Дерево казок

Койлубай (киргизька казка)


Койлубай (киргизька казка)

Був собі колись на світі джигіт на ймення Койлубай. По сусідству з ним жили чотири брати, яких прозвали чотирма вовками. Одного року посіяв Койлубай на своєму полі просо. Але четверо вовків, що й собі посіяли просо, не дають йому води для поливу. Засихає Койлубаєве просо. «Поки є ці вовки, я не матиму води. Треба якось налякати їх, прогнати з поля й полити свої посіви», – вирішив Койлубай. Вимазав він багном обличчя, взяв у рота білу ганчірку й заховався на кладовищі біля поля тих братів-вовків. От приїхали четверо вовків, злізли з коней і йдуть у поле. Койлубай як зарепетує: «Рятуйте! Рятуйте!» Вовки поставали, наче вкопані. Виткнувся Койлубай з кладовища – вовки скочили на коней і мерщій навтіки. Койлубай повернув на своє поле воду, добре полив просо, випив бурдюк кумису, що його загубили четверо вовків, і сів спочивати при дорозі. Коли це, дрімаючи, їде верхи мулла в білій чалмі, ще й кобилу веде за повід.

«А покажуся я ще й цьому муллі»,– думає Койлубай. Знову вимазався він землею, на голову намотав онучу, наздогнав муллу, обережно зняв з кобили вуздечку й накинув собі на шию. Трохи пройшов за конем мулли, тоді зупинився й смикнув вуздечку. Здригнувся мулла, оглядається – аж за ним на поводі не його кобила, а якесь страховисько. Злякався мулла, вдарив коня й поскакав у свій аїл.

Упіймав Койлубай ту кобилу й собі поскакав услід за муллою. Під’їхав до юрти, до якої зайшов мулла, та й заходить услід за ним. Поглянув Койлубай на пожовкле обличчя мулли й питає, ніби нічого не знає:

– Чого ви так тремтите, молдоке? Чи злякалися чого?

– Помер тут багатий чоловік. Почитав я над ним коран і дістав від його сім’ї в дарунок кобилу. А дорогою ця кобила перетворилася на страховисько. Як тут було не злякатися, чоловіче? – відповідає йому мулла.

– То нічого, молдоке, – заспокоює Койлубай.– Відпочинете трохи й знайдете свою кобилу.

Та мулла злякано замахав руками:

– Ой, чоловіче, не згадуй мені про кобилу!

Койлубай вийшов з юрти, швидко відвів кобилу додому, тоді повернувся назад і каже муллі:

– Вас шукає якась кобила. Вона й мене питала про вас. Довелося збрехати, мовляв, не знаю, де ви. Але ж брехати – гріх.

– Не журися тим, чоловіче добрий, – лагідно каже йому мулла.– Коли треба збрехати, то й бог не проти.

– Піду подивлюся ще раз, – сказав Койлубай і вийшов надвір. Та одразу назад до юрти й каже:

– Кобила вже з вашим конем розмовляє. Я почув, як вона підмовляла коня: «Якщо їхатиме на тобі, скинь його в провалля». Що робитимемо тепер?

Перелякався мулла та й просить Койлубая:

– Одвези мене, чоловіче добрий, затемно до міста. Якщо врятуєш мене від них, матимеш гарний новий чепкен.

Згодився Койлубай. Посадив він муллу на іншого коня, одвіз його в місто, отримав чепкен і повернувся додому. Тепер Койлубай мав коня й кобилу.

Та якось бай, на ймення Алджан, побачив коня в Койлубая, і він сподобався йому. Щоб забрати коня собі, той і каже Койлубаєві:

– Давай змагатися, хто кого обдурить.

– Що ж, змагатися то й змагатися, – погодився Койлубай

Домовились: видурене не вертається.

– Починаймо,– каже Алджан.

Озирнувся Койлубай та й ударив руками об поли:

– Алджане, я забув гаманець з грошима. Ви ж не станете грати зі мною в борг. Дайте коня – я з’їжджу додому по гроші.

– Бери та скоріше вертайся,– дав Алджан коня Койлубаєві.

Трохи від’їхав Койлубай, повернувся назад і каже:

– Обдурив я вас, Алджане, тож кінь тепер буде моїм.

Якось улітку – саме косили сіно – попросив Койлубай в

Алджана кумису, але той поскупився, не дав чоловікові вгамувати спрагу. Вирішив Койлубай помститися жадібному баєві. Якось опівдні зайшов він до бая. В юрті не було нікого. Алджан спав собі у затінку юрти. Зайшов Койлубай у юрту, розшукав бурдюк з кумисом і хлюпнув собі у велику чашку так, що полилося через край. Випив, налив іще раз, аж на долівку потекло.

Прокинувся коло юрти Алджан.

– Геть звідси! Геть! – загукав він і кинувся до входу в юрту.

Койлубай швиденько допив кумис, заховався за перегородку й загарчав по-собачому. Забіг у юрту й Алджан. Почувши, що гарчить собака, він вискочив по дубця. Койлубай тим часом підняв кереге, виліз із юрти й заходився косити сіно.

Повернувся Алджан з дубцем, дивиться – у юрті нема нікого. Кличе він Койлубая й каже йому, пригощаючи кумисом:

– Якась чудасія зі мною сталася.

– Яка чудасія? – питає Койлубай.

– Ліг я собі під юртою й дрімаю. Аж чую – проліз у юрту собака і хлебче молоко. Забіг я в юрту вигнати пса, а він як гаркне на мене. Поки я вибіг по дубця, собака із юрти зник. Але молока не чіпав ніхто – собака собі наливав кумису. Чудасія та й годі,– каже Алджан.

– Ви бачили пса на власні очі? – питається Койлубай.

– Звичайно, бачив, хіба ж я брешу? Здоровенний такий собацюра.

– Е-е, це, здається мені, неспроста. Є в цьому щось таємниче, – дивується Койлубай, вдаючи, що й сам злякався.

Страх охопив й Алджана, не може він залишатися сам.

– Ой, Койлубаю, – припрошує він, – приходь сьогодні до мене в гості, я приготую смачну баранину.

Погодився Койлубай і ввечері завітав до Алджана. Той і справді зарізав баранця, поставив самовар. Так Койлубай примусив скупого бая годувати його смачною бараниною й поїти гарячим чаєм.

Койлубай незабаром скосив своє сіно і повернувся в аїл.

* Кереге – дерев’яна решітка циліндричної частини юрти.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн