Дерево казок

Легенда про гаряче озеро (киргизька казка)


Легенда про гаряче озеро (киргизька казка)

Колись давно… В які роки, в які віки те діялось, хто й зна, було собі місто. За містом на високій горі стояв білий ханський палац, оточений глибокими проваллями, по дну яких гуркотіли стрімкі потоки води.

Хан, що жив у тому палаці, уславився не лише своїм багатством, але й своєю жорстокістю. Щодня тут когось тягли на шибеницю або кидали в підземелля, нікого не милував хан. Зрештою вже й сам постарів, але не змінилася його вдача.

Одного разу джигіти принесли йому новину: ось такий бідняк має гарну, як ясна зіронька, дочку. Звісно, ханові одразу ж забаглося забрати ту дівчину до себе в палац. Звелів він нав’ючити на коней коштовне дівоче вбрання й з тим послав по неї джигітів.

Бідняцький аїл, де жила красуня, тулився у вузькому міжгір’ї на березі невеличкої річки.

До тієї дівчини вже не один раз завертали свати. Засилали їх і відомі багатії, і славетні батирі. Але жоден не припав до серця красуні. «Я кохаю іншого», – тільки й відповідала дівчина. Так було і на цей раз. Вражені її незвичайною вродою, ханські джигіти не могли здобутись на слово і повернулися ні з чим.

І ніхто не знав, кого покохала дівчина, бо навіть вона сама не знала того достеменно. А було це так.

Одного разу удосвіта, коли тільки сонячні промені торкнулися вкритих білим снігом вершин високих гір, дівчина вийшла зустріти сонце. І тут де не взявся перед нею джигіт-красень на крилатому сивому коні. Перехилившись з сідла, він підхопив дівчину на руки, посадовив на коня і знову злетів у небо. Лише на вершині далекої снігової гори зупинив коня, ще міцніше обняв дівчину, поцілував її у щоку й надів на палець красуні перстень, знявши його зі своєї руки.

– Бережи цей перстень,– сказав джигіт. – З ним ніхто тебе не посміє скривдити. А я невдовзі повернуся, щоб забрати тебе.– І одвіз дівчину додому.

Легенда про гаряче озеро (киргизька казка)

Відтоді минуло чимало днів. Та красень-джигіт на сивому коні все не з’являвся до дівчини. Натомість примчали ханські джигіти, розклали перед красунею розкішні убори, коштовні прикраси и сказали:

– Наш хан закохався в тебе. Він не бажає силувати тебе, хоче, щоб ти стала йому дружиною з власної волі.

– Я кохаю іншого,– відповіла дівчина й кудись пішла.

Кинулась вона до тієї снігової вершини, де зустрілась колись з коханим, сподівалася знайти його там. Кликала, поки їй не забракло голосу. Але відповіді не було. Подивилась в надії на перстень, але й персня на руці не виявилось. Спробувала вибратися на гору, але камінці вислизали з-під ніг і котилися в долину. Зажурилася дівчина, заридала, залилася сльозами. Коли ж повернулась додому, ханські джигіти схопили її й поскакали в глибоку ущелину.

Нарешті зняли пов’язку з очей, і дівчина побачила, що сидить вона в білому чудовому палаці. Зрозуміла, що це ханські палати, й дала собі клятву вмерти, але хановою дружиною не бути.

Квітуча дівоча врода, ясне обличчя її, чорні, мов спілі черешні, сяючі очі зачарували пристаркуватого хана. «Краще вмерти, якщо ця краса не моя»,– сказав він собі й поклав, що б там не було, одружитися з нею. Та красуня не давала згоди нате. Хан робив усе, що тільки міг, всі скарби, які мав, клав до ніг красуні. «Я старий, а коли помру, вся оця розкіш стане твоєю»,– казав він дівчині. Але й тим не спокусив її.

– Я кохаю іншого,– відповідала дівчина.

Розізлився зрештою хан, закипіла в ньому давня жорстокість. Опівночі він ще раз прийшов у кімнату до дівчини, щоб запитати її востаннє:

– По своїй волі ти підеш за мене чи ні?

– Ні, я кохаю іншого, – знову відповіла красуня.

Тоді хан вихопив ножа й кинувся до дівчини, щоб убити її. Але дівчина стрибнула на підвіконня відчиненого вікна и кинулася униз. А внизу темніло бездонне провалля.

У ту ж мить стрепенулись одвічні мури, впали стіни палацу, тріснули гори, звідусіль заклекотіли стрімкі річки й потекли на руїни. Давно вже зникли безслідно рештки палацу, а вода все текла й текла, прибувала й прибувала, поки на тому місці не виникло глибоке озеро.

Тепер воно синє, як весняне небо, чисте, як невловима ртуть, гаряче й ніжне, як серце красуні. Тому й називають його Іссик-Куль, тобто Гаряче озеро. Але й сьогодні, як літнє сонце поволі згасає за гребенем гір й чиста поверхня озера вкривається мерехтливим сяйвом, придивися уважно й побачиш на самому дні древні руїни, прислухайся серцем – і почуєш, як співає сумна красуня про своє незрадливе кохання.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн