Дерево казок

Вирлоокий (російська казка)


Вирлоокий (російська казка)

Жили собі дід і баба, і були в них дві онученьки-сиротиноньки – такі гарненькі та смирненькі, що дідусь із бабусею не могли ними натішитись.

Якось надумав дід посіяти горох; посіяв – виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього і думає: «Тепер усю зиму їстиму пироги з горохом». Як на зло діду, горобці напали на горох. Дід бачить, що біда, і послав молодшу онучку проганяти горобців. Онучка сіла коло гороху, махає лозиною і примовляє:

– Киш, киш, горобці! Не їжте дідового гороху!

Аж чує: у лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса в піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. У Вирлоокого була така натура: побачить людину, та ще й сумирну, не втримається, щоб дружбу не показати, боки не нам’яти; і не було милості від нього ні старому, ні малому, ні тихому, ні хвацькому.

Побачив Вирлоокий дідову онучку – така гарненька, як же ж її не зачепити? Та їй, певно, не до душі були його забавки: може, й вилаяла його – не знаю, тільки Вирлоокий зразу вбив її костуром.

Дід чекав, чекав – нема онучки, послав по неї старшу. Вирлоокий і ту вбив. Дід чекає-почекає – і тієї нема! – і каже дружині:

– Що це вони там забарились? Певно, з парубками заговорились, усе теревені справляють, а горобці горох наминають. Іди-но ти, стара, та швидше тягни їх за вуха.

Баба з печі злізла, в кутку патерицю взяла, через поріг перелізла і з кінцями пішла. Певно, як побачила онучок та потім Вирлоокого, здогадалася, що це його робота; з горя так і вчепилася йому в чуба. А нашому забіяці того й треба було…

Дід чекає бабу й онучок – не дочекається; нема та й нема! Дід і каже сам собі: «Що за лукавий? Чи не стрівся дружині парубок чорнявий? Сказано ж: од нашого ребра не чекати нам добра; а жінка все жінка, хоч і стара!». Ось так пометикувавши, встав він із-за столу, вдягнув тужурку, закурив люльку, помолився Богу і поплентався в дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його любі онучки – ніби сплять; тільки в однієї кров, як багряна стрічка, смугою на лобі, а в іншої на білій шийці п’ять синіх пальців викарбувались. А стара така понівечена, що й упізнати не можна. Дід заплакав-заголосив, цілував їх, голубив і слізно примовляв.

І довго проплакав би, та чує: в лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда і ну бити; насилу бідака вирвався і втік додому. Прибіг, сів на лавку, відпочив і каже: «Еге, над нами коїть штуки! Зажди, брате, і в нас є руки… Язиком хоч метеляй, та рукам волі не давай. Ми й самі не ликом шиті! Зачепив рукою, накладеш головою. Певно, тебе, Вирлоокий, не вчили змалку прислів’ю: робиш добро – не кайся, робиш зло – не сподівайся! Взяв нитку, віддаси мотузок!»

Довго міркував дід сам із собою і, нарешті вволю наговорившись, узяв залізний костур і вирушив бити Вирлоокого.

Іде він, іде і бачить ставок, а на ставку сидить куций селезень. Побачив діда селезень і кричить:

– Так, так, так! А я вгадав, що тут тебе чекав. Здоров будь, діду!

– Здоров, селезню! Чого ж ти мене чекав?

– Та знав, що ти за бабу й онучок підеш до Вирлоокого на розправу.

– А тобі хто сказав?

– Кума сказала.

– А кума звідки знає?

– Кума все знає, що на світі робиться; іноді ще діло не зробилося, а кума кумі вже про те на вухо шепоче, а пошепочуться дві куми – увесь світ знає.

– Ти диви, яке диво! – каже дід.

– Не диво, а правда. Та така вже правда, що буває лише з нашим братом і водиться лише серед старших.

– Он воно що! – мовив дід і рота роззявив; а тоді, схаменувшись, скинув шапку, вклонився куцому селезню і каже: – А ти, добродію, знаєш Вирлоокого?

– Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого.

Селезень повернув голову вбік (збоку вони краще бачать), наставив око, подивився на діда та й каже:

– Еге! Кого біда не минає? Вік живи, вік учись, а все одно дурним помреш. Так, так, так!

Поправив крила, покрутив огузком і став повчати діда:

– Слухай, дідусю, та вчись, як на світі жити! Якось отут на березі почав Вирлоокий бити якогось небораку. А в ті часи була в мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Вирлоокий знущається, а я сиджу у воді та й кричу собі: ах, ах, ах! От він, упоравшись із неборакою, підбіг до мене та, і поганого слова не сказавши, хап мене за хвіст! Та не на того напав, тільки хвіст у нього в руках і лишився. Воно хоч хвіст і малий, а все-таки шкода його… Кому своє добро не дороге? Кажуть же: всякій птиці свій хвіст ближче до тіла. Вирлоокий пішов додому та й каже дорогою: «Зажди! Навчу я тебе, як за інших заступатися». От я й узявся за розум відтоді, хоч би хто що робив, не кричу: ах, ах, ах! а все підтакую: так, так, так! Що ж… І жити стало краще, і поваги від людей більше. Всі кажуть: «От селезень – хоч куций, та розумний!».

– То не можеш ти, добродію, показати мені, де живе Вирлоокий?

– Так, так, так!

Селезень виліз із води і, перевалюючись із боку на бік, наче купчиха, пішов берегом, а дід за ним. Ідуть вони, ідуть, а на дорозі лежить мотузочка і каже:

– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

– Здрастуй, мотузочко!

– Як живеш? Куди ідеш?

– Живу і так і сяк, а йду до Вирлоокого на розправу; бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були такі хороші – на славу.

– Я твоїх онучок знала, бабуню поважала; візьми й мене на підмогу!

Дід подумав: «Може, пригодиться зв’язати Вирлоокого?» – і відповів:

– Лізь, коли знаєш дорогу.

Мотузочка й полізла за ним, наче змія. Ідуть вони, йдуть, на дорозі лежить довбешка та й каже:

– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

– Здрастуй, довбешко!

– Як живеш? Куди йдеш?

– Живу і так і сяк; іду до Вирлоокого на розправу. Подумай: бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були на славу.

– Візьми мене на підмогу!

– Іди, коли знаєш дорогу.

А сам думає: «Довбешка справді допоможе».

Довбешка підвелась, уперлась держаком у землю і стрибнула. Пішли далі. Ідуть вони, йдуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить:

– Здрастуй, діду довгоногий!

– Здрастуй, жолудю дубовий!

– Куди це так крокуєш?

– Іду Вирлоокого бити, якщо його знаєш.

– Як не знати! Пора вже з ним поквитатися; візьми й мене на підмогу.

– Чим же ти допоможеш?

– Не плюй, діду, в криницю – доведеться води напитися; синиця – мала птиця, а все поле спалила. А ще кажуть: що не комар, а сила.

Дід подумав: «Нехай уже! Що більше народу, то краще», – і каже:

– Плентайся позаду!

Яке там плентайся! Жолудь так і скаче попереду всіх. От вони і прийшли в густий темний ліс, а в тому лісі стоїть хатинка. Дивляться – в хатинці нікого нема. Вогонь давно вичах, а на припічку стоїть куліш. Жолудь не промах – ускочив у куліш, мотузочка розтягнулась на порозі, довбешку дід поклав на полицю, селезня посадив на піч, а сам став за дверима.

Прийшов Вирлоокий, кинув дрова на землю і став порядкувати в печі. Жолудь, сидячи в кулеші, завів пісню:

Пі… пі… пі!

Прийшли Вирлоокого бити!

– Цить, куліш! У відро виллю, – крикнув Вирлоокий.

А жолудь не слухає його, все своєї пищить. Вирлоокий розсердився, схопив горщик та й бух куліш у відро. Жолудь як вискочить із відра, хрусь Вирлоокого просто в око, вибив і останнє. Вирлоокий кинувся навтьоки, та мотузочка перечепила його, і Вирлоокий упав. Довбешка з полиці, а дід з-за дверей, і нумо його частувати; а селезень на печі сидить та примовляє: «Так, так, так!».

Не допомогли Вирлоокому ні його сила, ні нахабство. Помер він. А коли дід повернувся додому, його чекали баба й онучки.

От вам і казка, а мені бубликів в’язка.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн