Дерево казок

Золота рибина (киргизька казка)


Золота рибина (киргизька казка)

Колись давно-давно стояло собі велике місто. І правив у цьому місті лихий хан Бекджан. Поблизу міста текла чимала річка. На березі річки на околиці міста жили собі старий із старою, які мали єдиного сина Ісмаїла. Сім’я тим і жила, що давала річка: наловлять риби і продадуть на базарі. Одного разу закинув старий у річку сіті, а витягти назад не подужає. Довго морочився старий, поки сіть піддалася. Глянув – аж там золота рибина.

«Якщо цю рибину я витягну сам, хан мені не простить. Треба одразу сказати йому», – подумав старий, залишив рибу в сіті й пішов до хана.

Тим часом до річки прийшов Ісмаїл. Батька не було, і юнак вирішив сам перевірити сіті. Витягнув він сіть і побачив золоту рибину.

– Бідненька, як ти сюди потрапила? Така гарна, золота, а батько тебе продасть. Рятуйся краще, а ми якось проживемо,– сказав юнак і випустив золоту рибину назад у річку. Натомість Ісмаїл укинув у сіть камінь та й пішов собі додому.

А тим часом старий дістався до палацу.

– Мій хане! В мої сіті попала золота рибина. Я прийшов сказати вам про це, бо такі речі не годиться приховувати від хана. Чи дозволите витягнути її? – питає старий у хана.

– Дозволяю,– каже хан, а сам бере десяток джигітів і їде з ними до річки услід за старим.

Приїхали вони до річки, витягли сіть, а в ній замість риби – каменюка.

– Дурню старий! – розгнівався хан. – Ти кого це надумав ошукати! Потурбував хана, щоб показати всього лиш звичайний камінець?! Не надійся, що тобі це так минеться. Завтра ж накажу стратити тебе і твою сім’ю. Йди, готуйся до смерті,– сказав хан і подався зі своїми джигітами до палацу.

Прийшов додому дід і каже бабі та синові:

– Завтра хан збирається нас повісити. Насміявся господь з мене: камінь, що потрапив у сіть, здався мені золотою рибиною. Я ж, дурний, признався ханові.

– Нам, старим, однак помирати, ми на цьому світі вже нажилися. Ти ж, синочку, тікай,– мовила мати й подала синові дві хлібини.

Ісмаїл узяв той хліб і заховав за пазуху. Заплакала стара й каже синові:

– Слухай мене, синочку. Хто б тобі не зустрівся в дорозі, старий чи малий, нікого не цурайся. А коли сядете їсти, дістань свою хлібину, розломи надвоє і простягни твоєму супутникові. Якщо той візьме більший шматок собі, а тобі залишить менший, з ним краще не водися. Якщо ж той візьме собі менший шматок, а для тебе залишить більший – він буде тобі вірним товаришем у далекій дорозі.

З цими словами старенька мати вивела сина за подвір’я, і пішов Ісмаїл світ за очі.

Та на другий день хан передумав і не став карати діда з бабою. Кинулися вони навздогін за сином, але не знайшли його. Далеко встиг відійти Ісмаїл. Повернулись батьки додому і тяжко зажурилися.

А Ісмаїл тим часом ішов та й ішов. Чимало зустрічалось йому людей. Випробовував їх Ісмаїл, як мати радила, шукав серед них собі друга, проте ніхто не витримував випробовування. Так Ісмаїл і йшов самотою. Він уже підходив до якогось міста, коли його наздогнав юнак, і вони пішли разом. Незабаром сіли перепочити і попоїсти. Ісмаїл дістав з-за пазухи хліб, розламав його надвоє і простягнув юнакові. Юнак узяв собі менший шматок, а більший залишив Ісмаїлові. «Нарешті я знайшов собі вірного товариша»,– зрадів Ісмаїл. Так і помандрували вдвох.

Питає юнака Ісмаїл:

– Як тебе звати? Скільки тобі років?

– Звати Ізраїл, мені шістнадцять років. А тебе ж як звати, скільки років тобі? – питає в свою чергу Ізраїл.

– Звати мене Ісмаїл, а років сімнадцять.

– Будь мені за старшого брата, а я буду тобі за меншого,– сказав Ізраїл.

Йшли вони, йшли і дісталися, зрештою, до великого міста. Хлопці проходили через базар, і якісь нахаби-парубки почали

глузувати з них:

– Поглянь на цих голодранців! Ідуть, немов аксакали, а під носом ще молоко не обсохло.

Розгнівався Ізраїл, накинувся на своїх кривдників з кулаками і з усіма розправився. Ісмаїл не встиг і рота роззявити, як усе було скінчено.

Пішли собі хлопці далі. Та їхні кривдники не подарували їм цього. Зібралося їх душ сорок і пішли скаржитись до хана:

– Гляньте, що з нас зробили два чужаки.

– Хто посмів порушити спокій у моєму місті! – розгнівався хан і послав свого візира з сорока джигітами впіймати тих нападників. Ті недовго й шукали: наздогнали юнаків біля річки, коли вони зупинились умитися.

– Ану, підійдіть-но сюди! – гукнув до них візир.

– Самі підійдете, якщо ми вам потрібні.

Таке зухвальство розсердило візира.

– Зв’язати їх! – наказав він джигітам.

Спішилися джигіти і рушили до юнаків.

– Не підходьте, коли хочете жити! – вигукнув Ізраїл і став супроти них. Але джигіти не зважили на пересторогу і кинулися до нього. В ту ж мить Ізраїл змахнув рукою, щось блиснуло, і шість голів скотилося з плечей. Ті, хто залишився живий, кинулися навтіки.

– Мудрий наш хане! – прибігли вони в палац.– Це якісь упирі, чи що. Ми не зможемо взяти їх силоміць. Одним помахом руки вони шістьох убили.

– Боягузи ви! Нікчеми! – закричав розгніваний хан.– Як вам не сором зізнаватися, що втекли від двох шмаркачів! Забирайте весь свій кіш, а зухвальців упіймайте. – Зв’яжіть їх і приведіть сюди.

Та мудрий ханів візир зупинив його:

Золота рибина (киргизька казка)

– Мій хане, адже ці юнаки можуть нам прислужитися. Краще з ними поговорити по-доброму і приєднати до свого народу.

Хан подумав і погодився:

– Гаразд,– каже,– роби як знаєш.

Візир наказав приготувати двох скакунів з розкішними сідлами, з золоченою збруєю і повів їх юнакам.

– Хан запрошує вас у гості,– каже візир.– Хоче з вами познайомитися.

– Гаразд,– кажуть хлопці.– їдьмо до хана в гості.

Скочили хлопці в сідла, та коні попадали, мов підкошені,

не втрималися на ногах.

– Оце дивина,– збентежився візир. – Таж ви обидва наче не такі и важкі. Зачекайте трохи.

Прискакав візир до хана та й каже йому:

– Диво з цими юнаками та й годі! Коні не видержують їх! Що ж нам робити?

– Візьміть для них віз на сорок коней.

Візир вивів для хлопців воза з сорока найсильнішими кіньми, здалеку ще вклонився юнакам і запросив:

– Сідайте, шановні.

Сіли юнаки, й дужі коні повільно, ступою повезли їх до хана.

Побачив хан, що сорока його найдужчих коней клаптями спадає піна, і пройнявся повагою до своїх незвичайних гостей. Зіскочив з престолу і сам пішов зустрічати їх. Привів хан юнаків у розкішний палац, що стояв у саду, серед барвистих квітів, сам пригощав їх, а потім сказав:

– Ви будете жити в цьому палаці. Вам слугуватимуть десять джигітів, ще десять розважатимуть вас. Не журіться нічим, гуляйте, відпочивайте.

Так і поселилися юнаки в розкішному палаці, живуть собі, горя не знають. Та одного ранку чують вони крик, плач у ханському палаці.

– Що там скоїлося? – питають юнаки візира.

А візир і каже їм:

– Сьогодні в хана велике горе. У наших горах живе дракон. Щороку ми платимо йому страшну данину: даємо красиву дівчину. Цього року надійшла ханова черга, він оддає драконові єдину свою дочку Гульджамал. Тому-то в його палаці сьогодні плач і крик.

– Скажіть ханові, що замість його дочки підемо ми удвох, каже візирові Ізраїл.

Почув таке хан, зрадів.

– Якщо ви уб’єте дракона, то хоч би якого ви роду були, моя дочка стане одному з вас дружиною, другому – сестрою, – пообіцяв він.

«Принаймні моя дочка,– подумав він,– ще хоч день проживе».

Юнаки вирушили в гори. Коли підійшли до підніжжя гори, Ізраїл сказав:

– Я підіймуся першим, а ти залишайся тут.

– Ні,– заперечив йому Ісмаїл,– першим підіймуся я, а ти залишайся.

Довгенько вони сперечалися, кому ж іти до дракона першим, і зрештою переміг Ізраїл.

– Коли я підіймуся на гору,– каже він Ісмаїлові,– дракон побачить мене і з таким свистом вдихне в себе повітря, що ти почуєш. А коли видихатиме, з пащі його вдарить полум’я й охопить верхів’я гори. Я закричу тоді. Потім ти вдруге почуєш свист і шипіння дракона. І я закричу вдруге. Почуєш мій голос – підіймайся на гору; якщо ж я вдруге не закричу, краще тікай звідси, бо я вже загину.

Піднявся Ізраїл на гору, і в ту ж мить Ісмаїл почув пронизливий свист дракона. Полум’я охопило верхів’я гори. Коли дракон засвистів удруге – задвигтіла земля, гори зрушили з місць, а кам’яні лавини змітали все на своєму шляху. Та незабаром усе стихло. Скільки не чекав Ісмаїл, він більше не чув голосу Ізраїла. «Певно, загинув мій вірний друг, з’їв його лютий дракон. Що я робитиму без нього? Краще и мені піти за ним і загинути в пащі дракона»,– вирішив Ісмаїл і подерся на гору.

Прийшов він на місце побоїща й бачить: розрубаний навпіл дракон лежить, мов гора, і кров з нього тече в долину, немов вода в арику. А неподалік лежить мертвий Ізраїл, затиснувши в правій руці довжелезного меча.

Підняв Ісмаїл тіло друга на руки, зніс його на берег річки й почав обмивати водою. Раптом Ізраїл ожив: чхнув тричі й розплющив очі.

– Спасибі, друже, що не покинув мене,– сказав Ізраїл.

Щоб довести ханові, що вони вбили дракона, друзі відрубали драконове вухо й притягли його до палацу. Проте хан не повірив їм, гукнув сорок своїх джигітів і наказав їм:

– Їдьте і перевірте, чи правда, що дракона вбили. Якщо ж дракон ще живий – добийте його.

Бояться джигіти. Та що робити – наказ треба виконувати. Під’їхали вони до підніжжя гори, а на гору бояться й глянути. Довго тупцювали, поки знайшовся між ними джигіт, хоч трохи хоробріший за інших. Підв’язав він коневі хвоста, затягнув міцніше попругу, затис у руці меча й сказав:

– Якщо не повернусь, тікайте звідси.

З тим він поскакав угору й на верхів’ї побачив мертвого дракона.

Гукнув відважний джигіт своїх товаришів, і ті дуже зраділи, що смерть проминула їх цього разу. Тоді й кажуть вони один до одного:

– Треба нам відрубати ще одне вухо дракона, показати ханові, інакше він не повірить нам.

Так вони і вчинили.

На цей раз хан повірив джигітам.

З нагоди врятування своєї дочки і визволення з-під влади дракона хан влаштував великий бенкет: святкували сорок днів підряд. Після бенкету каже хан юнакам:

– Що ж, вирішуйте, кому з вас стане дружиною Гульджамал, хто з вас буде мені зятем.

Ісмаїл і каже Ізраїлові:

– Хай Гульджамал буде твоєю.

– Ні,– заперечив йому Ізраїл.– Я не можу одружитися першим. Ти старший за мене, ти й одружуйся з нею.

– Гаразд, хай буде по-твоєму,– погодився Ісмаїл.

Знову сорок днів тривав бенкет – хан видавав заміж свою

Золота рибина (киргизька казка)

єдину дочку.

Для молодих хан поставив розкішну білу юрту між молочним та масляним озерами, дав їм у слуги сорок джигітів та сорок дівчат, і зажило молоде подружжя весело й безтурботно.

Минали дні. Щасливий Ісмаїл забув про все на світі. Якось і каже собі Ізраїл: «Що ж це діється з Ісмаїлом! Він забув свою батьківщину, свій народ, своїх батька и матір і навіть мене, свого друга й брата! Так запаморочили джигітові голову багатство хана й краса Гульджамал. Треба йому нагадати про все»,– вирішив він і пішов на вулицю. Тут Ізраїл зупинив жебрака, що ходив з юрти в юрту, дав йому тарілку грошей з ханової казни і новий багатий одяг. Той подякував, переодягся та и пішов собі далі.

Ізраїл надів жебрацьке дрантя, взяв у руки ціпок, почепив через плече сакви й пішов до юрти молодих. Минаючи юрту, він, як справжній жебрак, заголосив:

– Чи є серед вас такі, що забули батька-матір, що забули свою землю і народ, що забули найближчих друзів? Якщо є, то вони погані люди, якщо є, то вони нещасні люди. Дай вам боже, щоб ви не були такими, дай вам боже, щоб з вами таких не було.

Ісмаїл не звернув уваги на слова жебрака, та Гульджамал сказала:

– Правду каже жебрак. Нема людини без рідної землі, нема людини без свого народу. Десь же і в тебе є батько-мати, рідні і друзі. Треба нам повернутись до них.

– Гаразд,– погодився Ісмаїл,– повернемось до моєї рідні.

Гульджамал сказала візирові:

– Передайте моєму батькові, що Ісмаїл просить дозволу повернутися в рідні землі. Якщо він згоден, хай скоріше відпускає нас.

Хан перечити не став.

– Як Ісмаїл вирішив, хай так і чинить. Від мене ж хай прийме усього по тисячі: тисячу корів, тисячу овець, тисячу коней і тисячу верблюдів. Хай бере з собою і тисячу джигітів.

Ісмаїл з Гульджамал зібралися в дорогу. Пригнали їм худобу, привели джигітів, хан сам провів дочку й зятя. Разом з ними поїхав і Ізраїл.

Коли під’їхали до міста лихого хана Бекджана, Ізраїл послав до нього джигіта й наказав йому так:

– Передай Бекджанові, хай зрікається ханства або хай стає до бою: славетні батирі Ісмаїл та Ізраїл прийшли воювати з ним.

Хан Бекджан аж підскочив, почувши таке.

– Зараз мені зібрати військо! – закричав хан на своїх візирів.– Стерти в порох зухвальців!

Вийшло ханове військо на поле бою. Більше тисячі воїнів, озброєних до зубів, приготувались до битви. Дивляться, а супроти них один тільки вершник стоїть.

– Хто тут збирається з нами битись? – гукнув до нього воєначальник.

Золота рибина (киргизька казка)

– Я! – відповів зухвалець.

– Ти збираєшся битися з цілим військом?! Зв’язати нахабу й одвезти до хана! – наказав він своїм джигітам.

Кинулись воїни до Ізраїла, та в ту ж мить у руці його блиснув меч, і покотилися голови з плечей. Утекло військо.

Злякався хан Бекджан, дізнавшись про втечу своїх джигітів, утік і сам світ за очі.

Ізраїл спокійно вступив до міста й посадовив на престол Ісмаїла.

Через кілька днів знайшов Ісмаїл своїх батьків і перевіз їх жити в палац. Тоді Ізраїл і каже йому:

– Ти знайшов собі вірну дружину, повернувся до своїх батьків. Настав час нам розлучитися. Я тобі віддячив за твою доброту, тепер ти не забудь моєї. Знай же, що я не Ізраїл, а та сама золота рибина, яку ти врятував від смерті.

Сказав це Ізраїл і зник назавжди. Тільки тепер усе зрозумів Ісмаїл…

* Аксакал – буквально білобородий, шанований старець, старійшина.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн