Дерево казок

Замок «Підеш-не вернешся» (іспанська казка)


Замок «Підеш-не вернешся» (іспанська казка)

Жив собі принц, і дуже любив він грати у карти. Але ніяк йому не щастило – що сяде грати, то й програє. І заліз він у страшні борги.

Якось сидів принц, журився своєю бідою, аж раптом з’явився перед ним лицар та й питає, чого це сеньйор принц такий сумний. Принц про все йому й розповів.

Тоді лицар пообіцяв принцові зробити так, що відтепер він завжди виграватиме, але за це має виконати одне бажання: коли у нього в стайні з’явиться кінь, хай принц сяде на нього і вирушить у мандри шукати його ж таки, лицаря, замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

Принц згодився, і лицар щез.

Багато днів минуло відтоді. Принц тепер завжди був веселий, бо хоч скільки грав у карти, то все вигравав. І вже зовсім забув про угоду з лицарем.

Та ось одного дня заходить він до стайні. Аж бачить – стоїть там не його кінь. Питає про нього конюхів, а вони не знають, звідки той узявся.

Отоді й згадав принц про обіцянку лицареві. Сів він на коня, виїхав у чисте поле та й пустив повіддя.

От скакав кінь, скакав та й зупинився під мурами замку. Вийшла з нього бабуся і питає вершника:

– Чого тобі, юначе?

– Я шукаю замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

– Не чула про такий,– відповіла бабуся.– Але якщо хочеш, зачекай, скоро прийде моя дочка, Повня, може, вона знає.

От прийшла дочка – і до матері:

– Мамо,– каже,– чую запах людини, хочу її з’їсти!

– Що ти, донечко! Це ж бідний юнак. Він питає, як знайти замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

– Не знаю я такого замку. Хай спитає в мого брата Сонця.

Сів принц на коня та й поїхав далі. Нарешті опинився він біля іншого замку.

Вийшла з нього бабуся і питає, що йому треба.

– Скажіть мені, як знайти замок, що зветься «Підеш – не вернешся»?

– Не знаю. Скоро прийде син мій Сонце, може, він знає.

Зайшов принц до замку. Раптом подвір’я залило таке яскраве сяйво, що аж очі сліпило. То прийшло Сонце і мовило:

– Чую запах людини, мамо, хочу її з’їсти!

– Ой, сину мій! Та це ж бідний юнак. Він шукає замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

– Не чув про такий. Може, мій брат Вітер знає, він по всіх усюдах нишпорить.

Поїхав принц ще далі і дістався ще до одного замку. Постукав у ворота, відчинила йому бабуся. Спитала, чого він хоче.

– Я, сеньйоро моя, давно вже шукаю замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

– Зачекай, скоро прийде мій син Вітер, може, він знає.

Аж ось повіяло сильним холодом. То повернувся Вітер і до старої:

– Чую, пахне людиною, хочу її з’їсти!

– Не треба, сину! То бідний юнак, він шукає замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

– Не чув про такий. Хай спитає в мого брата Урагана, той йому зарадить.

І знову сів принц на коня і вирушив у дорогу. Аж ось під’їхав він під мури ще

одного замку. Там знову зустрів бабусю, яка спитала, чого він хоче.

– Шукаю замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

– Зажди трошки, може, Ураган, мій син, знає про нього.

Зайшов принц на подвір’я. Коли це враз почувся страшенний гуркіт – то повертався додому Ураган.

– Чую, пахне людиною,– каже він матері,– хочу її з’їсти!

– Ой, сину мій! Це ж бідний юнак. Його прислав до тебе твій брат Вітер, щоб ти сказав йому, де стоїть замок, який зветься «Підеш – не вернешся».

– Я щойно звідти. Багато люду туди приходить, та ніхто не вертається. Хай їде шляхом, що веде до річки. На воді плаватимуть три сорочки. Як візьме одну, тут про все й дізнається. Тільки хай не буде загребущим, бо доля його залежатиме від того, що візьме.

Переказала бабуся усе це принцові, сів він на коня та й пустився в дорогу.

Аж ось під’їжджає до річки і бачить на воді три сорочки: дві великі й одну маленьку. Згадав, як радив Ураган, і взяв найменшу.

Тільки-но витяг її з води – з’явилася перед ним прегарна дівчина та й каже:

– Чого тобі?

– Хочу знати, де стоїть замок, що зветься «Підеш – не вернешся».

– Та це ж замок мого батька! Він злий чаклун. Підеш до замку – там тебе вб’ють, бо живим звідти ніхто не вертається. Тому й зветься замок «Підеш – не вернешся». Та не журися, я тебе порятую. Я – Біла Квітка, найменша з трьох дочок чаклуна. Поглянь, он удалині бовваніє замок. Коли зайдеш на подвір’я, мої сестри захочуть тебе обняти. Але ти не давайся. Подадуть тобі золотого стільця – не сідай на нього, бо одразу спечешся. А як щось із тобою станеться, мерщій кажи: «Рятуй мене, Біла Квітко!» І ще: коли побачиш мене у замку, вдавай, що ми не знайомі.

І дівчина враз зникла.

От пішов принц до замку. Тільки-но став наближатися до воріт, вийшли його зустрічати батько, мати і всі три дочки.

Кинулись вони обнімати принца, та він, вибачившись гарненько, не дався. Тоді підставили йому золотого стільця. Але принц сказав, що такий стілець надто розкішний для нього, і сів собі на інший, дерев’яний.

Тоді господар, побачивши, що гість від усього відмовляється, підозріло глянув на Білу Квітку, яка стояла осторонь від своїх сестер, і наказав:

Замок «Підеш-не вернешся» (іспанська казка)

– Біла Квітко, вийди на середину!

Та Біла Квітка навіть не ворухнулася.

Побачив тоді чаклун, що звичайними хитрощами тут нічого не вдієш. Через кілька днів покликав він принца та й каже:

– Хочу подивитись, на що ти здатний. Он бачиш пагорб у полі? Треба за день зорати його, засіяти, зібрати врожай і напекти хліба. Не зробиш – смерть тобі.

Зажурився принц і мовчки пішов у поле до пагорба. Коли лишився наодинці, промовив стиха:

– Рятуй мене, Біла Квітко!

Тої ж миті перед ним з’явилася дівчина і спитала:

– Чого тобі?

Принц розповів їй, що загадав йому чаклун.

– Не страшно! – відповіла дівчина.– Лягай собі спокійно спати, а встанеш – усе буде гаразд.

Так і сталося.

Коли принц прокинувся, Біла Квітка вже стояла біля нього, подаючи спечений хліб, а на пагорбі наче щойно скосили пшеницю.

– Візьми хліб і віднеси його моєму батькові-чаклуну,– мовила дівчина.– Та не прохопися, що бачив мене.

Пішов принц і відніс чаклунові хліб. А той і каже:

– Добре все це. Але я хочу, щоб ти на другому пагорбі посадив виноградну лозу, а завтра вранці почастував мене спілим виноградом і келихом вина.

Принц знову вийшов у поле та й забідкався:

– Рятуй мене, Біла Квітко!

Одразу ж з’явилася перед ним дівчина і спитала:

– А тепер що наказав тобі мій батько?

– Хоче, щоб я посадив на другому пагорбі виноградну лозу, а завтра вранці почастував його спілим виноградом і келихом вина.

– Не журися,– заспокоїла його дівчина.– Лягай спати, а я сама все зроблю.

Біла Квітка дотримала слова. Уранці на пагорбі густо росла виноградна лоза із спілими гронами, і було готове вино. Узяв принц келих і грона й відніс господареві замку. А той, як тільки це побачив, одразу запідозрив, що принцові допомагає найменша дочка.

Поглянув він на неї та й каже:

– Біла Квітко, виступи на середину!

Але Біла Квітка завжди ставала у куточку і вдавала, що не чує. Отоді й вирішив чаклун одним махом занапастити принца і говорить йому:

– Знаєш, юначе, кілька років тому я впустив у море каблучку. Хочу, щоб ти дістав її.

Пішов принц у поле і покликав Білу Квітку. Дівчина враз з’явилася і спитала, що йому треба.

– Твій батько наказав мені дістати каблучку, яку колись упустив у море.

– О, це найважче випробування з тих, які він тобі давав. До того ж я помітила, що батько й мені не довіряє. Та коли ти мені допоможеш, і тут наше буде зверху.

– Що мені робити? – спитав принц.

– Візьми ножа і вбий мене.

– Я ніколи цього не зроблю.

– А ти зроби, бо інакше тобі не жити. А для мене смерть не страшна – я відразу оживу. Тільки будь обережний: збери всю мою кров до краплини у глечик і кинь його в море.

Як сказала дівчина, так принц і зробив. Але все-таки здригнулася в нього рука, і одна краплина впала на землю. Щойно принц кинув глечик у море, як воно спінилось, і серед хвиль з’явилася жива Біла Квітка, тримаючи в руці каблучку.

Коли вона віддавала її принцові, той помітив у неї на пальці ранку.

– Що це? – спитав збентежений принц.

– У тебе затремтіла рука, і одна краплина моєї крові впала на землю. Через те й рана на пальці.

От поніс принц господареві замку каблучку, а той уважно подивився на своїх дочок і наказав:

– Біла Квітко, вийди на середину!

Та Біла Квітка не послухалась, не вийшла. І хоч як ховала руку з пораненим пальцем, батько-чаклун таки побачив. Побачив і страшенно розлютився, бо остаточно переконався, що найменша дочка обманювала його, допомагаючи в усьому принцові.

Коли всі полягали спати, принц прийшов до Білої Квітки в покій, як домовилися ще звечора.

Дівчина й каже йому:

– Батько здогадався, що я тобі допомагаю, і тепер зживе нас зі світу. Треба скоріш тікати. Піди у стайню, там двоє коней: Швидкунець і Некваплик. Засідлай Швидкунця і подай мені знак.

Аж ось почувся голос батька-чаклуна:

– Ти тут, Біла Квітко?

– Я тут! – відповіла дівчина, а принцеві шепнула:

– От бачиш, він чекає, поки я засну, щоб нас занапастити. Біжи і мерщій зроби те, що я сказала.

Побіг принц у стайню, засідлав коня й вернувся по Білу Квітку. Тоді дівчина плюнула на підлогу, й вони удвох вискочили з покою.

Коли вже сідали на коня, Біла Квітка й каже:

– Пропали ми з тобою. Ти засідлав не Швидкунця, а Некваплика. А він не такий прудкий. Та поїдемо на ньому – пересідлати вже не встигнемо.

Тільки мовила це дівчина, як почувся голос чаклуна:

– Біла Квітко, ти тут?

– Я тут! – відповіла за дівчину одна із слинок, що їх вона сплюнула на підлогу.

– Чув? – прошепотіла принцеві Біла Квітка.– Тільки-но дадуть відповідь останні дві слинки, чаклун піде нас шукати.

Сіли вони на Некваплика і поїхали. А чаклун по хвилі гукнув удруге:

– Біла Квітко, ти тут?

– Я тут! – відповіла друга слинка.

А чаклун відразу ж запитав утретє. Відповіла йому третя слинка. Потім, коли вже ніхто не відгукнувся, він мовив сам до себе:

– Дочка заснула. Тепер не зможе ні сама захиститись, ні принца врятувати.

І пішов до покою принца. Не знайшовши там нікого, повернувся до покою дочки. Побачивши, що й тут порожньо, вигукнув:

– От пройдисвіти, таки обдурили мене!

Кинувся він до стайні, аж там одного коня нема.

– Так і знав, що вони втечуть,– шаленів од люті чаклун.– Та я наздожену їх, бо вони взяли Некваплика, а не Швидкунця!

І, скочивши на коня, помчав як вітер навздогін за втікачами.

Швидкунець біг прудкіше за Некваплика, на якому їхали юнак і дівчина. Чаклун уже от-от наздожене їх. Помітила це Біла Квітка та й каже:

– Пропали ми – не втекти нам від батька. Треба якось обдурити його.

Замок «Підеш-не вернешся» (іспанська казка)

Витягла вона з коси гребінець та вдарила ним об землю. Враз кінь обернувся великою грядкою, принц – городником, а сама вона – качаном білої капусти.

Ось підскакав до цього місця чаклун і питає:

– Гей, городнику, чи не бачив ти тут юнака з дівчиною верхи на коні?

– Коли ви по капусту, то в мене тільки оцей качан лишився.

– Та ні, не по капусту. Чи не бачив, питаю, ти тут юнака з дівчиною верхи на коні?

– Ні,– відповідає городник, – у мене тільки оцей качан лишився. Та й той на насіння.

Подумав чаклун, що городник глухий. А за грядкою далі не видно ні дороги, ні жодних слідів. То й повернувся він до свого замку. А повернувшись, розповів своїй дружині про все, що бачив.

А вона йому:

– Обдурила тебе знову дочка. Грядка ота – то кінь їхній, городник – принц, а качан білої капусти – вона сама. Вертай назад і забери її, коли вона ще там.

Повернувся на те місце чаклун. А там ніякої грядки вже немає, бо принц із дівчиною давно поїхали далі. Все ж невдовзі знову став наздоганяти їх чаклун. Тоді Біла Квітка кинула на землю ножа. Тієї ж миті кінь перекинувся хижкою самітника, принц – самим самітником, а дівчина – каганцем.

Під’їхав до хижки чаклун, спитав у самітника про юнака та дівчину, а той йому:

– Дав би ти мені краще олії для каганця.

Так і повернувся чаклун ні з чим. А дружина й каже, що треба було йому каганець брати, бо то саме й була його дочка. Кинувся чаклун назад, присягаючись будь-що наздогнати втікачів і забрати з собою все, хоч би чим вони обернулися.

Отож хоч і заїхали втікачі вже далеченько, та на прудкому Швидкунцеві чаклун ізнову почав їх настигати. Тоді Біла Квітка кинула на землю дрібку солі. Враз за ними утворилося таке широке море, що чаклун не наважився його переплисти. Сказав тільки спересердя:

– Прощавай, Біла Квітко. Хай забуде тебе твій принц тієї ж миті, тільки-но хтось обніме його.

І повернувся до свого замку.

А юнак і дівчина поїхали собі далі. Коли приїхали до міста, принц і каже Білий Квітці:

– Хочу, щоб ти увійшла в моє королівство красунею. Зачекай на мене тут, я привезу тобі з палацу дорогі шати. Я скоро повернуся.

– Боюся,– промовила дівчина,– що ти мене забудеш.

– Ні,– заспокоїв її принц.– І не думай про це.

– Згадай-но закляття, яке кинув нам мій батько-чаклун.

– Не бійся, я нікому не дам себе обняти.

І принц пішов. У палаці всі вийшли його вітати, та він ні до кого не наближався. Але нянька, яка звідкись дізналася про закляття, підійшла до принца ззаду й міцно обняла його. Тої ж миті принц забув про все, що було з ним досі, і про Білу Квітку теж.

Чекала-чекала дівчина, а принц не вертається. Тоді зрозуміла Біла Квітка, що з ним сталося, і влаштувалася жити в місті, якомога далі від палацу.

Минув час, і вирішив принц оженитись. Готувалися вже й до весілля. Коли настав цей день, хтось сказав принцові, що одна дівчина-штукарка просить дозволу прийти до палацу, щоб повеселити гостей. Принц дав згоду, і Біла Квітка, гарно зодягнена, прибула до королівського двору.

Принцу здалося, що він десь бачив її, тільки не міг пригадати де.

Почала дівчина показувати свої штуки. Вийшла на середину зали, крутнулася туди-сюди та й обернулась зачарованим фонтаном. Плавали у тому фонтані чарівні качка і селезень. Качка людською мовою питала в селезня:

– Скажи, селезеньку, чи не пригадуєш ти, як шукав замок «Підеш – не вернешся» і побачив у річці три сорочки? Коли взяв одну, перед тобою з’явилася дівчина.

– Ні, не пригадую.

– А чи не пригадуєш, як та дівчина пообіцяла врятувати тебе від усіх пасток, що їх готував тобі чаклун, її батько.

– Ні, не пригадую.

Замок «Підеш-не вернешся» (іспанська казка)

– А може, пам’ятаєш, як чаклун наказав тобі зорати і засіяти пагорб у полі та зібрати зерно? І все за один день. Потім звелів, знову ж таки за день, на іншому пагорбі посадити виноградну лозу та приготувати вино з того винограду і, нарешті, наказав дістати каблучку з дна морського?

– Ні, не пригадую.

– А може, згадаєш, як дівчина, коли востаннє за вами гнався чаклун, кинула на землю дрібку солі, й перед чаклуном розлилося море?

– Ні, не згадаю.

– Тоді ти маєш пригадати, як чаклун, коли вже не зміг вас наздогнати,

закляв тебе, мовляв, ти забудеш дівчину назавжди, тільки-но хтось тебе обніме.

Селезень не відповів, а принц відразу ж ляснув себе долонею по лобі. Зачарований фонтан зник, а на тому місці стояла дівчина.

Принц кинувся до неї і радісно вигукнув:

– Це ти, Біла Квітко!

І він оголосив усім, що це і є його кохана, розповів про свої пригоди з нею. Потім вони побралися і жили довго й щасливо.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн