Дерево казок

Безногий і безрукий богатирі (російська казка)


Безногий і безрукий богатирі (російська казка)

Надумав царевич одружитися, і наречена є на прикметі – прекрасна царівна, та як дістати її? Багато королів і королевичів, і всяких богатирів її сватали, та нічого не взяли, тільки буйні голови на пласі зложили; і тепер стирчать їхні голови на пласі довкола палацу гордої нареченої. Зажурився, затужив царевич; не знає, у кого й помочі шукати.

А тут знайшовся Іван Голий – чоловік бідний, ні їсти, ні пити не має, одяг давно з плечей спав. Приходить він до царевича і каже:

– Самому тобі не роздобути нареченої, і коли сам поїдеш свататись, накладеш буйною головою! Краще поїдьмо разом: я тебе в біді виручу і всю справу влаштую – тільки обіцяй мене слухатись!

Царевич обіцяв йому виконувати всі його поради, і наступного дня вирушили в путь-дорогу.

Ось приїхали вони в іншу державу і стали свататися. Царівна каже:

– Треба спершу сили жениха випробувати.

Покликала царевича на бенкет, пригощала-частувала; після обіду почали гості різними іграми забавлятися.

– А принесіть-но мою рушницю, з якою я на полювання їжджу, – наказала царівна.

Розчинилися двері – і несуть сорок чоловіків рушницю не рушницю, а цілу гармату.

– Ану ж бо, наречений жених, стрельни з моєї рушнички.

– Іване Голий, – крикнув царевич, – подивись, чи годиться ця рушниця?

Іван Голий узяв рушницю, виніс на ґаночок, копнув ногою – рушниця полетіла далеко-далеко і впала у синє море.

– Ні, ваше високосте! Рушниця нікудишня, куди з неї стріляти такому богатирю! – доповідає Іван Голий.

– Що ж це, царівно? Чи ти наді мною смієшся! Наказала принести таку рушницю, що мій слуга її ногою копнув – вона в море упала!

Царівна веліла принести свій лук і стрілу.

Знову розчинилися двері, сорок чоловік лук зі стрілою принесли.

– Спробуй, наречений жених, пусти мою стрілку.

– Гей, Іване Голий! – крикнув царевич. – Подивися, чи годиться лук для моєї стрільби!

Іван Голий натягнув лук і пустив стрілу; полетіла стріла за сто верст, влучила в богатиря Марка Бігуна і відбила йому обидві руки. Закричав Марко Бігун богатирським голосом:

– Ах ти, Іване Голий! Одбив ти мені обидві руки; але й тобі біди не минути!

Іван Голий приклав лук до коліна і переламав надвоє:

– Ні, царевичу! Лук нікудишній – не годиться такому богатиреві, як ти, пускати з нього стріли.

– Що ж це, царівно? Чи ти з мене глузуєш? Який лук дала – мій слуга почав натягувати і стрілу пускати, а він враз навпіл розламався!

Царівна наказала вивести зі стайні свого баского коня.

Ведуть коня сорок чоловіків, ледве ланцюгами стримують: такий злий, неприборканий!

– Ану ж бо, наречений жених, прогуляйся на моєму коні, я сама на ньому щоранку катаюсь.

Царевич крикнув:

– Гей, Іване Голий! Подивись, чи годиться кінь під мене!

Іван Голий прибіг, почав коня гладити, гладив, гладив, узяв за хвіст, смикнув – і всю шкуру здер.

– Ні, – каже, – кінь нікудишній! Трішечки за хвоста посмикав, а з нього шкура злетіла.

Царевич давай нарікати:

– Ой, царівно! Ти все з мене насміхаєшся; замість богатирського коня шкапу вивела.

Царівна не стала більше випробовувати царевича і наступного дня вийшла за нього заміж. Повінчались вони і лягли спати; царівна поклала на царевича руку – він ледве витримав, зовсім задихатися почав.

«А, – думає царівна, – такий ти богатир! Добре ж, іще пам’ятатимете мене.»

Через місяць зібрався царевич з молодою дружиною в свою державу їхати.

Їхали день, і два, і три і зупинилися, щоб дати коням перепочити. Вилізла царівна з карети, побачила, що Іван Голий спить, мерщій знайшла сокиру, відтяла йому обидві ноги, потім веліла запрягати коней, царевичу наказала на приступцях стати і повернулась назад у своє царство, а Іван Голий лишився в чистому полі.

Якось пробігав тим полем Марко Бігун, побачив Івана Голого, побратався з ним, посадив його на себе і рушив до дрімучого темного лісу.

Стали богатирі в тому лісі жити, збудували собі хатинку, зробили возика, роздобули рушницю і почали перелітну птицю полювати. Марко Бігун возика возить, а Іван Голий сидить у візку і птахів стріляє: тією дичиною весь рік харчувались.

Нудно їм стало, і надумали вони вкрасти де-небудь дівку від батька, від матері; поїхали до одного священика і почали просити милостиню. Попівна винесла їм хліба і тільки-но підійшла до візка, як Іван Голий схопив її за руки, а Марко Бігун чимдуж побіг, і за хвилину опинилися вони вдома у своїй хатинці.

– Будь ти, дівчино, нам сестрицею, готуй нам обідати й вечеряти та за господарством наглядай.

Жили вони втрьох тихо і мирно, на долю не нарікали.

Одного разу вирушили богатирі на полювання, цілий тиждень вдома не були, а повернувшись, ледве свою сестру впізнали: так вона змарніла!

– Що з тобою сталося? – питають богатирі.

Вона у відповідь розповіла їм, як щодня прилітав до неї змій; від того й стала така худа.

– Зажди, ми його впіймаємо!

Іван Голий ліг під лаву, А Марко Бігун сховався у сінях за двері.

Минуло півгодини, раптом дерева в лісі зашуміли, дах на хатині захитався – прилетів змій, ударився об сиру землю і зробився добрим молодцем, увійшов у хатину, сів за стіл і вимагає закусити чого-небудь.

Іван Голий схопив його за ноги, а Марко Бігун навалився на змія всім тулубом і став його душити; добряче йому боки нам’яв!

Притягли вони змія до дубового пенька, розкололи пеньок надвоє, затисли там його голову і почали шмагати лозинами.

Проситься змій:

– Відпустіть мене, могутні богатирі! Я вам покажу, де мертва і жива вода.

Богатирі погодились.

От змій привів їх до озера; Марко Бігун зрадів, хотів було просто в воду кинутись, та Іван Голий зупинив.

– Спершу, – каже, – треба випробувати.

Взяв зелену лозину і кинув у воду – лозина вмить згоріла. Взялися богатирі знов за змія; били його, били, ледве живого лишили.

Привів їх змій до іншого озера; Іван Голий узяв гнилицю і кинув у воду – вона враз пустила паростки і зазеленіла листям. Богатирі кинулись в озеро, скупалися і вийшли на берег здоровими молодцями: Іван Голий – з ногами, Марко Бігун – з руками. Потім узяли змія, притягли до першого озера і кинули просто на глибоке – тільки дим від нього пішов!

Повернулися додому; Марко Бігун був старий, одвіз попівну до батька, до матері і став жити в того священика, бо священик оголосив ще раніше: хто мою дочку привезе, того годуватиму і поїтиму до самої смерті. А Іван Голий роздобув богатирського коня і поїхав шукати свого царевича.

Їде чистим полем, а царевич свиней пасе.

– Здоров, царевичу!

– Здрастуй! А ти хто такий?

– Я Іван Голий.

– Та що ти брешеш! Якби Іван Голий був живий, я б свиней не пас.

– Тепер кінець твоїй службі!

Тут вони помінялися вбранням; царевич поїхав уперед на богатирському коні, а Іван Голий слідом за ним свиней погнав.

Царівна побачила їх, вискочила на ґанок:

– Ах ти, неслух! Хто тобі велів свиней гнати, коли ще сонце не сіло? – І давай наказувати, щоб зараз же взяли пастуха і відшмагали на стайні.

Іван Голий не став чекати, сам схопив царівну за коси і доти тягав її по двору, доки не покаялась і не пообіцяла в усьому слухатись чоловіка. Після цього царевич із царівною жили у злагоді довгі роки, а Іван Голий при них служив.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн