Дерево казок

Дівчина на місяці (киргизька казка)


Дівчина на місяці (киргизька казка)

Чи й справді таке здійснилося, чи тільки комусь приснилося, ніхто того не відає, але жила колись на світі дівчинка. Підросла вона, красунею стала, аж тут одне за одним повмирали в неї батько та мати. І зосталося від них тільки й спадку, що верблюд та мале теля. Що було робити? Бідолашна сирітка, аби якось жити далі, продала верблюда, справила собі сяку-таку одежину, а потім зарізала на м’ясо й теля. Та скінчилося м’ясо, зносився одяг, і довелося дівчині просити притулку в далекого родича. Той був дуже багатий, а жінку мав сварливу та злу. Узяли вони дівчину не з жалю, а щоб робила на них, як наймичка. Довелося їй від ранку до вечора носити паливо, вигрібати золу, розводити вогонь, доїти корів, в юрті прибирати, ходити до річки по воду. Але дівчина ніяк не могла вгодити баєві та його лютій дружині, вони все одно чіплялися до дівчини за всяку дрібницю, сварили, лаяли, а часом і били її. Тяжко побивалася бідна дівчина. Коли залишалася сама, річкою проливала сльози, а своїх господарів боялася, як вогню.

Якось узимку, в найлютіші морози, послали дівчину до річки по воду. Знали, що річку скував товстий лід, а тому дали їй сокиру. Ось у такий тріскучий мороз прийшла дівчина до річки, з великими труднощами дісталася до води, прорубавши товстий льодовий панцир, наповнила відра, взяла коромисло на плечі й повернула назад додому. Холод аж за душу хапав, доходив до серця, геть-чисто заніміла рука, що тримала сокиру, все тіло проймали дрижаки. Ледве дійшла вона до середини дороги, аж тут посковзнулася й розплескала всю воду. Як тепер бути? Якщо до річки повернеться, то так і замерзне дорогою, а прийде додому без води, господарі живцем загризуть. Отак і стояла дівчина серед дороги, не маючи кому розказати про свою тугу-печаль, цокотіла зубами. Ніде не видно живої душі, не те що людини не побачиш, а й звіра, все живе поховалося від морозу, боялося й носа висунути з тепла на холод, тільки по чистому небу поволеньки плив повний місяць, поглядаючи жалісливим оком на сердешне дівча.

На очах у дівчини виступили сльози, але не покотилися до землі, а так і замерзли на віях. Та ніхто не бачив, не розумів її туги. Мороз тим часом лютішав, розпука і відчай краяли дівчині серце. Раптом загуркотіло щось, наче ударив грім. То від лютого холоду тріснув на річці лід. Той гуркіт серед нічної тиші на смерть перелякав дівчину, що стояла сама-самісінька серед холодних снігів. Але її переляку не бачив ніхто, крім місяця та зірок на небі. Дівчина підняла на місяць безтямні очі й заголосила:

– Хоч би ти пожалів мене, місяцю! Зазнала я гіркого сирітства, натерпілася горя та біди, далі терпіти несила. З тих пір, як не стало у мене батька та матері, не чула я доброго слова, лиш люту лайку, не бачила гостинця, крім стусана. На землі мені не знайти нікого, хто б захотів пожаліти мене.

Не встигла вона промовити цих слів, як місяць спустився з неба й спинився навпроти неї, нагнавши на дівчину ще більшого страху. «Отут мені й смерть»,– подумала дівчина й заклякла. Але місяць усміхнувся до неї, погладив по голові, пригорнув до грудей, готуючись знову злетіти у небо. Аж тут де не взялося сонце й стало поряд із ним. Воно далеко було, але таки почуло, як плаче-побивається дівчина, виливаючи перед місяцем свою печаль. Дівчина дуже * сподобалася сонцю, і йому закортіло забрати красуню до себе. Місяць і сонце сперечалися між собою за неї, а все ж сонце таки дужче від місяця, воно і перемогло б. Але місяць звернувся до нього з такими словами:

– Шановне сонце, ти даєш життя і рослинам, і тваринам, і людям – всьому, що є на землі. Я лиш одного в тебе прошу: віддай мені цю бідолашну сирітку, що зазнала стільки горя на своєму віку. Цілий день ти милуєшся всім живим на землі й само маєш з того добру розвагу. А я пливу по небу зимової довгої ночі сам і нікого не бачу на землі, бо всі сплять чи ховаються в теплих домівках. Хай же й у мене буде супутниця, хай же й мене розважає хтось.

Переконали сонце місяцеві слова, й воно віддало дівчину місяцю. Місяць обняв її, поцілував, затим обережно поніс на небо, прихопивши з землі й коромисло з відрами.

Ось так бідна дівчина знайшла собі притулок на місяці. Ясної ночі, коли місяць уповні, придивися до нього пильніше й побачиш на ньому дівчину. Перекинувши через плече коромисло з відрами, вона немов поспішає кудись. Не зазнала бідолашна дівчина добра на землі, розпукою й відчаєм повнилося тут її серце. А тепер вона назавжди оселилася на місяці. І жити їй стільки, скільки і йому, закоханому в неї. Буває, що кинеться місяць шукати дівчину, та знайти ніяк не знайде, тоді аж почорніє з горя й на небі не видно його. «Місячне затемнення»,– кажуть люди. Але знаходиться дівчина, й місяць на радощах знову світить, аж сяє.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн