Дерево казок

Дванадцять принцес (чеська казка)


Дванадцять принцес (чеська казка)

В одному селі жив собі селянин Матей. І хоч було в нього чимале господарство, та Матей геть чисто заборгувався, бо чигала на нього біда за бідою. Одного року була страшна посуха; другого – увесь час лив дощ і хліб погнив на стеблі; третього року хліб побило градом, так що не зібрали ані зернини; а потім трапилась пожежа, і в Матея згоріло все обійстя із стодолою та хлівом.

Так воно і йшлося весь час. Тільки на діти і мав Матей щастя: прибувало їх щороку. І зрештою стало аж дванадцятеро.

Були то все хлопці, як соколи, щохвилі хотіли їсти, комора стояла порожня, і зранку мати часто не знала, з чого зварити їм обід. Матей попросив помочі у замку, та замковий управитель за щось гнівався на нього і тому виставив його за браму. Тоді вирішив Матей сходити до короля і попросити в нього милості. Розпитався він, якою дорогою йти, та й рушив до королівського міста. Прийшов до палацу, але біля брами затримала його сторожа і не пустила до короля. Матей був у відчаї, почав сваритися з вояками, та все одно його викинули за ворота. Король у вікно побачив метушню і звелів камердинеру привести селянина в покої.

Матей упав перед королем навколішки і мовив:

– Ясний королю, маю дванадцятеро синів, а їсти нам нічого!

– Чому ж вони не працюють? – спитав король.

– Помилуйте, ясний королю, ми б працювали, ще й як би працювали та не знаходимо роботи!

– А в тебе їх справді дванадцятеро? – спитав король.

– Атож, ваша милість, повна хата, – мовив селянин.

Король дав йому гаман з дукатами і сказав:

– Ось поки що поміч тобі і твоїй жінці, а синів пришли до мене, я їм роботу знайду!

Матей уже дякував, дякував, мало не плакав. Король відпустив його і сказав, щоб повертався додому і не впадав у розпач. Подався Матей із замку, наче йому п’яти припекли, і зупинився аж у широкому полі. Полічив дукати і вирішив, що найперше заплатить усі борги, полагодить хату і хлів, поставить нову стодолу, купить сяке-таке начиння, а решту грошей залишить сім’ї на прожиток.

Радий повернувся Матей додому, розповів, як ходив до короля, показав гроші, та й сів радиться з жінкою. Купили вони кожному синові одежину і черевики та й вирядили їх у широкий світ. Хлопці раділи, що потраплять до короля, тільки найменший, якого звали Вітеком, неохоче прощався з господарством, так що аж батько здивувався. Він-бо знав, що Вітек з усіх братів найдотепніший і найжвавіший.

Король ласкаво зустрів братів і, що всі вони були високі й поставні, звелів записати їх у своє військо. Брати швидко навчилися військової науки і служили так ревио, що одинадцятьох із них незабаром призначили офіцерами, тільки Вітек лишився без відзнаки і ходив на варту, як звичайний вояк. Не був він дурніший за братів, та не зумів призвичаїтися до нового діла. Брати ходили панами офіцерами, гарно вбрані, а про найменшого брата зовсім не турбувалися.

Зажурився Вітек, що брати занедбали його, і, коли минув рік, попросив короля відпустити його додому допомагати старим батькам по господарству. Король умовляв його лишитися, та що той стояв на своєму, нагородив його за вірну службу і відпустив. Дізналися брати, що Вітек збирається додому, прийшли до короля і теж попросили їх відпустити.

Король і їм дозволив повернутися додому.

Отак і пішли Вітек та одинадцятеро його братів битим шляхом. А як мали брати-офіцерн багато грошей, то й сказали вони, що хочуть побачити світу. Вітек їх спершу відмовляв, та брати не схотіли й слухати, і тому пішов він разом з ними.

Кілька днів велося їм дуже добре. Мандрували вони по світу, де бачили хорошу корчму – там зупинялися і їли й пили, що аж гай шумів. Вітек уживав самий хліб і звичайно сідав осторонь, тому що брати ніколи не кликали його до свого столу, соромлячись його простацьких харчів. Та ось одного дня прийшли вони до густого лісу. Думали, що перейдуть його до вечора, аж заблукали і бродили в хащах цілих три дні. Розгубилися брати, не було в них чого їсти, тільки Вітек мав у торбі чимало хліба і охоче поділився з братами. Брати підкріпилися і почали міркувати, що їм робити. Сказав тоді Вітек:

– Виведу я вас, браття милі, з цього лісу якщо пообіцяєте завжди і в усьому слухатися мене!

Братам дивно було чути цю річ, але вони хотіли вибратися з лісу, тож і пообіцяли слухатися. Вітек їх повів, брели вони весь час в один бік і за кілька днів дісталися на широку галявину. Посередині стояв могутній замок, обведений потрійним муром, а під кожним муром блищав рів. Дорога до замку вела через три брами і три мости. Мури були високі, рови глибокі й повні води, а мости підняті догори. Зупинилися брати перед замком, не знаючи, що їм робити і як влаштуватися на ніч. Були вони голодні, бо другий день уже їли самі лісові ягоди, і гнівалися на Вітека.

– Що з того, що ти вивів нас із лісу? Все одно ми помремо з голоду!

– Не бійтеся! – мовив Вітек і підійшов до першого мосту.

Міст одразу ж опустився, і всі вони проминули першу браму. Так само пройшли через другий і третій міст і за хвилину вступили у замок. Скрізь було там повно срібла й золота, та ніде не бачили вони живої душі. Зайшли брати у бенкетну залу, оглянули всі покої – скрізь було порожньо й мертво, як і навколо замку. Але коли згодом повернулися вони до бенкетної зали, великий стіл вже був заставлений рідкісними наїдками.

– Гляньте, хлопці, накрито на дванадцять душ, начебто нас тут чекали,– засміявся один із братів, сів за стіл і заходився їсти.

– Але ж ми тут непрохані гості, ще в халепу вскочимо! – застеріг другий.

Та за хвилину сів до столу Вітек, а за ним і всі інші брати.

Коли наїлися й напилися, Вітек устав і мовив:

– Треба нам розвідати, хто володіє цим замком.

Знову передивилися брати всі покої, вилізли на горище, спустилися в льохи, оглянули двір, та ніде не було ані живої душі.

– Мабуть, хазяїна нема вдома,– сказав Вітек,– треба бути обачними, особливо вночі! Сьогодні вартуватиму я!

Брати зраділи, що добре виспляться, бо всі втомилися мандрівкою. Смачно вони повечеряли і пішли спати у просторий покій, де було заслано дванадцять ліжок. А Вітек вийшов за першу браму, витяг шаблю, приготував пістолі і почав вартувати.

До півночі було тихо як у вусі. Коли ж на башті пробило дванадцяту годину, з гуркотом опустилися всі мости, щось зашуміло-загриміло, і раптом перед головною брамою спинилося дванадцять карет. Із них виступили дванадцять чорних, як вугіль, принцес і пішли сходами до бенкетної зали. Вітек спершу не второпав, що воно діється, і забув віддати їм шаблею честь. За хвилину побіг він за ними до зали, вклонився принцесам, та вони навіть оком на нього не повели, не промовили й словечка і мовчки їли собі та пили. Коли настала перша година, загриміли колеса, принцеси вийшли у двір, сіли в карети і поїхали з замку. І одразу ж усі мости знову піднялися самі собою.

Довго Вітек думав про те, що побачив, і залишився на варті аж до ранку, але у замку знову все стихло, як і раніше. Коли брати прокинулись, не сказав він їм нічого, а поснідав разом з ними й пішов спати, На обід і на вечерю знову столи були повні їжі, брати добре наїлися.

– Сьогодні, братики мої, я теж вартуватиму! – каже Вітек.

Брати зраділи, бо їх уже ХИЛИЛО ДО сну, і пішли собі спочивати, а Вітек знову вийшов за головну браму. Опівночі принцеси приїхали, як і в першу ніч. Вітек їх привітав, пішов слідом, заговорив до них, та принцеси йому не відповіли і о першій годині залишили замок.

Вітек вирішив, що третьої ночі неодмінно поговорить з принцесами, і вранці признався братам, що бачив у замку. Брати й собі захотіли поглянути на принцес, тому вирішили вони не ЙТИ сьогодні спати, а стали поряд із Вітеком за головною брамою і чекали.

Опівночі принцеси приїхали. Брати шаблями віддали їм честь і зайшли слідом за ними у бенкетну залу, де було накрито в цю ніч на двадцять чотири особи так, що біля кожної принцеси було вільне місце. Посідали брати кожен за своїм віком, і Вітекові випало місце поряд із наймолодшою принцесою. Мав він добре серце, побачив, що дівчина сумна, і стало Вітекові так шкода її, що він аж заплакав.

– Чого ти плачеш? – пошепки спиталась його принцеса.

– Мені шкода тебе і твоїх сестер,– прошепотів Вітек.

– У нас і справді невесела доля. Нас закляв злий чаклун!

– А чи можна вам допомогти? – спитав Вітек.

– Та можна,– відповіла принцеса,– тільки не знаю, чи пощастить нам врятуватися. Якби знайшлося дванадцять синів однієї матінки і якби вони три почі повартували біля нас, не промовивши й слова, були б ми врятовані. Цей замок наш, і наше ціле королівство,– тоді б до нас вернулося щастя!

– Ми врятуємо вас, дівчино! – зрадів Вітек.– Нас якраз і є дванадцять синів однієї матері, і ми будемо вартувати біля вас три ночі!

– Аби ви тільки змогли мовчати,– зітхнула принцеса.

«Брати пообіцяли, що завжди і в усьому будуть слухатися мене. Може, й пощастить нам»,– втішав себе Вітек.

Вийшов він з братами у сусідню залу, розповів їм, що почув, і брати пообіцяли слухатися його у всьому. Опівночі пішли вони з принцесами до їхніх покоїв і стали на чатах. Рано-вранці дівчата встали, подякували братам і нагадали, що ті мусять вартувати ще дві ночі. Брати з радістю пообіцяли їм все так і зробити, бо в принцес уже побіліли обличчя.

Друга ніч теж минула щасливо, і вранці у припцес вже побіліли руки, а брати тішилися, що завтра зовсім їх урятують. Третього дня весело сіли вони за стіл, частувались, бажали щастя й здоров’я принцесам, тільки Вітек усе нагадував братам, щоб вони виконали свою обіцянку.

О першій годині дівчата розійшлися по покоях, але незабаром загриміли колеса, принцеси повибігали з покоїв знову чорні, як вугіль, сіли в карети і поїхали. Вітек від гуркоту прокинувся і злякався, побачивши, що наймолодша принцеса гірко плаче.

– Що сталося? – вигукнув він.

– Ти дотримав слова,– мовила принцеса,– але твої брати не промовчали, заговорили до сестер і тепер зазнали страшної кари.

І вона новела його у спальню, в якій брати провели перші дві ночі. Там лежало одинадцять камінних брил!

– Нещасні хлопці, і чого ви не змогли втримати язика за зубами? – плакав Вітек.– А що ж сталося з твоїми сестрами? – спитав він у принцеси.

– Вони знову всі почорніли і тепер тяжко страждають.

– Але ж ти біла! Я хоч,тебе визволив,– втішав її Вітек.

– Я теж іще не врятована,– мовила принцеса.– Вже за мною летить той самий чаклун, що нас закляв. Занесе він мене за море, у свій замок, утричі більший і неприступніший за наш!

Ледве вона це доказала, як розлетілися двері, у кімнату ввірвався потворний чаклун, зареготав, схопив принцесу і вилетів з нею у вікно. Вітек підскочив до вікна, щоб побачити, в який бік вони полетять. Потім повернувся до спальні і глянув ще раз на своїх скам’янілих братів: жаль йому було їх, але й гнівався він, що вони все зіпсували.

Думав Вітек, думав, що йому робити, і вирішив іти шукати наймолодшу принцесу. Пішов він із замку в той бік, куди полетів чаклун, дістався до густого лісу, і там один дідусь-пустельник надоумнв його, як дійти до моря. Промандрував Вітек ще кілька місяців і зрештою ступив па морський берег. Коли ж побачив море, упав на коліна і голосно заплакав:

Дванадцять принцес (чеська казка)

– Що мені діяти? Ноги в мене збиті до крові, пройшов таку далечінь, то невже маю тепер повертатися, тільки поглянувши на море?

Пішов Вітек берегом, сподіваючись натрапити на якийсь човен або хоч па якусь шкаралупку, та ніде не побачив ані живої душі. Раптом почув він лисяче дзявкотіння, котячий нявкіт і орлиний клекіт та й пішов у той бік. Незабаром побачив він, що орел, лисиця та кіт б’ються над мертвим конем. Ледве помітили вони Вітека, як орел гукнув:

– Іди швидше сюди, хлопче, й поділи між нами це м’ясо, а як ні, то ми тебе самого роздеремо на шматки!

– Атож, атож,– гудів комар, який теж бився за м’ясо, але якого Вітек не бачив.

– Гаразд, поділю,– мовив юнак, узяв мисливського ножа і розчетвертував тушу.

Орлові припав кінський зад, лисиці – перед, кіт дістав нутрощі, а комар – кістки, щоб смоктати з них мозок.

– Добре ти нас розсудив,– сказав орел.– Хотів би я віддячитись тобі! Ось три моїх пера, як глянеш на них і мене згадаєш, у ту ж мить перекинешся орлом!

Потім орел ухопив м’ясо, здійнявся в повітря і полетів на скелю, де було його гніздо.

Лисиця теж була задоволена, дала Вітекові три свої шерстинки і сказала:

– Як поглянеш на них і мене згадаєш, враз обернешся на лиса!

Подякувала вона Вітеку і потягла м’ясо до своєї нори.

Кіт потерся об Вітекові ноги і промурчав:

– Вирви три шерстинки з моєї СПИНИ – і ти зможеш перекинутися на кота!

Вітек сховав шерстинки, й кіт одразу ж накинувся на кінські нутрощі. В цю мить загудів у Вітека над вухом комар і тоненько пропищав:

– А що ж я тобі дам? Пір’я в мене нема, шерсті нема, та маю я багато ніг, і одна з них трохи крива. Вирви її і, коли подивишся на неї та мене згадаєш, – враз станеш комаром! Може, це тобі придасться, бо комар куди завгодно пролізе!

Вітек дбайливо загорнув у хустку все, що дістав од звірів, відпочив і вже не так журився, бо знав, що тепер перебереться через море.

Подивився він на перо, згадав орла, і відразу ж одяг його перетворився на пір’я, на ногах виросли гострі кігті, замість рук затріпотіли крила, замість носа виріс дзьоб, і раптом Вітек легко піднісся в повітря, ніби по воді плив. Довго летів Вітек через море і зрештою помітив далеко попереду, на пустельному березі, маленький будиночок.

Коли ж підлетів ближче, то побачив, що це – величезний замок з баштами, високими мурами і глибокими ровами. Навколо замку ріс ліс. Вітек опустився на старий дуб і спочинув, потім перелетів високі стіни й глибокі рови і потрапив до замку, але скрізь було порожньо і безлюдно.

Посеред двору стояла величезна башта, викладена з тесаного каменю. Вели до неї одні залізні двері, а вгорі у башті було єдине віконечко. Вітек перекинувся з орла на людину, обережно розгорнув хустку, згадав про комара, подивився на його ніжку і враз сам зробився комаром. Проліз він крізь замкову щілину у тих залізних дверях, піднявся в башту, потім проліз іще через одну замкову щілину до кімнати. Там на простій лаві сиділа його принцеса, бліда й змучена. Комар спершу облетів кімнату, оглянув усі куточки і, коли пересвідчився, що більше тут нікого немає, перекинувся па людину. Принцеса трохи не зомліла, коли Вітек упав перед нею навколішки, не могла й словечка мовити, а тільки плакала. Обнялися вони, поцілувалися, але принцеса прошепотіла:

– Тікай звідси! Чаклун може повернутися кожної миті, і як знайде тебе – обом нам смерть!

Вітек перекинувся на комара і заліз у шпаринку в підлозі. За хвилину прилетів чаклун і, ледве зайшов до кімнати, вигукнув:

– Хто тут є? Я людський дух чую!

– Хіба не бачиш, що нікого немає? – спокійно мовила принцеса.

– Зараз немає, але раніше був! – ревів чаклун, бігав по кімнаті і придивлявся до кожного кутка.

– Не гнівайся! – заспокоювала його принцеса.– Хіба ж людина може сюди дістатися?

– Та знаю, що не може,– гордо сказав чаклун,– але все одно людський дух чую!

– Це ти, мабуть, приніс той дух із собою в одежі. Просякла людським духом у світі, то й пахтить,– сказала принцеса.

Чаклун промовчав і за хвилину наказав:

– Дай мені їсти!

Принцеса принесла йому накришеного заліза, чаклун узявся його гризти, аж із його потворного рота посипалися іскри, а коли з’їв до крихти – упав на ліжко і незабаром захропів.

Принцеса поприбирала, приготувала чаклунові сніданок із кришеного заліза, а потім лягла й собі, але всю ніч навіть очей не склепила. Вітек-комарик сидів у шпарині і чекав, що буде далі. Чаклун устав рано-вранці, проковтнув своє залізо і полетів у білий світ. Ледве він зник удалині, як комар виліз, перекинувся на людину, привітався з принцесою і розповів їй про свої мандри.

– Вітечку,– плакала принцеса,– я знаю, що ти мене кохаєш, але хіба це нам допоможе?! Мабуть, мені судилося страждати тут до смерті.

– Я вб’ю чаклуна! – вигукнув Вітек.

– Що це ти надумав?! – зітхнула принцеса.– Йому не вадить ані криця, ані отрута, ані вода, ані вогонь!

– Але ж він не безсмертний,– мовив Вітек.– Ми мусимо дізнатися, як його спровадити зі світу! Коли чаклун опівдні повернеться, поспитай його, може, він викаже свою таємницю!

Потім Вітек зпову перекинувся на комара і заліз у шпарину, а принцеса взялася готувати обід.

Опівдні прилетів чаклун і ледве пройшовся кімнатою, як заревів:

– Тут хтось таки є! Я чую людський дух!

– Що тобі влізло в голову? – засміялася принцеса.– Ти ж сам казав, що до нас піхто не добереться! Чи, може, ти боїшся когось із людей?

– Ні, не боюсь, тому що людська сила мені не зашкодить!

Дванадцять принцес (чеська казка)

– Авжеж, хто б тобі зашкодив, коли ти безсмертний!

– Я не безсмертний, але небагато мені до того бракує,– запишався чаклун.

Принцеса довго в нього випитувала, аж доки він сказав:

– Бачиш, ондечки посеред лісу росте дуб? На ньому любить сидіти біла ворона. Якщо її хтось застрелить, упаде ворона на землю і перекинеться на чорну курку; якщо й курку хтось уб’є, перекинеться вона па мишу, а миша – на мідну кульку. Оту кульку треба комусь узяти, зарядити нею рушницю, що стоїть отут у кутку, і вистрілити в мене – отоді вже нічого мені не допоможе! Он воно як! – гордо закінчив чаклун.– Тому я й не боюся нікого!

Принцеса принесла йому обід, чаклун наївся і полетів. Тим часом Вітек зробився людиною, і принцеса показала йому той дуб. Потім він знову зробився комаром, виліз із башти, надворі перетворився в орла і полетів до лісу. Піднявся високо-високо над лісом і побачив на старому дубі білу ворону. Каменем упав він на неї, вхопив у пазурі і розірвав, але в ту ж мить зробилася з неї чорна курка, опустилася вона на землю і зникла у гущавині. З орла вродився лис, винюхав курку і зразу ж її придушив, але курка перекинулася в мишу і забігла у високу траву. Тоді лис зробився котом, учепився в мишу, і з неї вішала маленька мідна кулька. Вітек із кота перекинувся орлом, узяв кульку в дзьоб і полетів до замку. Комаром проліз у кімнату, знову перекинувся на людину, набив рушницю, став проти дверей і почав чекати.

Незабаром загуділо-зашуміло, і чаклун зайшов до кімнати. Та тільки став він на порозі, як Вітек вистрілив у нього, і чаклун мертвий упав на підлогу. В ту ж мить усі мури розсипалися, двері до башти самі собою відімкнулися, і Вітек вільно вийшов разом із принцесою аж на берег моря. Там перетворив він себе й принцесу в орлів, піднеслися вопи аж до неба і перелетіли через море. На тому березі перепочили й полетіли щодуху до замку, де були інші принцеси і Вітекові брати.

Перед замком обернулися вони на людей і побачили, що замість мурів і ровів скрізь ростуть пишні сади, замість дикого лісу розкинулись поля, села і міста, скрізь повно людей, веселих, щасливих.

– Вітечку,– зраділа принцеса,– сестри, мабуть, уже визволені, ходімо до них!

Зайшли вони до замку, і там привітали їх одинадцять принцес – білих мов свіжий сніг. Усі дякували Вітекові, що він їх урятував, і вклонилися йому як королю.

– А де ж мої брати? –- спитав Вітек.

Принцеси заплакали і повели його до спальні, де серед чудових квітів лежало одинадцять камінних брил.

– Невже їм не можна допомогти? – зажурено спитав Вітек.

Та принцеси тільки мовчки похитали головами.

Вітек вийшов із спальні смутний і невеселий, але в цю мить набігли придворні, щоб привітати свого короля, поздоровити його і попросити вийти до народу.

Так Вітек став королем. Наказав він, щоб улаштували велике свято, а потім справив весілля з найменшою принцесою. За рік народився у них гарний синок, знову одгриміло свято, всі веселилися, тільки сестри молодої королеви були сумні, й люди не знали, чому вони журяться.

Маленький королевич ріс як із води, батьки були щасливі, та однієї ночі радість їхня обернулась на печаль. Молодій королеві приснилося, що до неї прийшли Вітекові брати і сказали, що вони оживуть, якщо король потре їхні скам’янілі тіла кров’ю свого синочка. Королева серед ночі прокинулися і вранці не могла навіть глянути на свою дитину. Нікому не сказала вона й слова і замкнулася у своїй кімнаті. Вітек теж був чогось зажурений і зранку поїхав у ліс полювати.

На другу ніч приснився королеві той самий сон, і рано-вранці стало їй так страшно, що хотіла вона піти до Вітека і розповісти, що їй снилося. Але Вітек був хворий, замкнувся у своїй кімнаті й звелів, щоб до нього нікого не пускали. Коли страшний сон повторився і третьої ночі, королева скочила з ліжка, щоб бігти до короля, та в цю мить двері відчинилися і зайшов Вітек, увесь блідий і наляканий.

– Що з тобою? – спитав він у королеви.

– Мені снився страшний сон,– прошепотіла вона.

– Мені теж,–і признався Вітек,– сьогодні вже третю ніч!

Розповіли вони одне одному, що їм снилося. Вітек обняв королеву і сказав:

– Думаю, що це віщий сон, мабуть, нам судилася така жертва!

Підскочив він до колиски, розрізав синові руку, вмочив хустку у кров

і побіг до спальні, де лежало одинадцять брил. Потер їх кров’ю, і в ту ж мить один за одним повставали брати, ніби прокинулися з міцного сну. Обняли вони Вітека і від щирого серця подякували йому. За хвилину прибігли принцеси, а потім прийшла і молода королева. Привітала вона діверів і плачучи побігла у спальню до своєї дитини, боячись, що знайде сина мертвим. Та де там! Хлопчик сидів у колисці й весело усміхався до неї.

Отоді вже почалися в усьому королівстві справжні веселощі! Вітек влаштовував бенкет за бенкетом, накликав гостей і справив одинадцять весіль одразу. Всі були щасливі й вдоволені. Вітек хотів поділити королівство між братами, та вони попросили, щоб він сам лишився королем, бо виявився серед них найрозумнішим.

Незабаром поїхали всі дванадцятеро братів зі своїми дружинами до того короля, у якого вони раніше служили. Король їх зустрів радісно, гарно пригостив, а потім усі гуртом заїхали у Вітекове село до батьків. Посадовили батька і матір у карету і з гучною славою повезли у Вітекове королівство, де всі разом спокійно і щасливо жили аж до смерті.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн