собі дід і баба. У них було троє синів – двоє старших розумом зажили слави, а молодшого всі дурником називали. Старших баба любила – вдягала чисто, годувала смачно. А молодший у драній сорочці ходив, чорну скоринку жував.

– Йому, дурнику, все одно: він нічого не мислить, нічого не розуміє!

Якось дійшла до того села новина: хто збудує цареві корабель, щоб і морем ходив, і понад хмарами літав, за того цар свою дочку віддасть. Вирішили старші брати спробувати щастя.

– Відпустіть нас, батьку й ненько! Мо’, котрийсь із нас царевим зятем стане!

Зібрала мати старших синів, напекла їм у дорогу пирогів білих, насмажила-наварила курятини й гусятини:

– Ідіть, синочки!

Пішли брати до лісу, стали дерева рубати й пиляти. Багато нарубали-напиляли. А що далі робити – не знають. Стали вони сперечатись і лаятись, тільки й дивись, що один одному в чуба вчепляться.

Підійшов до них якийсь дідок і питає:

– Через що, парубки, сваритесь? Може, і я вам яке слово на користь скажу?

Накинулись обидва брати на старого – слухати його не стали, поганими словами облаяли і геть прогнали. Пішов дідок.

Посварилися брати ще, з’їли всі свої запаси, що їм мати дала, і повернулися додому ні з чим… Як прийшли вони, почав молодший проситися:

– Відпустіть тепер мене!

Стали мати й батько його відмовляти:

– Куди тобі, дурню, – тебе вовки дорогою з’їдять!

А дурень усе своє править:

– Відпýстите – піду, і не відпýстите – піду!

Бачать батько й мати – ніяк його не переспориш. Дали йому в дорогу окраєць чорного сухого хліба і випровадили з дому.

Взяв дурник із собою сокиру і вирушив до лісу. Ходив-ходив по лісу і вгледів високу сосну – верхівкою хмар сягає, а обхопити її можна хіба втрьох.

Зрубав він сосну, почав од гілок очищати. Підійшов до нього дідок.

– Здрастуй, – каже, – синку!

– Здрастуйте, дідусю!

– Що це ти, синку, робиш, навіщо таке велике дерево зрубав?

– Та ось, дідусю, цар обіцяв віддати свою дочку заміж за того, хто йому летючий корабель збудує, я й будую.

– А хіба ти зможеш такий корабель змайструвати? Це діло непросте, певно, й не впораєшся.

– Просте не просте, а спробувати треба: мо’, впораюсь. Ось і ви до речі підійшли: старі люди досвідчені, багато знають. Може, ви мені щось і порадите.

Дідок каже:

– Ну, коли просиш поради, слухай: візьми свою сокиру і обтеши цю сосну з боків. Ось так!

І показав, як треба обтесувати.

Послухав хлопець старого – обтесав сосну так, як той показав. Обтесує він, дивується: сокира сама так і ходить, так і ходить!

– Тепер, – каже дідок, – оброби сосну з кінців. Ось так і ось так!

Дурник дідові слова повз вуха не пропускає: як старий показує, так він і робить. Закінчив роботу, дід похвалив його і каже:

– Ну, тепер не гріх відпочити і підживитися трохи.

– Ех, дідусю, – каже дурник, – для мене їжа знайдеться. Оцей окраєць черствий. А вас же чим пригостити? Ви, певно, і не вгризете мого гостинця.

– Ану, синку, – каже дідок, – дай-но свій окраєць!

Дурник подав йому окраєць. Дідок узяв його в руки, подивився, помацав і каже:

– Не такий уже й черствий твій окраєць!

І подав його дурнику. Взяв дурник окраєць – очам своїм не вірить: перетворився окраєць на м’який білий коровай.

Як поїли, старий і каже:

– Ну, тепер будемо вітрила чіпляти.

І дістав з-за пазухи відріз полотна. Дід показує, дурник старається, на совість усе робить – і вітрила поставлені.

– Сідай тепер у свій корабель, – каже дід, – і лети, куди тобі треба. Та дивись, пам’ятай мій наказ: дорогою бери у свій корабель усякого, кого зустрінеш!

Ту т вони і попрощались. Старий своєю дорогою пішов, а дурник на свій корабель сів, вітрила розправив. Надулись вітрила, піднявся корабель у небо, полетів швидше сокола. Летить трохи нижче хмар ходячих, трохи вище лісів стоячих…

Летів-летів дурник і бачить: лежить на дорозі чоловік – вухом до сирої землі припав. Спустився він і каже:

– Здрастуйте, дядечку!

– Здоров, парубче!

– Що це ви робите?

– Слухаю я, що на тому кінці землі діється.

– А що ж там діється, дядечку?

– Співають-заливаються там пташки голосисті, одна від одної краще!

– Який же ви слуховитий! Сідайте до мене в корабель, полетимо разом.

Слухайло не став відмовлятися, сів на корабель, і полетіли вони далі.

Летіли-летіли, бачать: стрибає чоловік на одній нозі, а друга до вуха прив’язана.

– Здрастуйте, дядечку!

– Здоров, парубче!

– Чого це ви на одній нозі стрибаєте?

– Та якщо я другу ногу одв’яжу, то за три кроки весь світ переступлю!

– Он який ви прудкий! Сідайте до нас.

Скороходець відмовлятися не став, заліз у корабель, і полетіли вони далі. Багато чи мало пролетіли, дивляться: стоїть чоловік із рушницею, приціляється. А в що налучається – хтозна.

– Здрастуйте, дядечку! В кого ви приціляє-тесь – ні звіра, ні птаха не видно?

– Ич, які ви! Та я й не стану близько стріляти. Приціляюся я в тетерука, що сидить на дереві миль за тисячу звідси. Отака стрільба мені до душі!

– Сідайте з нами, полетимо разом!

Сів і Стрілько, і полетіли всі вони далі. Летіли вони, летіли і бачать: іде чоловік, несе на спині величезний лантух хліба.

– Здрастуйте, дядечку! Куди йдете?

– Іду роздобути собі хліба на обід.

– Навіщо ж вам іще хліб? У вас і так повний мішок!

– Та що тут! Цього хліба мені на один зуб. А щоб насититись, мені треба у сто разів більше!

– Он як! Сідайте до нас у корабель, полетимо разом.

Сів і Ненажера в корабель, полетіли вони далі. Над лісами летять, над полями летять, над річками летять, над селами й хуторами летять. Дивляться: ходить чоловік біля великого озера, головою хитає.

– Здрастуйте, дядечку! Що це ви шукаєте?

– Пити хочу, от і шукаю, де б напитися.

– Та к перед вами ж ціле озеро! Пийте, скільки влізе!

– Цієї води мені на один ковток.

Здивувався дурник, здивувалися його товариші й кажуть:

– Не горюй, знайдеться і для тебе вода. Сідай із нами на корабель, полетимо далеко, буде тобі багато води!

Випивайло сів на корабель, і полетіли вони далі. Скільки летіли – невідомо, аж бачать: іде чоловік до лісу, а за плечима в нього в’язка хмизу.

– Здрастуйте, дядечку! Скажіть нам: навіщо ви в ліс хмиз тягнете?

– А це не простий хмиз. Коли розкидати його, враз ціле військо з’явиться.

– Сідайте, дядьку, з нами!

І цей сів до них. Полетіли вони далі.

Летіли-летіли, дивляться: іде дід, несе околот соломи.

– Здрастуйте, дідусю, сива голівонько! Куди це ви солому несете?

– В село.

– А хіба в селі соломи нема?

– Соломи багато, а такої нема.

– А яка ж вона у вас?

– А от яка: розкидаєш її спекотним літом – враз стане холодно: сніг випаде, мороз затріщить.

– Коли так, ваша правда: в селі такої соломи не знайдеш. Сідайте з нами!

Холодило заліз зі своїм кулем у корабель, і полетіли вони далі.

Летіли вони, летіли і прилетіли до царського палацу. Цар саме обідав. Побачив він летючий корабель і послав своїх слуг:

– Ідіть запитайте, хто на тому кораблі прилетів – які заморські царевичі та королевичі?

Слуги побігли до корабля і бачать – сидять у кораблі прості мужики. Не стали царські слуги й питати, хто вони такі й звідки прилетіли. Повернулись і доповіли царю:

– Та к і так! Нема на кораблі жодного царевича, нема й королевича, а все чорна кістка – мужики прості. Що накажете з ними робити?

«За простого мужика нам доньку віддавати негоже, – думає цар. – Треба від таких женихів позбавитись».

Спитав він у своїх придворних, князів і бояр, що тепер робити, як бути.

Вони й порадили:

– Треба всякі важкі завдання придумати, щоб він їх не виконав. Отоді й дамо йому відкоша.

Зрадів цар, зразу послав слугу до дурника з таким наказом:

– Хай жених дістане нам, поки наш царський обід не закінчився, живої та мертвої води.

Задумався дурник:

– Що ж тепер робити? Я й за рік, а може, й за весь вік свій не знайду такої води.

– А я навіщо? – каже Скороходець. – Вмить за тебе справлюсь.

Відв’язав ногу від вуха і побіг за тридев’ять земель у тридесяте царство. Набрав два глечики води живої і мертвої, а сам думає: «Часу лишилося ще багато, посиджу-но я трохи – встигну вчасно повернутися!».

Сів під густим розкидистим дубом та й задрімав…

Царський обід закінчується, а Скороходця все нема.

Спохмурніли всі на летючому кораблі – не знають, що й робити. А Слухайло припав вухом до сирої землі, прислухався й каже:

– Он який сонько-дрімко! Спить собі під деревом, хропе на все горло!

– От я його зараз збуджу! – каже Стрілько. Схопив він свою рушницю, прицілився і вистрілив у дуба, під яким Скороходець спав. Посипалися з дуба жолуді – просто на голову Скорохідцеві. Прокинувся той:

– Лишенько! Я ж заснув!

Схопився і вмить приніс глечики з водою:

– Ось, маєте!

Встав цар з-за столу, глянув на глечики й каже:

– А може, ця вода несправжня?

Упіймали півня, відірвали йому голову і покропили мертвою водою. Голова вмить приросла. Покропили живою водою – півень на ноги скочив, крилами залопотів, «Ку-ку-рі-ку!» заспівав.

Сердито стало цареві.

– Ну, – каже він дурникові, – це моє завдання ти виконав. Загадаю тепер друге! Якщо ти такий вправний, з’їж зі своїми сватами за раз дванадцять волів смажених і стільки хліба, скільки в сорока печах спечено!

Засмутився дурник, каже своїм товаришам:

– Та я й однієї хлібини за день не з’їм!

– А я навіщо? – каже Ненажера. – Я і з волами, і з хлібом сам упораюсь. Ще й мало буде!

Велів дурник передати цареві:

– Тягніть волів і хліби. Будем їсти!

Привезли дванадцять волів смажених і стільки хлібин, скільки в сорока печах спечено. Ненажера давай волів наминати – одного за одним. А хлібини так у рота і вкидає хлібину за хлібиною. Усі вози спорожніли.

– Давайте ще! – кричить ненажера. – Чому так мало приготували? Я тільки розсмакував!

А в царя більше ні волів, ні хлібів нема.

– Тепер, – каже він, – новий вам наказ: випити за раз сорок бочок пива, кожна бочка по сорок відер.

– Та я й одного відра не вип’ю, – каже дурник своїм сватам.

– Те ж мені горе! – відповідає Випивайло. – Та я сам у них усе пиво вип’ю, ще й мало буде!

Прикотили сорок бочок-сороківок. Стали черпати пиво відрами та подавати Випивайлу. Він як ковтне – відро й порожнє.

– Що це ви все мені відрами підносите? – каже Випивайло. – Та к ми цілий день проваландаємося!

Підняв він діжку й спорожнив її за раз, не дихнувши. Підняв другу діжку – і та відкотилася. Та к усі сорок діжок і вихилив.

– Чи нема, – питає, – ще пивця? Не вгамував спрагу! Не промочив горло!

Бачить цар: нічим дурника не візьмеш. Вирішив згубити його хитрістю.

– Гаразд, – каже, – віддам за тебе свою дочку, готуйся до весілля! Тільки перед цим сходи в баню, вимийся-випарся добряче.

І наказав топити баню. А баня була вся чавунна.

Три доби баню топили, до червоного розжарили. Вогнем-жаром так і пашить, за п’ять сажнів до неї не підійти.

– Як митися? – каже дурник. – Згорю ж живцем.

– Не сумуй, – відповідає Холодило. – Я з тобою піду!

Побіг він до царя, питає:

– Чи не дозволите мені з женихом у баню сходити? Я йому соломки підстелю, щоб п’яти не покаляв!

Цареві що? Він дозволив: «Що один згорить, що двоє!».

Привели дурника з Холодилом у баню, зачинили там. А Холодило порозкидав у бані солому – і стало холодно, стіни інеєм узялися, в чавунах вода замерзла.

Скількись часу минуло, відчинили слуги двері. Дивляться, а дурник живий-здоровий, і дідок теж.

– Ех ви, – каже дурник, – та у вашій бані не паритись, а хіба на санчатах кататися!

Побігли слуги до царя. Доповіли: так, мовляв, і так. Заметушився цар. Не знає, що й робити, як від дурня позбутися.

Думав-думав і наказав йому:

– Вишикуй уранці перед моїм палацом цілий полк солдат. Вишикуєш – віддам за тебе дочку. Не вишикуєш – геть прожену!

А в самого на думці: «Звідки простому мужику військо дістати? Вже цього він виконати не зможе. Тут ми йому тришия дамо!»

Почув дурник царський наказ – каже своїм сватам:

– Виручали ви мене, браття, з біди не раз і не два… А тепер що робитимемо?

– Нема чого засмучуватись! – каже дідок із хмизом. – Та я хоч сім полків з генералами поставлю! Іди до царя, скажи – буде йому військо!

Прийшов дурник до царя.

– Виконаю, – каже, – твій наказ, тільки востаннє. А якщо відмовлятимешся – нарікай на себе!

Рано вранці дідок із хмизом покликав дурника і вийшов із ним у чисте поле. Розкидав він в’язку, і з’явилося незчисленне військо – і піше, і кінне, і з гарматами. Сурмачі у сурми сурмлять, барабанщики в барабани б’ють, генерали команди подають, коні землю копитами гребуть… Дурник попереду став, до царського палацу військо повів. Зупинився перед палацом, наказав гучніше в сурми сурмити, сильніше в барабани бити.

Почув цар, визирнув у віконце, з переляку сполотнів. Наказав він воєводам своє військо виводити, на дурня війною йти.

Вивели воєводи царське військо, стали в дурня стріляти й гатити. А дурневі солдати стіною йдуть, царське військо мнуть, як траву. Злякалися воєводи і побігли назад, а за ними слідом і все царське військо.

Виліз цар із палацу, на колінах перед дурником рачкує. Просить дорогі дари прийняти та з царівною швидше вінчатися.

Каже дурник цареві:

– Тепер ти нам не наказ! У нас свій розум є!

Прогнав він царя і велів ніколи в царство те не повертатися. А сам із царівною одружився.

– Царівна – дівка молода й добра. Вона ні в чому не винна!

І став він у тому царстві жити, усякі справи вершити.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн