Дерево казок

Братик і сестричка (німецька казка)


Братик і сестричка (німецька казка)

Узяв братик свою сестричку за руку та й каже:

– Відколи матуся наша вмерла, ми не маємо пресвітлої години: мачуха щодня б’є нас, а як підійдемо до неї, то тільки й дивиться, як би стусонути ногою. А їмо ми самі черстві скоринки. Цуценяті і то краще живеться, бо йому вона інколи смачніший шматок кине під стіл. Якби про це дізналася наша мати!.. Краще ходімо разом у світ.

І пішли вони з дому через луки, поля, кам’яні гори і йшли цілий день. А коли почав накрапати дощ, сестричка сказала:

– Це і небо, й наші серця разом плачуть!

Надвечір прибрели вони у великий ліс такі потомлені від горя, голоду та довгої дороги, що залізли в дупло товстенного дерева й поснули.

Другого дня вранці, коли вони прокинулись, сонце вже височенько стояло в небі й гріло їх, заглядаючи в дупло. Братик і каже:

– Сестричко, мені дуже хочеться пити. Якби я знав, де тут криничка, то пішов би напитись. Мені здається, наче струмочок дзюркотить поблизу.

Братик підвівся, взяв сестричку за руку, і пішли вони шукати криниці. А їхня зла мачуха була відьма і добре бачила, як діти пішли з хати. От вона й пішла за ними назирці, як це вміють відьми, і заворожила всі кринички в лісі.

Отож коли вони знайшли одне джерельце, з якого вода срібним струмочком стрибала по камінцях, то братик хотів напитись, але сестричка почула, як струмочок дзюркотить-промовляє:

– Хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться, хто з мене нап’ється, той у тигра обернеться!

Тоді сестричка скрикнула:

– Братику мій милий, не пий водиці з цієї криниці, бо диким звіром станеш і розірвеш мене!

Братик не став пити, хоч дуже йому хотілось, і сказав:

– Що ж, терпітиму до другого джерельця.

Знайшли вони другу криницю, а сестричка й чує, як вона промовляє:

– Хто з мене нап’ється, той у вовка обернеться.

Знову скрикнула сестричка:

– Братику мій любий, не пий водички з цієї кринички, бо вовком станеш і з’їси мене!

Братик і на цей раз послухався і сказав:

– Я потерплю ще до другого джерельця, але тоді вже що хоч кажи, а я нап’юсь, бо вмираю від спраги.

Коли вони прийшли до третього джерельця, сестричка почула, як воно дзюркоче-жебонить:

– Хто з мене нап’ється, той у козлика обернеться. Хто з мене нап’ється, той у козлика обернеться!

Ось вона й каже до братика:

– Братику мій рідненький, не пий водиці з цієї криниці, бо в козлика обернешся і втечеш од мене.

Але братик не витерпів, припав до джерельця і почав пити. Та щойно перші краплини змочили йому губи, як він раптом став диким козликом.

Заплакала сестричка над своїм бідним зачарованим братиком, і козлик також гірко заплакав.

Нарешті дівчинка сказала:

– Не журися, милий козлику, я ніколи тебе не покину.

Зняла вона золоту підв’язку з однієї панчохи і пов’язала її козликові на шию. Потім нарвала міцної осоки, сплела м’якого мотузочка, прив’язала до нашийника і повела козлика з собою все далі й далі в глибокий ліс. Довго-довго йшли вони так і прийшли нарешті до маленької хатинки. Заглянула дівчинка в хижу, побачила, що там нема нікого, і подумала: «Отут ми зостанемось і будемо жити». Назбирала вона козликові м’якого листя й моху на постіль і щоранку ходила по коріння, по ягоди та горіхи, а для козлика приносила м’якої травиці, годувала його з рук. Він був радий і весело стрибав навколо неї. Ввечері, натомившись, сестричка лягала біля козлика, клала голівку на його спину, що була їй за подушку, і солодко засинала. І якби братик мав людську подобу, то кращого щастя їм годі й бажати!

Так і жили вони довгенько, хоч і самотні були в цій дикій пущі. Але трапилося раз, що король тієї країни спорядив у цьому лісі великі лови. Заграли сурми, загавкали мисливські пси, залунали в лісі веселі ловецькі покрики. Почув козлик ті покрики, і йому враз забажалося побувати на полюванні.

– Ох,– благав він сестричку,– пусти мене на лови, бо не витерплю довше.

І доти просив її, поки сестричка згодилась.

– Та гляди мені,– сказала вона,– ввечері вертайся додому. Двері будуть замкнені від буйних мисливців, а ти, щоб я тебе впізнала, постукаєш і скажеш: «Сестричко, впусти мене»,– бо як не скажеш, то не відчиню дверей.

Вискочив козлик надвір, і так уже було йому весело на вільному повітрі, що й не сказати! А король та його мисливці як побачили гарного козлика, так і подалися за ним, але не могли його наздогнати. Уже здавалося їм, що ось-ось упіймають, а він стрибнув у кущі, і тільки його й бачили.

А як стемніло, козлик прибіг до хатини, постукав і сказав:

– Сестричко, впусти мене!

Маленькі двері відчинились, він ускочив до хати і цілу ніч спочивав собі на м’якій постільці.

Другого ранку лови почалися знову, і козлик, зачувши ловецьку сурму та покрики мисливців, занепокоївся і знову почав благати:

– Сестричко, відчини мені, пусти мене в ліс!

Сестричка відчинила двері й сказала:

– Йди, але ввечері мусиш тут бути і не забудь сказати так, як домовились.

Як побачив знову король зі своїми ловчими козлика із золотою стьожкою на шиї, так і погнали коней за ним, але козлик був надто прудкий і спритний. Гонитва тривала цілий день, і лише надвечір мисливці оточили козлика, а один стрілець навіть улучив йому в ногу, аж він закульгав і ледве добіг додому. А інший мисливець дійшов назирці за ним до самої хати та й почув, як козлик гукнув: «Сестричко, впусти мене»,– і бачив, як двері відчинилися, а потім знову зачинились.

Мисливець гарненько все те запам’ятав, пішов мерщій до короля і розповів йому, що бачив і що чув. Тоді король сказав:

– Завтра ще раз поїдемо на полювання.

А сестричка страшенно злякалась, як побачила, що її козлика поранено. Вона змила кров, приклала цілющого зілля до рани й сказала:

– Лягай на свою постільку, милий козлику, та скоріше видужуй.

А рана була гака невеличка, що до ранку вже й знаку не стало. І коли козлик почув у лісі гомін веселих ловів, то сказав:

– Не можу витерпіти, я мушу там бути. Не бійся, сестричко, не так легко мене спіймати.

Сестричка заплакала й відказала:

– Тепер тебе таки вб’ють, а я зостанусь сама в цьому лісі, і в усьому світі не буде в мене нікого рідного. Не пущу я тебе.

– Я вмру тоді від журби,– відповів козлик.– Коли чую мисливський ріг, ноги в мене мов самі стрибають.

Нічого не могла вдіяти сестричка. Згнітивши серце, відчинила вона двері, і козлик жваво й весело вискочив у ліс.

Побачивши його, король звелів своїм ловчим:

– Полюйте на нього цілий день, аж поки смеркне, тільки не зробіть йому ніякої кривди.

А як сонце зайшло, король сказав до того мисливця:

– Ну, веди мене, покажи лісову хатинку.

А опинившись біля дверей, постукав і сказав:

– Сестричко, впусти мене.

Двері відчинились, і король увійшов до хати, а там угледів дівчину, та таку гарну, що кращої ніколи й не бачив. Дівчина злякалась, що то не її козлик, а чоловік із золотою короною на голові. Але король ласкаво подивився на неї, взяв за руку і мовив:

– Хочеш піти зі мною в мій палац і мені любою дружиною бути?

– Ох, як не хотіти,– відповіла дівчина,– тільки й козлика візьмемо.

Тоді король сказав:

– Гаразд, і він буде з тобою довіку і всього матиме вдосталь.

Тим часом прибіг і козлик. Взяла його сестричка за м’який мотузочок

з осоки і повела з лісової хатини.

Узяв король красуню-дівчину до себе на коня і повіз у свій палац. Там справили вони пишне весілля. Дівчина стала королевою, і король жив з нею довго й щасливо. Козлика доглядали й годували, і він весело стрибав у королівському саду.

А зла мачуха, що через неї братик із сестричкою пішли поневірятися в світ, думала, що не інакше як дівчинку вовки роздерли, а братика, який обернувся на козлика, мисливці вбили. Та, почувши, які вони щасливі і як їм добре живеться, запалилася відьма заздрістю й злістю і відтоді вже не мала спокою. В неї тільки й думки було, як сестричку з братиком занапастити.

А її рідна дочка, що була бридка, як опудало, ще й одноока до того, раз у раз докоряла їй:

– Це мені треба було стати королевою, а не їй!

– Та стривай лишень,– заспокоювала дочку стара,– настане час, і все буде гаразд.

І ось настав час, і в королеви знайшовся гарний хлопчик, а король саме був на полюванні. Стара чаклунка перекинулася в королевину прислужницю, увійшла до покоїв, де лежала хвора королева, і сказала їй:

– Ходімо, купіль готова, вам треба скупатися й свіжих сил набратися, ходімо швидше, бо вода прохолоне.

її донька також була з нею; разом вони віднесли недужу королеву і поклали в купіль. Потім замкнули двері і повтікали. А в кімнаті, де стояла купіль, натопили так, як у пеклі, щоб прекрасна королева швидко задихнулася.

Скоївши таке діло, стара чаклунка натягла своїй дочці на голову чепчик і поклала в ліжко замість королеви. Вона зробила й саму її схожою на королеву, лише другого ока не могла їй дати.

А щоб король нічого не помітив, наказала їй лягти на той бік, де не було ока.

Коли ввечері повернувся король додому і почув, що в нього народився синок, то дуже зрадів і хотів піти до ліжка своєї любої дружини, побачити, що вона робить. А стара відьма раптом гукнула:

– Ой, стійте, не відгортайте заслони, королева не може дивитись на світло, їй потрібен спокій.

Король повернувся назад, не знаючи, що в ліжку лежить несправжня королева.

Та опівночі, коли всі спали, нянька, що самотньо сиділа біля колиски в дитячій кімнаті, не змикаючи очей, раптом побачила, як тихенько відчинилися двері і ввійшла справжня королева. Вона взяла на руки дитину й почала її годувати.

Потім підбила подушку, поклала дитину в колиску, вкрила покривальцем. Не забула вона й козлика, пішла в куточок, де той спав, і погладила його по спині. А потім тихо-тихесенько вийшла.

Нянька другого дня вранці спитала сторожу, чи не заходив хто вночі до замку. Але вони відповіли:

– Ні, ми не бачили нікого.

Довго приходила королева отак щоночі і ні разу не промовила й слова. Нянька щоразу бачила її, але боялася розповідати про це.

Минуло скількись часу, аж ось однієї ночі королева заговорила:

– Ах, що буде з вами, козлику й любий мій сину? Ще двічі прийду, а тоді вас назавжди покину!

Нянька не озвалась і словом, та коли королева зникла, вона пішла до короля і все йому розповіла. Тоді король сказав:

– Лишенько, що ж це таке? Цю ніч прийду сам посидіти біля дитини.

Ввечері він прийшов до кімнати, а опівночі з’явилась королева і промовила:

– Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Іще раз прийду, а тоді вас назавжди покину.

Вона нагодувала дитину, як то звичайно робила, а потім зникла. Король не наважився до неї заговорити, але вартував і другої ночі.

А цього разу королева промовила:

– Що буде з вами, козлику й любий мій сину? Це ж я востаннє прийшла, а тепер вас назавжди покину.

Тоді король не міг уже стриматися, прискочив до неї і сказав:

– Ти ж моя люба дружина!

І королева відповіла:

– Так, я твоя люба дружина.

І ту ж мить вона вернулася знову до життя, стала свіжа, рум’яна та здорова. А потім розповіла королю про страшне лиходійство, яке вчинили над нею зла відьма та її дочка.

Король звелів обох віддати до суду, і суд присудив їх до такої кари: дочку вигнали в ліс, де її роздерли дикі звірі, а відьму вкинуто у вогонь, і вона загинула лютою смертю.

Коли відьма згоріла на попіл, козлик знову обернувся в людину.

Сестриця з братиком стали жити разом і жили щасливо до самої смерті.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн