Дерево казок

Антті-Розсоха (фінська казка)


Антті-Розсоха (фінська казка)

Якось надвечір зайшли двоє мудреців до однієї хатини. Вони попросилися на нічліг, але трохи раніше від них сюди прибув заможний торговець хутром. Оселя була тісна і більше не могла вмістити гостей. Та господар, привітний чоловік, не залишив мудреців просто неба і запитав, чи не хотіли б вони переночувати в стайні.

– А чом би й ні,– відповіли подорожні.– Простелимо сінця, пора нині літня, тепла.

Пішли мудреці спати до стайні. Вікно в хаті було відчинене, й десь опівночі вони почули жалісний стогін. Це у господині почалися перейми.

Молодший мудрець сказав старшому:

– Ти поможи отій жінці,– ох, як важко вона стогне.

– Ще не час допомагати,– мовив старший мудрець і перевернувся на другий бік.

– Ти мусиш неодмінно допомогти,– роздратовано кинув молодший.

– Не метушись даремно,– порадив старший.– Я неодмінно допоможу цій жінці, щоб вона породила здорового хлопчика.

Молодший мудрець на мить замовк, а тоді спитав:

– Звідкіля ти знаєш, що в бідняка буде син?

– Буде син, і нехай він стане родичем купцеві, який зараз ночує у хатині,– відповів старший мудрець.

Багатого торговця, який спав на лаві, розбудив крик новонародженого. Він вийшов на подвір’я подихати свіжим повітрям і почув, про що гомоніли мудреці.

«Ну тепер ясно, оцей злидарський пуцьвірінок може стати моїм спадкоємцем!» – пробурчав купець. До світанку не міг склепити очей, бо все міркував над почутим.

Коли благословилося на світ, у торговця хутром виник задум, як завадити, щоб не звершилося те пророцтво.

Він розговорився з бідняком і поспівчував йому: той уже мав вервечку дітлахів. Купець мовив, що в нього немає дітей, і попрохав віддати йому немовля за сина.

«Що вдієш? – подумав господар.– Для нашого синочка було б великим щастям, якби виріс здоровим та заможним».

Тож і пішов купець з хатини, пригортаючи до грудей хлопчика в сповитку. Батьки немовляти й не здогадувались, що торговець задумав погубити їхнього сина.

Ступивши в темний ліс, купець звернув з дороги, підвісив хлопчика на гілці величезного дерева й помандрував собі далі. Він був достеменно переконаний, що тепер мудрецеве провіщення довіку не збудеться.

Антті-Розсоха (фінська казка)

Одначе сталося так, що невдовзі повз те місце проходив мисливець. Він почув дитячий плач, пішов на голос і побачив на гілці підвішене за льолю немовлятко. Мисливець узяв дитя і приніс додому. Він підшукав хлопчикові добросерду няню, піклувався про малого, мовби про рідного сина.

Хлопчик зростав струнким та дужим. Названий батько кликав його Антті. А коли син пішов гратися до дітей і ті дізналися про історію його появи, то хутенько дали йому ще й прізвисько Розсоха. Так і стали його називати селюки Антті-Розсоха, це й лишилося на все життя.

Минули роки, й Антті став гарним юнаком. Одного дня багатий торговець хутром проїздив біля їхньої домівки і зайшов до Антті. Він продав хутра й, оскільки була вже пізня година, попросив дозволу заночувати. Розговорилися, і купець дізнався, що юнака прозивають Антті-Розсохою. Він поцікавився у мисливця, як хлопець отримав таке чудернацьке прізвисько. Той розповів подорожньому пригоду Антті: як знайшов його прив’язаного до гілки, як узяв немовля собі за сина і виховав на радість серцю й очам.

Купець злякався, адже збагнув, що цей дужий ставний юнак і є той самий хлопчик, якого він хотів позбавити життя ще немовлям.

Всеньку ніч торговець хутром не склепив очей – напружено міркував, як звести Антті зі світу, щоб не збулося пророцтво старого мудреця.

Коли настав ранок, у нього визрів підступний намір, тож і мовив мисливцю:

– Я згадав про дуже важливу річ і мушу повідомити про це додому. Чи не знайдеться у вашого названого сина часу віднести туди мого листа?

– Звичайно,– сказав мисливець і запевнив, що це ніскільки не обтяжливо для юнака.

Купець написав листа, в якому звелів своїм людям схопити того, хто принесе листа, й повісити на березі, що росте на подвір’ї.

Антті вирушив у дорогу, сном-духом не відаючи, яку жахливу звістку – смертний вирок собі – несе у листі. Йшов дуже швидко, тож на схилі дня вельми втомився. Юнак ліг у затінку дерева на мохові й міцно заснув.

Так сталося, що цим же шляхом простували двоє школярів. Побачили вони сплячого й листа в його руках. Задля жарту взяли послання, розпечатали й прочитали. Якусь мить радилися й вирішили підлітки пожартувати з того, хто писав листа, обернути зло добром. Вони добре знали купцеву підступність, то й залюбки пішли на таке. Ось що вони написали:

«Я хочу, щоб юнак, який принесе цього листа, був моїм зятем. Хай дочка виходить за нього заміж. Я ще на деякий час забарюся, так що негайно справте весілля. І ще сповніть одну річ, про яку я мало не забув: на березі, що росте біля хати, повісьте старого пса».

Ось такого листа зліпили шибайголови. Тицьнули його в долоню Антті, а самі, осміхаючись, пішли своєю дорогою.

Антті ще трохи поспав, тоді прокинувся і згодом благополучно дістався до купецької садиби. Він оддав листа, господиня вголос прочитала його перед усією родиною. Вони, правда, були трохи вражені раптовим наказом господаря, одначе його слово – закон, і донька стала дружиною Антті. Не забули й те, що стосувалося пса,– наймити повісили його у дворі на березі, як і велено було в листі.

Через два тижні купець із возом хутра повертався додому. Наближаючись до рідної домівки, він побачив, що на березовій гілці висить щось чорне. Торговець пробурмотів собі:

«Ось ти, Антті-Розсохо, й погойдуєшся! Не бувати вже тобі моїм родичем!»

Але радість купця була передчасною, бо, звернувши на подвір’я, він побачив, що то на гілці метляється його вірний пес, а Антті разом з усією челяддю стрічає його як любого тестя.

Купець приховав розгубленість і лють. Він збагнув, що хтось підробив його листа. Тож знову став ламати голову, як звести Антті зі світу.

Антті-Розсоха (фінська казка)

Через кілька днів торговець запросив до себе молодого зятя й сказав:

– Я вже старий, але хотів би ще з’ясувати, як людині знайти найбільше щастя. Ти ще молодий і спритний, тож рушай у Похйолу і запитай про цю річ у всевідущої Лоухі.

Антті хутенько зібрався в дорогу. Він і не здогадувався, що тесть бажає своєму зятеві на віки вічні залишитись у студених краях.

Антті закинув торбину з харчами за спину, взяв костура і попрямував у Похйолу.

Чимало днів ішов юнак, доки нарешті дістався величезної гори Хійє. На її гребені стояв неймовірно високий і кремезний чолов’яга із суворим лицем.

Цей велетень тримав на плечах грозові хмари, а в його шапці причаїлися два вихори.

– Куди йдеш? – громовим голосом пророкотів велет.

– Йду до Похйоли – запитати, як людині знайти найбільше щастя,– відповів Антті.

– Запитай принагідно,– попрохав велетень,– чому на мій садок напала пліснява. Раніше там дозрівали чудові соковиті плоди, а тепера все губить оця гидота.

Антті пообіцяв запитати, а велет сказав:

– Щоб ти швидше добрався, дам тобі свого найкращого жеребця зі стайні велетів. Там, на галяві, попаси його й скачи, куди заманеться.

Антті подякував велетові, повів коня на випас, потому осідлав чудового гриваня, скочив у сідло і помчав далі, мов на крилах вітру. Та невдовзі попереду почув громохке рокотання, схоже на розкоти грому. Стугоніла земля, але Антті не злякався, а їхав далі й нарешті прибув до палацу, обведеного високим кам’яним муром.

Біля брами стояв патлатий велетень. Він гатив у неї кулаком так, що палац аж хитався і земля двигтіла.

– Хто ти і куди йдеш? – запитав велет, побачивши Антті.

– Мене звуть Антті-Розсоха, мандрую до Похйоли. Хочу дізнатися в Лоухі, як людині знайти найбільше щастя.

– Запитай воднораз, де ключ од мого палацу. Десять років тому загубив його й відтоді марно намагаюся ввійти. Якщо дізнаєшся, щедро віддячу за твоє старання.

Антті пообіцяв з’ясувати це й помчав далі.

Небавом він дістався гори, на схилі якої росла величезна ядрена сосна. В її верховітті сидів велетень із довжелезним списом у руках. На землі палало багаття, і крем’язень підсмажував цілого лося, нахромивши тварину на вістря списа.

Велет ще здаля побачив Антті й гукнув:

– Під’їдь сюди, вершнику, покуштуй моєї смажені!

Запрошення було вельми доречне, бо Антті страшенно зголоднів. Він зіскочив зі свого жеребця, відбатував шмат м’яса й жадібно з’їв. Хлопець подякував за їжу і хотів уже рушати, як велетень мовив із сосни:

– Не квапся, а скажи-но, куди прямуєш?

Антті пояснив, що йде в Похйолу до Лоухі дізнатися про загадку щастя.

– Ти б дізнався,– попрохав велет,– чому я мушу все життя сидіти у верховітті. Іноді до смерті дошкуляє голод, але жодного лося чи іншу звірину вполювати списом не можу.

Антті пообіцяв з’ясувати й цю справу, скочив на свого чудового коня і рушив далі.

Незабаром його шлях перетнула шумлива річка, справжня тобі стріль-вода. На березі сиділа стара-престара бабуся з гачкуватим підборіддям і веслом під пахвою.

– Чи не перевезете мене? – запитав Антті.

– Авжеж, тебе перевезу, а твого коня мій човен не витримає,– відповіла стара.

– Ну, я залишу свого скакуна на цьому березі поскубти соковитої трави,– сказав Антті.

Він сів у бабусину плоскодонку, та й рушили вони через бурхливу темну річку. Антті запитав у старенької, чи далеко ще до хатини Лоухі, і дізнався, що вже близько.

– Маєш до господині Похйоли якусь нагальну справу? – поцікавилась веслярка.

Чоловік пояснив, у чому річ, і стара мовила:

– Як тільки потрапиш до Лоухі, то запитай, коли ж я спекаюсь оцього заняття? З давніх-давен я перевожу мандрівничих, уже постаріла, все тіло болить, тож я залюбки облишила б це ремесло.

Антті пообіцяв не забути бабусиного прохання. Небавом вони дісталися протилежного берега. Через деякий час мандрівник стояв перед пишною садибою господині Похйоли.

На подвір’ї – ні душі, тиша панувала і в хаті, куди зайшов Антті. Челяді не було, тільки донька Лоухі біля столу місила тісто.

Антті сів на лаву, заговорив з дівчиною, аби дізнатися, чи Лоухі повернеться додому надвечір. Донька спершу хотіла почути, звідкіля подорожній і в якій справі прибув до Похйоли. Незнайомець пояснив і в свою чергу переповів запитання, на які хотів отримати відповідь.

– Ох, ці запитання! – вигукнула юнка, вислухавши Антті.– їй-бо, я не вірю, що моя матуся відповість на них. От хіба що я випитаю про це.

Антті був надзвичайно гарний, і тому донька Лоухі вирішила йому допомогти. Дівчина порадила подорожньому сховатись у піч і слухати, нашорошивши вуха, про що вона гомонітиме з матір’ю.

Так минув день, а коли посутеніло, Антті заліз у піч. Незабаром двері відчинилися і господиня Похйоли ввійшла до оселі.

– Чи не був тут хтось із чужинців? – запитала Лоухі в доньки.

– Та заходив якийсь подорожній,– відповіла дівчина.– У нього повен козубець запитань, а відповісти на них я не можу. Оскільки тебе, матусю, вдома не було, він поспішив далі, щоб з’ясувати в когось іншого.

– Про що ж цей чоловік запитував? – поцікавилася Лоухі.

– По-перше,– почала донька,– він хотів дізнатися, як людині знайти найбільше щастя.

– Гм, невже люди такі нерозумні, що цього не знають? – здивувалася Лоухі.– Найбільше щастя – обробити лан і засіяти його зерном.

– І ще,– вела далі донька,– він зустрів велетня, який на плечах тримав хмари. Той попрохав довідатись, як позбутися плісняви в садку.

– Цю плісняву випускає в повітря черв’як, який живе під каменем,– пояснила Лоухі.– Коли шкідника розчавити, дерева знову пустять пагони, заквітують і почнуть плодоносити.

– А як потрапити до палацу велетневі, котрий загубив ключі? – запитала дівчина.

– Іч, як ти запам’ятала всі запитання незнайомця! – здивувалася Лоухі.– Ключі лежать під кам’яним порогом, нехай здоровань забере їх звідти!

– А як тому велетневі, який сиднем сидить на дереві, спуститися на землю?

– Знаю і це,– відповіла Лоухі.– Хай ударить об стовбур вільховою ломакою. Тоді золота глиця сосни обсиплеться, і тієї ж миті той чоловік опиниться внизу.

– І, нарешті, в мене запитала бабуся-веслярка, яка перевозить людей через річку, як їй облишити своє заняття.

– Для цього треба не так уже й багато. Коли стара перевезе подорожнього через річку, нехай перша вийде з човна, відштовхне його лівою п’ятою і скаже: «Я піду, а ти залишайся!»

Антті, який сидів у печі, уважно прислухався до розмови матері й доньки, запам’ятовував кожне слово.

Повечерявши, Лоухі лягла спочивати,і невдовзі із світлиці долинуло гучне хропіння. Отже, господиня Похйоли спала. Антті попрощався з її донькою, подякував за допомогу, навшпиньки пробрався до дверей і вишмигнув на подвір’я.

На березі річки розбудив бабусю, що куняла, зіпершись на весло.

– Чи дізнався щось про мою скруху? – нетерпляче запитала стара.

– Авжеж, ви скоро спекаєтесь своєї роботи,– відповів Антті.– Та спершу перевезіть мене через річку, тоді вже неодмінно скажу.

Бабуся перевезла подорожнього на протилежний берег. Антті вистрибнув з човна і тоді розповів, що вона має робити, аби спекатися свого заняття.

Кінь очікував хазяїна й нетерпляче заіржав. Антті стрибнув у сідло і так поскакав, що земля загула.

Коли благословилося на світ, Антті дістався до сосни, на якій сидів велет із довжелезним списом у руках.

– Здається, ти добре все залагодив у Лоухі! – гукнув той із дерева.– Що ж ти чував про мою біду?

– А то як же, чував, але зажди трохи, дізнаєшся внизу,– сказав Антті й поспішив до лісу виламати вільхову ломаку.– Тепера будь напоготові! – застеріг він велетня і почав гатити палицею об сосновий стовбур. Золота глиця із дзвоном стала опадати, і разом з нею велет гунув додолу.

Від неймовірної радості він підскочив до Антті й запитав:

– Як, мій брате, віддячити тобі за добро?

– З мене буде вдосталь, коли як плату отримаю кілька соснових гілок,– одповів Антті.

– Бери, бери, добрий чоловіче, хоч усе верховіття, а то й цілу сосну,– припрошував велетень.

Антті не міг узяти верхівку дерева, тож набив свою торбину золотою глицею.

Антті-Розсоха (фінська казка)

Гривань, як вітер, помчав далі, і ось він дістався палацу, господар якого загубив ключі.

– Не гати даремно в браму! – гукнув Антті чубатому крем’язневі.– Ключі під кам’яним порогом.

Дужак тієї ж миті підняв плитнякову брилу, і справді! – там лежали загублені ключі. Велет зайшов до свого палацу й дозволив Антті взяти зі скарбниці все, що душа забажає. Той набрав повну торбину коштовностей і помчав далі.

Трохи перегодом він під’їхав до велетня, який тримав на плечах хмари, і порадив, як тому позбутися плісняви.

Гігант тут-таки розчавив черв’яка, який поширював садову хворобу, і подарував Антті свого чудового коня.

Так і завершилася сповнена пригод мандрівка – Антті прибув до рідного подвір’я.

Ох і здивувався ж тесть, бо посилав зятя на загибель, а той повернувся здоровісінький.

– Ну, чи ти й справді побував у Лоухі, ще й так швидко обкрутився? – засумнівався тесть.

– Звичайно, побував,– одповів Антті.

– Ну що, сказала тобі, як людині стати найщасливішою?

– Так, сказала. Найбільше щастя, коли людина обробляє лан і засіває його зерном,– одповів Антті.

Вся челядь була вельми здивована, коли Антті виклав коштовності. Лише тесть помітно спохмурнів, бо не міг уже вигадати нічогісінько, щоб звести зі світу зятя.

Одного дня він сказав своїй родині:

– Я принаймні не звідав ні щастя, ні спокою, випалюючи ліс та обробляючи поле, бо мені судилося бути купцем, і все своє життя, торгуючи, прагнув багатства. Можливо, у старої з Похйоли є для мене якась інша порада? Я теж хочу отримати скарби, як і мій зять.

Торговця хутром не вдовольнила відповідь господарки Похйоли. Він хотів запитати в Лоухі, як би завадити здійсненню пророцтва й звести з білого світу Антті-Розсоху.

І вирушив купець тим самим шляхом, який пройшов Антті. Дістався берега бурхливої річки, де куняла, зіпершись на весло, бабуся з гачкуватим підборіддям. Старенька повезла купця через річку, а як тільки наблизилися до протилежного берега, хутенько вистрибнула з човна, відштовхнула його лівою п’ятою і мовила:

– Я йду, а ти залишайся!

Ось так і став торговець-хутряник перевізником у Похйолі.

А Антті-Розсоха успадкував купцеве майно – як і пророкував мудрець при його народженні.

* Похйола – північа земля.

* Лоухі – господиня Пойлохи, уособлення зла.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Ми Вконтакті Ми на Facebook Ми в Pinterest Ми в Twitter Ми в GooglePlus RSS

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн