Дерево казок

Як миша перемогла верблюда (алтайська казка)

Як миша перемогла верблюда (алтайська казка)

В кожного з дванадцяти місяців своє ім’я. Але й кожен із дванадцяти років має свою назву, тільки не всі про це знають. А колись було лише одинадцять назв – рік Корови, Тигра, Зайця, Дракона, Змії, Коня, Вівці, Мавпи, Курки, Собаки, Свині. А в дванадцятого року найменування ще не було.

– І-і-і…–журилася мишка.– Чому дванадцятий рік не назвати роком Миші? Ах, як мені цього хочеться…

– А я-а-а-а-а?! – закричав верблюд. – Я теж хочу, щоб дванадцятий рік називався б роком Верблюда.

– Я перша сказала «хочу», – писнула миша. – Невже ви, дядю Верблюд, такий шанований, такий великий, будете сперечатися зі мною, нікчемною мишею? Усі, всі чули, як я плакала за роком Миші. Ясна річ, скривдити мене всяк може. Але що правда, те правда, я сказала перша…

Так говорила вона, не змовкаючи ні на мить, цілий день, до темної ночі.

Врешті верблюд не витримав. Закопилив спідню губу, сплюнув і мовив:

– Звідки в такій малій тварі стільки сприту. Замовкни, будь ласка. Умовимось: хто завтра перший побачить сонце, той і дасть своє ім’я року.

Миша погодилася.

Верблюд одразу обернувся мордою на схід і втупився в чорне небо.

Довго стояв так, навіть змигнути боявся, потім утомився і приліг. «Усе одно я побачу сонце раніш за мишу. Бо ж в мене шия довша, голова вища».

Миша з верблюдом як наперсток поряд з казаном. Верблюд спокійно лежить, голову високо тримає, а миша ні хвильки не сидить на місці. Туди-сюди бігає й пищить:

– І-і-і-і… я до ранку не доживу, і-і-і-і… Бувало, як стане мені страшно, так я в нірку сховаюсь, а тут сил моїх нема страх цей терпіти. То горностаєм, то риссю запахне. Почують вони мене, почують, і не минути мені їхніх зубів. І-і-і-і… Ой! Он сова на дереві сидить, головою вертить, вуха в неї далеко чують, очі далеко бачать. Пазурами схопить вона мене, дзьобом роздере… Ой, і лисиця сюди біжить, ой! Любий верблюде, порятуйте, дозвольте мені залізти на ваш горб.

Верблюд обернувся, подивився на свій горб і подумав: «Горб усе одно, коли я лежу, набагато нижче від голови. Миша, і на горбу сидячи, небагато побачить».

– Гаразд, сідай. Тільки не смій дивитися на схід, дивися на захід.

Тихенько, обережненько, щоб не потурбувати верблюда, залізла миша йому на горб і, гублячи сльози, обернулася до заходу.

Ця ніч і миші й верблюдові видалася надто довгою. Та ось зірки поблідли, небо побіліло.

Верблюд витягнув шию, задер голову. «Зараз я перший побачу сонце!»– подумав він.

Але миша, що все ще сиділа в нього на горбу й крізь сльози дивилася на захід, раптом писнула:

– І-і-і-і!!! Сонце, сонце!

– Сонце на заході? – фиркнув верблюд.

Хотів було верблюд з миші посміятися, та обернувся і побачив – наче богатир, що скинув темну шубу, оголилася, посвітліла західна гора од перших ранкових променів.

Верблюд повернув голову, поглянув на схід, і там теж, виявляється, небокрай вузькою смужкою зарожевів. Сходило сонце. Але першою його схід побачила миша.

Від того часу останній рік із кожних дванадцяти називається роком Миші.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 голосів, середня оцінка: 3,60 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн