Дерево казок

Іван-королевич, його сестра і змій (українська народна казка)

Іван-королевич, його сестра і змій (українська народна казка)

Був собі король, і поїхав він дивитись на військо. Їздив-їздив, обдивився – усе як слід справно. Крикнув:

– Задоволені, хлопці?

Поїхав у другий кінець і там крикнув. Всі солдати одказують йому:

– Задоволені всі, ваша величність!

От він сів на коня і поїхав додому, а жарко було так, що не доведи Мати Божа. Захотілося королеві води напитися, а додому ще, може, яких-небудь оставалося верст двадцять або й більше. Що тут робити? Пити так хочеться, що аж душа горить. Дивиться він, аж на стороні від дороги геть блищить болото.

– Піду, – думає собі він, – та хоч болотяною водою промочу горло, коли нема криничної.

Під’їхав він ото до того болота, прив’язав коня там, може, до лози чи до якого куща, і пішов сам в болото, став там та й стоїть – не може зігнутися, щоб напитися води, а по коліна в воді стоїть. Став виходити з води – так ні: так його й присмоктало, і ноги не витягне з багна. Силкувався він, силкувався – нічого не вдіє. Став він та й думає:

– Коли б який чорт случився та порятував, вже б нагородив добре за те.

Коли дивиться – аж летить злий дух та й каже:

– А даси те, що в тебе дома є, про що ти не знаєш, то я тебе вирятую з біди.

– Дам, дам, голубчику, тільки вирятуй.

От той злий дух ухватив його, так і випер з болота, поставив його коло коня, а сам полетів.

Приїздить король додому, аж чує, що його жінка привела заразом двоє дітей: хлопчика і дівчинку, – так він так аж за голову вхопився.

– Боже мій! Що ж я наробив: чорту невинні душі подарував!

Іде до жінки та й хвалиться їй: – Так, – каже, – і так, така-то й така-то пригода мені трапилась у дорозі: подарував нечистій силі обох діточок, і з голови мені вийшло, що я тебе дома оставив важкою.

– Знаєш, – каже вона, – чоловіче, що?

– А що, жінко?

– Зірвемо поміст у такій-то хаті та заховаємо їх обох туди, під той поміст. То поки підростуть, будемо туди їм їсти подавати, а як виростуть, то тоді можна буде їх в другу землю перевезти: може-таки, як прийде злий дух, то не знайде їх під помостом.

– Правду ти, жінко, кажеш. Так воно і буде: заховаєм діток під поміст, може-таки, він там їх не знайде.

Ото велів король зірвати поміст, зробив там для дітей таку хатку, зробив дірочку в куточку, щоб можна було їм подавати туди їсти і пити, і закрив знову тим самим помостом зверху.

Ростуть там тії діти не по роках, а по годинах, – не так по годинах, як по хвилинах. Ще й півроку не пройшло, а вони вже давно говорять обоє і бігають там, під помостом, – такі повиростали, що якби хто подивився на них, то зроду б не сказав, що вони ще такі молоденькі. Ото проходить рік, прилітає нечиста сила за ними просто до короля й каже:

– Ну, тепер давай мені те, що ти торік подарував!

– Шукай, – каже король, – як знайдеш, то твоє буде. Що ж я тобі таке тоді подарував?

– Е-е!.. Добре ти, – каже, – знаєш, що ти мені подарував. Воно тут було, я знаю добре, тільки не знаю, де тепер ділося. Треба піти розпитатися.

От злий пішов до кочерги і питає:

– Кочерга, кочерга, скажи, де мій подарунок дівся?

– Не знаю я. Я тільки знаю, як з печі вигрібати попіл, чи там огонь, та як добра кухарка, то на ніч мене під піч положить, а як ні, то я отак, як бачите, стою у кочергах цілу добу.

Іде він до рогача і питає його:

– Рогаче, рогаче, скажи мені, де мій подарунок дівся?

– Я б тобі сказав, та й сам не знаю. Я нікуди не ходжу, тільки знаю ото, що вийняти горщик з печі, та як добра кухарка, то положить мене на ніч під піч, а як ні, то я от так, як бачите, і стою у кочергах цілу добу.

Ото йде змій до сокири і питає її:

– Сокиро, сокиро, скажи мені, де мій подарунок?

– Як же я тобі можу сказати, де твій подарунок, коли я сама далеко не захожа. Я от тільки буваю на дровітні, як от часом треба дров нарубати або де кілочок який затесати, а то усе от тута, за лавою, і сиджу, та ще, правда, як добрий господар, то положить на ніч під лаву, а як ні, то я тут і днюю, і ночую.

Пішов він до долота та й каже:

– Долото, долото, скажи мені, де мій подарунок. Я тебе буду за те в повазі держати, позолочу твою голову, ніколи й обух не доторкнеться до твоєї голови, а як не скажеш, то день і ніч будуть тебе по голові бити обухом.

– Добре, – каже долото, – скажу тобі, де ти можеш найти свій подарунок, візьми мене, понеси в кімнати і кидай в кожній хаті: де застромлюсь у помості, то в тій і шукай під помостом.

Ото поніс він в одні покої, кинув – боком упало на поміст, поніс у другий, кинув – і там упало боком на поміст, поніс в третій, кинув – застромилось. Став він поміст зривати та шарити під помостом, коли дивиться – аж вони обоє в кімнаті стоять собі. Він забрав їх і полетів. Що вже король з королевою не поплакали, що вже вони його не просили – забрав і полетів.

Довго він летів з ними – може, днів троє або і четверо, страшенно втомився, сів віддихатися та й загадав дівчинці в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати.

Сидять вони над ним обоє – та ськає, а хлопець п’яти чухає, коли дивляться, аж летить кінь та й каже до тих дітей:

– Як хочете утікти від смерті, то сідайте на мене, будемо тікати.

Посідали вони на того коня обоє і поїхали. І їдуть та їдуть, їдуть та їдуть, коли змій і прокинувся: дивиться – аж нема коло нього дітей. Кинув він раз огнем – не докинув, кинув другий – кінь і питає:

– А що, пече вас, дітки?

– Не дуже, – кажуть.

– Ну, так будемо ще бігти.

Кинув змій і третій раз огнем – кінь знову питає дітей:

– А що, чи ж пече?

– От тепер, – кажуть, – пече, та ще й дуже.

– Ну, – каже кінь, – тепер злазьте, бо як дожене нас змій, то пропадете ви, пропаду й я, усіх нас поїсть.

Позлазили діти з того коня, посідали на полі, а кінь полетів дальше, скільки видно. Не вспів він залетіти на одну гору, а тут уже і змій летить, такий сердитий, що аж іскри з нього сипляться, як із головешки. Ото долітає до тих дітей і каже:

– Ну, тепер я вас поїм, коли зі мною так зробили – утекли од мене.

– Не їж нас: ми дітки ще маленькі, самі не знаємо гаразд, що робимо. Нам кінь сказав, щоб ми сідали на нього, ми й посідали обоє, а він нас і повіз, а куди і на що – ми й самі не знаємо.

Забрав той змій їх і полетів. Летів він з ними ще довше, як перший раз, утомився і сів знову віддихатися, і знов-таки загадав дівчині ськати у голові, а хлопцю чухати п’яти. Дівчина ськає, а хлопець чухає п’яти, а нечиста сила спить. Коли дивляться вони – аж летить летючая птиця і каже їм:

– Ну, дітки, ану тікати, а то пропадете: вас змій поїсть. Сідайте на мене, я вас понесу.

Сіли тії діти і утекли, а змія сонного покинули на полі.

Ото летить та летюча птиця та й летить, коли це змій прокинувся, глянув у ноги – нема хлопця, тряхнув головою – і дівчини нема. Кинув він огонь: раз кинув, другий кинув і третій раз, а летюча птиця і питає:

– А що, дітки, чи не пече вас часом?

– Ох, – кажуть, – пече, та ще й дуже.

– Ну, так злазьте, а то як дожене змій, то й мене з’їсть.

Позлазили дітки, посідали на степу і ждуть, а птиця полетіла та й полетіла, тільки видно.

Сидять вони, плачуть та й думають, що то їм од змія буде за те, що покинули його сонного на степу, коли дивляться, аж летить змій такий сердитий, як огонь, і каже:

– Ну, тепер я вас поїм, коли ви так зі мною уже другий раз робите.

– Не їж нас, – кажуть вони, – ми діти маленькі, нічого не знаємо. Нам каже летюча птиця: сідайте, я вас понесу, ми й посідали.

Ото забрав змій їх і полетів. Знову утомився і сів віддихатися, загадав дівчині в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати, коли біжить бичок та такий же то поганий та кошлатий, що гидко на нього й глянути, і каже:

– Ей, дітки, пропадете ви, ану краще тікати. Сідайте на мене обоє, я вас понесу.

Посіли тії дітки на того бичка, він і поніс їх, та так скоро, так скоро, що й вітер не дожене – так скоро.

Проснувся змій, дивиться – нема його дітей. Кинув він раз огнем, кинув другий, кинув і третій – бичок і питає:

– А що, дітки, чи пече?

– Пече, – кажуть, – та ще й дуже.

– Влізь, – каже бичок, в ліве вухо, а в праве вилізь, вийми збрую на себе й на мене.:

Поліз той хлопчик в ліве вухо, виліз у праве і вийняв одну збрую на себе і на нього, понадівали і біжать, а змій все кида огнем. Пробігли трохи, от бичок і питає дітей:

– А що, чи пече?

– Пече, – кажуть, – не помагає і збруя.

– Полізь же, – каже бичок, – уже в праве вухо, а в ліве вилізь і візьми гребінець, і як вилізеш, то махнеш назад тим гребінцем, то стане ліс густий та здоровий такий, що уже через той ліс огонь не достане нас.

Поліз той хлопець в праве вухо, у ліве виліз, виніс гребінець, махнув тим гребінцем назад, і став ліс такий густий та здоровий, що не проїхати його, ні пішки пройти: так дерево коло дерева й поросло, та все таке ж то претовсте, що й у чотирьох не обнімеш. Летить той змій, долетів до лісу – палить, ломить, трощить, – таке лихо піднялось в тім лісі, що аж земля реве. Ото перебрався якось змій через той ліс, кинув раз огонь, кинув другий, кинув і третій – дістав. От бичок і питає:

– А що, чи пече?

– Пече, – кажуть.

– Полізь же ти, хлопче, знову в праве вухо, а в ліве вилізь, та вийми платочок біленький, та як виймеш, махни ним назад, то стане море: змій уже не перелетить через те море.

Поліз хлопець в одне вухо, в друге виліз, вийняв біленький платочок, махнув назад – і стало море, таке велике, таке велике, що й кінця ніде не видно, та такі хвилі піднялися на тому морі престрашенні, та так лютують та б’ють, об берег, що страшно на них і подивитися.

Подивився змій на те море, подивився і став на тім боці та й стоїть, а бичок пробіг ще трохи, коли дивляться – хатка стоїть. Зайшли вони в ту хатку, а там всього і їсти, і пити, чого тільки душа забажає, те й є, – так на столі і стоїть. От вони напилися, наїлися, віддихнули трохи, а бичок їм і каже:

– Ну, дітки, чи вас до батьків одвезти, чи, може, ви тут зостанетесь?

– Та ми вже, – кажуть, – останемося там, де ви будете, уже будемо разом з вами жити до кінця віку.

– Я вже, – каже бичок, – не хочу жити на світі, заріжте мене, м’ясо поїжте, а кістки в стріху заткніть, то виросте з моїх кісток Чуйко й Буйко. Вони вам стануть у великій пригоді.

– Як же ми вас заріжемо? Ви нас від смерті оборонили, а ми отце вас будемо різати?!

Ото як зачав бичок, як зачав умовляти, таки зарізали його, м’ясо з’їли, а кістки застромили в стріху, як казав бичок, і живуть собі обоє в тій хаті. Він ходить на охоту, а вона дома остається: то витопить та їсти зварить, то піде до того моря та води принесе, щоб було що пити, як брат вернеться з охоти. Так собі й живуть. Пройшло уже і з півроку, або й більше, – із кісток бичка виросли Чуйко і Буйко, та такі здорові та гладкі собаки, що страшно навіть і глянути, а приступити ніхто зроду-віку не приступить до них, такі страшні. А змій той проклятий та перекинувся парубком, таким хорошим, що й надивитися на нього не можна і очей не можна одвести, так би все на нього і дивився і день, і ніч, та іще б не надивився. Ото перекинувся він парубком та як прийде та дівчина по воду, то він ходить понад берегом та й балакає з нею. Раз якось прийшла вона по воду, а він їй і каже:

– Недобра ти, як я бачу, сестра для свого брата. У нього на шиї вже платочок нечистий, скільки він місяців його на собі носить, а ти його і не вимиєш. Попроси, щоб він його скинув, та надів на шию другий.

– Е, та то такий платок, що його з шиї не можна скидати: бичок казав, щоб він його носив до кінця віку.

– То візьми на часинку та махнеш тим платочком на це море, то воно розійдеться, тоді я перейду до тебе та побалакаємо трохи.

Прийшла вона додому і каже брату:

– Ти б скинув той платок, я б його вимила. Бачиш, який він – як ганчірка, а ти ще його на шиї носиш.

Довго брат не хотів його скидати, а далі й скинув і віддав їй, а сам пішов на охоту. А вона взяла, побігла скоріше до моря, як махнула тим платком, так моря як і не було. Змій прийшов аж у хату, так їй розказує та научає:

– Гляди, – каже, – як прийде твій брат додому, то ти занедужай та й лежи і стогни, а як він спитає, чи не хочеш часом ти чого, то ти йому скажи, щоб він дістав заячого молока.

– Добре, – каже вона.

Тим часом вона глянула у вікно, аж і брат іде з охоти.

– Ох, лихо мені! Де ж я, – каже, – тебе діну? Брат мене через тебе буде лаяти. Тікай собі скоріше із хати.

– Куди ж я буду тікати, коли брат твій уже недалеко? Він мене побачить, то ще підстрелить. – А тут він не так брата боїться, як Чуйка і Буйка, щоб не розірвали. – Сховай мене куди-небудь!

– Куди ж я тебе сховаю?

– Он скриня стоїть велика, така, що можна влізти, – сховай у скриню!

– Лізь же скоріше у скриню, а то ось уже брат коло самої хати.

От він скоріше ускочив у ту скриню, вона його зачинила і лягла сама на полу і сопе, тобто слаба стала.

Брат одчинив хату, Чуйко і Буйко ускочили в хату і зараз до тої скрині: гавкають коло неї та лапами гребуть.

А вона лежить на полу та:

– Ох, ох! Повиганяй свою прокляту собачню з хати: ще мене розірвуть. На біса ти їх сюди понаводив повну хату! Повигонь їх на двір – нехай там сидять.

Крикнув він на Чуйка й Буйка – вони посідали біля порога. Він увійшов у хату і каже:

– Давай, сестро, обідати, як є що.

– Та там з печі витягни собі та побідай, бо я нездужаю і піднятися. Я чула від людей, що мені б помогло заяче молоко. Якби ти пішов та дістав мені того молока, то я б напилася і здорова б була.

– Добре, – каже брат, – ось побідаю та трохи віддихну, то я тобі дістану.

Ото пообідав, віддихнув трохи і пішов з Чуйком і Буйком в ліс шукати зайців. Іде та й іде, коли дивиться – стоїть заєць. Він до нього націлився з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а заєць і каже:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі в пригоді стану. Проси – все тобі зроблю, що тільки тобі треба буде.

– Мені треба заячого молока: сестра моя дуже слаба, казали люди – як нап’ється, то видужає.

– Не дам я тобі свого молока, бо наше молоко – певна отрута для людей, а краще я тобі дам свого старшого сина, то більша поміч буде.

– Ну, добре. Давай свого старшого сина!

Ото взяв він зайченя і пішов додому. Приходить у хату, тільки що одчинив двері, а собаки так і кинулися знову до скрині, так її лапами деруть та тягнуть насеред хати. А в тій скрині та знову змій сховався, як побачив, що Іван-королевич вертається додому з Чуйком і Буйком.

– Та прожени отих проклятих собак, – каже сестра, лежачи на полу: – На біса ти їх понаводив сюди: ще й мене, недужую, з полу стягнуть та розірвуть.

Крикнув він на собак – вони посідали коло порога. Сам сів на лаві, чи, може, там на осліні, і питає:

– Чи нема, сестро, часом, чого побідати? Я їсти хочу.

– Витягни сам собі з печі та й обідай, бо я не здужаю і підвестись. Якби ти мені дістав лисячого молока, то б я напилася, і мені б зараз полегшало.

– Добре, дістану. Підожди, пообідаю та трошки віддихну.

Ото достав із печі, що там було, пообідав, забрав з собою Чуйка і Буйка і пішов лисячого молока доставати, іде та й іде, коли дивиться – аж біжить лисиця. Він націлився в неї з ружжа, тільки що хотів вистрілити, а вона і каже йому:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене, я тобі все дам, чого тільки тобі треба.

– Мені треба лисячого молока.

– Наше молоко – певна отрута, а краще я тобі дам свого старшого сина: то буде більша поміч.

Забрав він з собою старшого сина лисиці і пішов додому. А там уже змій і підговорює його сестру:

– Гляди ж, – каже, – як брат твій прийде живий, то пошли його ще за вовчим молоком!

Не вспів він це сказати, коли глянь у вікно, аж іде Іван-королевич і веде за собою лисицю, він тоді під подушку, вона прикрила його зверху, а сама лягла. Тільки що брат відчинив хату, а Чуйко і Буйко так і кинулись до подушки. Вона як закричить:

– Оце понаводив собачні в хату! Ще мало своїх, ходиш по лісу, тільки збираєш. Уже який раз прошу, щоб молока приніс, так не послухаєш. Як маєш водитися з собаками, то краще піди та принеси мені вовчого молока, а то ось який день не зможу і з полу злізти.

– Добре-добре, принесу. Підожди трохи, пообідаю та віддихну.

Пообідав і пішов вовчого молока діставати. Іде та й іде, коли дивиться – стоїть вовк. Він до нього з ружжа націлився, а вовк і каже:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: я тобі в пригоді стану. Скажи, чого тобі треба?

– Мені треба вовчого молока.

– Не дам я тобі, – каже вовк, – вовчого молока, бо наше молоко – певна отрута, а краще дам я тобі свого старшого сина, то більше помочі буде.

Забрав він того старшого сина вовка, пішов додому, а змій, як побачив у вікно, що йде брат і за ним Чуйко, Буйко, заєць, лисиця і вовк, та не вспів у скриню сховатися – підліз під піл та й сидить, а вона сіла на полу і ноги спустила додолу, щоб його не видно було. Тільки що він відчинив хату, Чуйко і Буйко так і кинулись під піл:

– Та забери цих проклятих собак: ще мене з полу стягнуть та розірвуть.

Він крикнув на них, вони й посідали коло порога.

– Ти б, – каже сестра, – мені приніс медвежого молока, я б напилася, то б одужала, а то бігаєш по лісу з собаками, на що й до чого? Хіба своїх у тебе мало? Ось понаводив повну хату, а прошу молока, так і допроситися не можу.

– Та підожди уже – дістану, не клопочи ти моєї голови: зараз пообідаю та трошки віддихну, та й піду.

Ото пообідав, забрав із собою собак і пішов. Йде та й йде, коли дивиться – з нори ведмідь вилазить, десь, видно, тільки що проснувся. Він на нього націлився, а медвідь і каже:

– Ей, Іване-королевичу, не стріляй мене: тобі в пригоді стану, скажи тільки, чого тобі треба?

– Мені, – каже, – треба медвежого молока.

– Не дам я тобі медвежого молока, бо наше молоко – певна отрута, а краще дам тобі свого першого сина, то більша поміч буде.

Взяв він медведя та й пішов додому.

Бачить змій, що ніяк не допроситься сестра, щоби брат звіриного молока приніс, бо ж він хотів, щоб тим молоком вона його отруїла, от і каже їй:

– Гляди ж, як прийде брат і не принесе молока, то ти пошли його в такий-то і такий сад, нехай він нарве там для тебе груш і яблук.

Приходить брат у хату, а за ним повна хата звірини. Чуйко й Буйко нюхнули по хаті, так зараз і кинулися до скрині, дряпають її лапами та гавкають. А сестра лежить на полу та:

– Ох, ох, проси, проси… Боже мій, не… ох, ох… не допросишся, навів собак повну хату, нема й ногою де ступити, як казала, принеси молока, – не послухав. Хоч би тепер змилувався та приніс мені з такого-то й того саду груш та яблук. Та утихомир тих проклятих собак, бодай вони тобі виздихали!

Крикнув він на собак, вони посідали коло порога, сам він пообідав і пішов у той сад діставати груш та яблук. Приходить у той сад, струсив грушу, назбирав у платок груш, підійшов до яблуні, поліз і яблук нарвав там, скільки треба було, і вертається додому. Іде дорогою та й думає:

– Як же це я вліз в чужий садок, набрав груш і яблук і додому йду? Неначе – злодій. Треба зайти до хазяїна та хоч сказати йому.

Ото надумався так собі і ходить по садку, дума, чи не найде де-небудь хазяїн або хоч сторожа. Коли дивиться, аж стоїть у садку дім. Ото, дума, певно хазяїн живе, зайду я туди. Одчиняє він двері, а до нього змій кинув огнем раз, кинув другий, а королевич йому і каже:

– Ей, нечиста сило, за що ти мене огнем печеш? Я твого огню не боюся, бо я вже печений. Чуйко, Буйко, беріть його!

Ті кинулися і в хвилину рознесли на кусочки. Тоді Іван-королевич забрав яблука і груші та й пішов додому.

Приходить, а сестра і каже йому:

– Піди, братику, там-то й там на баштан, де кавуни по три пуди лежать. Принеси ще нині один кавун, мені здається, що як одну скибочку з’їм, то зараз мені і полегшає.

– Добре, – каже брат, – підожди трошки, я пообідаю та віддихну.

Ото пообідав і пішов на той баштан. Аж справді кавуни такі здорові, як бочки лежать. Вирвав він одного кавуна і несе поперед себе, дійшов додому і думає:

– От це я взяв на баштані кавуна та йду, як злодій, нікому не сказавши. Треба піти та сказати хоч сторожу, як хазяїна не найду.

Йде, дивиться – стоїть дім (а там змій живе), увійшов він у двері, а змій огнем – кинув раз, кинув другий.

– Ей, злий дух, – каже королевич, – не печи мене: я вже печений. Чуйко, Буйко!

Чуйко і Буйко як кинулися, так у хвилину і рознесли змія на куски. Забрав королевич кавун і пішов додому. Приходить туди, а той змій уже в скрині сидить. Відчинив королевич хату, собаки так і кинулися до тої скрині. Дряпають її лапами, що аж вікна дзвенять.

– Та вижени отих проклятих собак, якого це вони бісового батька возяться з тією нещасною скринею. В мене й так голова болить, як не розвалиться, а вони, прокляті, тут ще підняли крик.

Ото він обізвався до них – вони посідали біля порога. Сів він за стіл і обідає, а вона й каже йому: – Чула я од людей, що там-то і там-то є млин, і у тому млині така мука, що якби я з’їла коржа із неї кусочок, то зараз би одужала. Піди та принеси мені її хоча пригорщу.

Пішов він за мукою. Справді, думає, сестра слаба!

А змій виліз із скрині і каже їй:

– Із млина уже твій брат не вернеться – там двері зачиняються, і він пропаде у млині, а якщо часом вернеться і прийде додому, то я з ним буду битися. Якщо я його подужаю, тебе тоді за жінку візьму, а якщо він мене подужає, то ти виріжеш із мене кусочок м’яса, виймеш із мого рота зуба, напечеш пиріжків і зуб той положиш в пиріжок, і щоб ти йому дала той пиріжок з’їсти.

Ото пішов її брат у млин за мукою. Іде та й іде – коли зустрічає його чоловік на дорозі:

– Куди ти, чоловіче, ідеш?

– Іду, – каже, – в млин за мукою.

– Гляди ж, як набереш муки в млині, то іди і не оглядайся назад, бо там млин на дванадцять осад і на дванадцять дверей зачиняється, і як ти оглянешся, так вони всі дванадцятеро дверей і замкнуться – там ти і пропадеш.

Розійшлись вони. Пішов він до млина – млин відчинений. Зайшов він туди, набрав муки і йде назад, вийшов за двері та й глянув назад (хотів знати, чи йдуть за ним його собаки), а двері – трась! – і зачинили собак. Іде він уже сам без своїх собак, аж наганяє знову того чоловіка:

– Здоров, дядьку!

– Здоров. А що, набрав муки?

– Набрав, – каже.

– А бач, я ж тобі казав, щоб ти, як будеш вертатися з млина, не оглядався назад, а ти мене не послухав – оглянувся таки. Тепер же іди додому та гляди – нескоро: там віддихни, там поспи, там переночуй, бо якщо прийдеш додому скоро, то тебе змій розірве – він там у твоєї сестри і живе. Як ти прийдеш додому обідати, то сестра його на той час сховає то в скриню, то під піл, то під подушку, а сама й ляже та й стогне. Що ото тобі сестра не казала, куди вона тебе не посилала, це все навчав її змій, щоб тебе в дорозі хто-небудь зі світа згубив, бо він сам, бач, боявся, не так тебе, як твоїх собак, а тепер їх нема: в млині зосталися, – так змій уже з тобою одним справиться. Гляди ж, не поспішай додому, бо буде тобі лихо!

– Добре, не буду поспішати. Спасибі вам за раду.

Пішов ото. Де віддихне, де заночує, аби згаяти час як-небудь. Надходить уже скоро додому. А змій побачив, що він іде без Чуйка та Буйка, вийшов до нього та й каже:

– Ну тепер, Іване-королевичу, час тобі зі мною розрахуватися – я тебе з’їм.

– Ей, – каже, – не їж мене! Позволь хоч обмити своє грішнеє тіло. А то як же ти мене будеш їсти – я стільки днів був у дорозі, на мені тіло чорне, як на кабані, грязі більше, як м’яса.

– Ну, – каже, – правду ти кажеш, іди ж та обмийся.

Пішов він, наносив у казан води, розложив під ним огонь і гріє, а сорока прилетить та все:

– Прилий, прилий.

От він візьме та й приллє водою огонь. Як знову дрова розгоряться, то сорока прилетить та все:

– Прилий, прилий.

То він знову водою приллє огонь. Грів-грів, а вода все холодна.

Змій не витерпів, прибіг, кричить, щоб ліз він у воду та мився скоріш. Поліз він у воду, вимився і каже:

– Позволь же ще мені полізти на цей явір, що перед хатою стоїть, нехай я хоч з білим світом попрощаюсь.

– Ну, лізь уже, лізь, прощайся, та скоріше злазь, бо вже мені дуже їсти хочеться.

Поліз він на того явора, свиснув раз, свиснув другий раз, свиснув і третій раз – Чуйко і Буйко, заєць, лисиця, вовк і медвідь так і прилетіли. Вони вже давно в млині двері прогризли, та не знали, куди бігти, а то, як почули свист, так зараз і прибігли. Прибігли, кинулися на змія – і кусочка не осталося від нього, так і рознесли, поки Іван-королевич зліз з явора. А його сестра взяла скоренько кусочок м’яса, вихватила із рота у змія зуб, у тісто заткнула – і в піч. Зліз брат з дерева і думає:

– Перше ж я пообідаю, а після розрахуюся з сестрою.

– Чи є що обідати?

– Отам бери в печі! Ох, ох, ох, Боже ж мій, ох, ріже ж мене, ох, мучить мене, ох, не можу ж я піднятися, щоб тобі насипати! Ох, коли ж я одужаю? Ох, за що ж мене Господь такою тяжкою болістю покарав! У печі є борщ і пиріжки зо два, то бери та й їж, ох, ох!..

Таке витворяє, що неначе справді вмирає. Вона думала, що брат ще й досі нічого не знає, що вона його посилала за звіриним молоком, щоб його отруїти, і за грушами та кавунами, щоб його там змій розірвав.

Ото брат наївся борщу, витяг з печі пиріжок, тільки що вкусив зубами, а зуб як вискочить з пиріжка в лоб, так неживий і покотився. Чуйко кинувся його рятувати, зачав лапою гребти того зуба – зуб вискочив з голови королевича та в голову Чуйка, покотився і Чуйко неживий. Кинувся до Чуйка Буйко. Давай лапою витягати з лоба той зміїний зуб – зуб вискочив та в Буйка. Ото уже лежать утрьох неживі. Став ведмідь кігтями дерти зуб – вискочив зуб і його вбив. Підскочив до ведмедя вовк, гребнув лапою, зачепив зуба – зуб вискочив із ведмедя та в лоб вовку – лежить і вовк неживий. Остався тільки заєць та лисиця. От лисиця хитра й каже:

– Ну, тепер твоя черга, чорте куций!

– Ні, ні, не моя, чорте довгохвостий!

– Та рятуй ти, чорте куций!

– Рятуй ти, чорте довгохвостий!

Торгувались-торгувались, таки стало так, як хотів заєць.

Лисиця лягла за вовком та через спину лапою гребе, та й назад гребне, та й знову назад, дума, як зачепити зуб, то він вилетить угору! Тільки все не попадає. Ото підняла вона голову – ось той зуб, і думає собі:

– Ось на тім місці якраз треба положити лапу, самій сховатися і після так дряпнуть.

Та як дряпнула – зуб вискочив та їй в голову, так і покотилася лисиця. Остався один заєць і думає собі:

– Як би то так зробити, щоб вийняти зуб і самому не пропасти? Прикочу я до лисиці колодочку, а сам гарненько роздивлюся, в яке місце зуб застряв, сховаюся за колодочку та з-за колодочки й буду виймати його. Якщо попаде у лапу, то не вб’є, а як одіб’є лапку, то буду й на трьох скакати, адже ж часто буває так, що охотники відбивають нашому брату ногу – живуть же вони якось і на трьох, так і я буду жити.

Ото побіг, найшов десь на дровітні колодочку, прикотив її до лисиці кругом разів десять, роздивився, де той зуб, сам сховався за колодочку і вуха прищулив, дряпнув раз, дряпнув другий – не вилазить зуб: зайчик маленький, так сили нема, а тута ще й не дістане добре: лисиця гладка, а в зайця передні ноги короткі. Скотив зайчик колодочку на лисицю і поставив її якраз над зубом, сам став за колодочкою, прищулив вуха, протяг лапку, дряпнув – зуб вискочив та в колодочку так загруз, що й не видно його звідтіля.

Зайчик такий радий, такий радий, що його зуб не вбив. Стрибав, стрибав по хаті і побіг в поле дивитися, аж лежить в яру здохла корова, а коло неї так багато птиці, як комашні – кругом так і обліпили те стерво. Вліз заєць туди, всередину, і сидить. Коли це прилітає орел і з ним орлята на поживу до того стерва. Тільки що посідали їсти, а зайчик вхопився за орлятко і держиться. Просить орел, щоб заєць віддав йому дитину, так ні, не дає.

– Як принесеш, – каже, – мені трохи живущої води, то тоді віддам.

– Дай же, – каже орел, – мені в’язку бубличків, бо коло тієї криниці, де живуща і цілюща вода, кругом стоять з дрючками маленькі діти, і як почну брати воду, то вони мене вб’ють.

Ото заєць дістав в’язку бубликів, почепив орлу на шию – і полетів той, тільки видно. Прилетів туди, дивиться – дітки. Він скинув з шиї бублики, розсипав коло криниці. Діти кинулися збирати бублики, а він набрав живущої і цілющої води і полетів назад. Прилетів до зайця, віддав йому воду, а заєць розірвав орленя до половини, помазав перше цілющою водою – обидві половинки злились докупи, помазав живущою водою – воно й ожило. Він тоді його пустив, забрав воду і тоді побіг до своїх. Прибіг туди, помазав живущою водою, помазав і цілющою – всі пооживали.

Тоді королевич взяв свою сестру, прив’язав її до того явора, що стояв перед порогом, поставив перед нею відро вугілля і друге відро, щоб вона повне сліз наплакала, а сам пішов до свого батька.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 голосів, середня оцінка: 2,33 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн