Дерево казок

Іван Іванович – руський царевич та морське чудерство (українська народна казка)

Іван Іванович – руський царевич та морське чудерство (українська народна казка)

Як був собі цар та не було в нього дітей. От вийшов він раз на ярмарок, а бабка сидить, масло продає.

– Чого ти, – каже, – журишся? Я знаю, як тобі запомогти!

Він розсердився й ударив її, а далі й одумавсь: «За що, – каже, – я її ударив? Вернусь, попрошусь».

– Прости мене, – каже, – бабко, що я тебе ударив!

– Бог простить.

– І в другий раз.

– Бог простить всі три рази.

– Що ж ти, бабусю, знаєш?

– Та ось що: звели ти своїм невідничим, хай вловлять рибку – золота головка, а срібний хвостик, одна луска золота, а друга срібна, та хай цариця тієї рибки поїсть, то буде у вас дитина.

Так усе, як та бабка казала, так усе і зробили, і родила цариця сина Івана Івановича – руського царевича.

От той цар помер, а Іван Іванович на царстві зостався.

От і пише змій до його матері, щоб вона, біла цариця, до нього вийшла, а то він усе царство знищить. Показала цариця ту записку Івану Івановичу, він прочитав, іде, журиться. Пішов на базар, аж сидить бабка, масло продає:

– Чого ти, Іване Івановичу – руський царевичу, журишся? Я тобі у твоєму горі поможу.

– Що ти, стара, можеш?

– Збери ти, – каже, – військо та поїдь у такий-то ліс, знайдеш могилу, а на могилі дуба. Під тим дубом дванадцять каменів, під каменями дванадцять дверей, а за тими дверима на дванадцяти цепах стоїть богатирський кінь – дим п’є, а огонь їсть – ото і твій.

Зібрав він військо, знайшов ту могилу, вивернув дуба, каміння порозкидав, двері порозбивав, добув того коня.

– Ну, – каже кінь, – пусти мене, Іване Івановичу – руський царевичу, на три зорі на пшеницю, на зелену кошеницю, бо я тут дуже охляв.

Пустив він його. Через три зорі летить кінь.

– Тепер, – каже, – сідлай мене тугенько, сідай на мене ладненько, та на тобі хусточку. Як займеться на мені три волосини, то ти нею махни сюди-туди тричі.

От сідла він його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається.

– Як тебе, – каже кінь, – нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси, – каже, – повище комишу.

От версти за три не долетіли вони до того змія, зайнялись на коневі три шерстини. Царевич тією хусточкою махнув сюди-туди, вони і загасли.

Прилетіли до змія, змій і пита:

– А що? Чи будемо битися, чи будемо мириться?

– Та вже ж битися.

От побив його Іван Іванович – руський царевич, змій і проситься:

– Не бий мене до останку, а вези в своє царство.

– Як же я тебе повезу, – каже, – що ти мене ще за три версти трохи не спалив?

– Вмотай мене у тороки та й вези, нічого не бійся.

Привозе царевич його у своє царство, всі на нього чудують, а там узяв та й запер змія у темницю, а сам поїхав на полювання.

От посилають у темницю тому змієві їсти з дівкою. Змій ту дівку попобив:

– Не хочу, – каже, – їсти! Хай сама біла цариця принесе!

Дівка усе те розказала. Пішла біла цариця вже сама. Як пішла та там і полюбилася з тим змієм. Давай вони тоді радитись, як би то їм царевича позбутися. Змій і каже:

– Є де-не-десь змій з шістьма головами. Хай царевич його вб’є, шість пляшечок крові наточить та привезе. То я тієї крові нап’юсь, одужаю, так я царевича вб’ю сам.

От приїхав царевич з полювання, цариця йому й каже:

– Що це ти одну нечисту силу знищив, а ще десь є, кажуть, друга – з шістьма головами. Поїдь вбий і ту та привезеш мені з неї шість пляшечок крові.

Він до коня. Сідла його тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди повертається, козацького ума набирається.

От виїхали, дає йому кінь хусточку та й говорить:

– Як займеться на мені шість шерстинок, так махни нею шість разів сюди-туди; та кажи, як тебе нести: чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси мене, – каже, – в півдерева.

Кінь як поніс, як поніс, домчав. Зараз того змія забили, шість пляшечок крові наточили, вже й дома.

Однесла цариця тому змієві ту кров, він випив.

– А що, – пита цариця, – подужчав?

– Ні, – каже, – ще не подужаю його, а якби я випив дванадцять пляшечок крові з морського чудерства, що у нього три губи і на кожну губу бере по дванадцять кораблів, то б наче подужчав.

Цариця тоді до царевича розжалобилась:

– Переміг ти, – каже, – дві нечисті сили, якби он ще третю! Є, кажуть, на морі морське чудерство з трьома губами: на кожну губу по дванадцять кораблів бере, так забий його та наточи дванадцять пляшечок крові.

Пішов він до коня та й розказує:

– Нічого, – каже кінь, – бери тільки три гачки по сім пудів вагою.

От сідла він коня тугенько, сіда на нього ладненько, сюди-туди обертається, козацького ума набирається. Виїхали в поле, кінь і каже:

– На тобі оцю хусточку та, як займеться на мені дванадцять волосин, махни нею дванадцять разів сюди та туди, та кажи, як тебе нести? Чи повище комишу, чи в півдерева, чи повище дерева?

– Неси мене, – каже, – повище дерева.

Кінь як поніс його, одразу коло моря і стали.

Дивиться царевич, аж там стоїть хатка, а в тій хатці бабка.

– Дай, бабко, води напитись.

– Нема, – каже, – оце привели царівну морську чудерству на пожирання. Воно як з’їсть її, то й дасть напиться.

Царевич зараз пустив коня на пшеницю, на зелену кошеницю, а сам зайшов до тієї царівни.

Полюбив він її, гуляли вони… А далі ліг він поспати, а їй дав швайку й молоток.

– На, – каже, – та як буде бурун нестися, та камінь котитись, бий молотком по швайці коло вуха!

От незабаром як понесе бурун, як покотить каміння, царівна помалу б’є, він і не чує. Та кінь уже почув, прилетів та як ударить копитом у стіну, царевич і прокинувся. Сів тоді на коня, а тут і морське чудерство одну губу випустило. Він і накинув її гаком. Воно другу випустило, він і на другу накинув. Воно третю. А він і третю зачепив. Тоді те морське чудерство як потягне його та й втягло аж на шістдесят верст углиб.

– Держись же, – каже кінь, – ось я його ще потягну.

Як смиконе, так на шістдесят верст на сухопуття й витягнув. Тоді заходились: порубали його, крові наточили і поїхали.

От оддав він ті пляшечки матері, а сам і подався знову на полювання.

Попив змій тієї крові.

– Ні, – каже, – не подужаю. Велика в ньому сила. А давай, – каже, – його банщиків підкупимо. Як він буде митися, то нехай наставлять його шаблю – вона його сама заруба.

(А у нього та була така шабля, що на що наставити, так і перетне.)

Банщики так і зробили: наставили ту шаблю, а вона і одсікла йому голову. Так та голова вже як падала, так сказала:

– Знищили ви мене, так поховайте у такім-то лісі, у чавунній труні.

Ото поховали його, як він заказав, бо мертвого вже не страшно.

А та царівна, що він її полюбив, коли біля моря був, як повернулася додому, то знайшла собі двох синів.

Батько як дізнався:

– Е, – каже, – чорт чорта і виведе! – (А він думав, що вона прижила їх з тим чудерством, та звелів її синів посадити у темницю.)

От вони як трохи підросли, то й кажуть:

– Чого ми тут сидимо? Берися ти за ту стіну, а я за цю!

Та й розвалили темницю і вийшли на божий світ. Ото вийшли та й пішли собі, куди очі.

Ходили, ходили та й зайшли у той ліс, де батькова труна була. Ідуть лісом, дивляться – вогник. Вони пішли на нього. Прийшли, аж там труна. Вони і прочитали на ній запис.

– Це ж, – кажуть, – наш батько.

– Іди ж ти у село, – каже один, – та візьми де коняку, та уб’ємо її, та бандури викинемо з неї, а самі сядемо всередину, то щось на ту коняку і сяде.

От привів один коняку, сіли вони їй всередину. Аж ось летить орел і орленя. Орленя кричить:

– М’ясо! М’ясо! – та й сіда.

А орел:

– Кром, кром, не сідай, бо вхопить.

Дурне орленя і сіло, а один брат і піймав його за ніжку.

– А що? Я ж казав, що те ж і буде, – каже старий орел та просить, щоб пустили те орленя.

– Ні, – кажуть брати, – добудь нам живлющої та цілющої води, тоді одпустимо.

– Добре, – каже.

Та полетів та десь у болоті набрав. От приносить, один брат хотів уже пустити орленя, а другий захопив його та й розірвав.

– Як це живлюща, – каже, – та цілюща вода, то воно оживе, коли ми нею його покропимо.

– Ні, – каже орел. – Це я вас дурив. Треба справді летіти.

А ту воду живлющу та цілющу та стерегли три сестри того морського чудерства, та всі три в одне око дивилися.

От прилетів орел – давай битись там перед ними, а вони за ним ганятись. Та як усі три в одне око дивилися, то все за однією і плутають. А він то сюди, то туди, а далі до тих колодязів – і набрав.

От приніс, вони покропили те орленя, воно й полетіло. Тоді вони до батька. Покропили його, він і встав.

– Ху, – каже, – як я довго спав!

Зараз признав їх, і пішли вони до його матері, а вона вже зі змієм царює.

Зараз того змія розметали, а її повезли у ліс, залишили біля дуба, дали куль соломи і поставили черепочок.

– Як, – кажуть, – з’їсть за три роки цей куль соломи та наплаче черепок, то ще можна матір’ю прийнять.

Навідались через три роки, аж той куль соломи цілісінький, а в черепочку разів дванадцять качка качат вивела.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 голосів, середня оцінка: 5,00 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн