Дерево казок

Як луна лисеня провчила (ескімоська казка)

Як луна лисеня провчила (ескімоська казка)

В одній мисливській лисячій родині було маленьке лисеня. В нього було ще двоє братиків і дві сестрички. Всі вони були такі червоненькі, з пухнастими хвостиками. Усі дзвінко дзявкали.

Жила ця родина в теплій, сухій норі біля підніжжя високої гори. За цією горою здіймалися великі сопки, вкриті вічними снігами. Там завжди гуляв вітер, і батьки казали своїм дітям:

– Коли ви станете великі й самостійні, ми вам дозволимо скрізь бігати. Але зараз до тих гір ходити не можна. Там бувають снігові обвали. Впаде брила снігу, заб’є й засипле так, що й не врятуєшся.

– Добре,– кажуть лисенята, – ми туди взимку не ходитимем, почекаємо літа. Коли снігу не буде, побіжимо туди.

– Ні,– кажуть старі лисиці,– влітку з верховин велике каміння падає. Висить отака ненадійна каменюка, вітер дмухне, розхитає її, вона й покотиться додолу. По дорозі ще й інші камені зрушить з місця. Якщо потрапите під отакий кам’яний дощ, там назавжди й зостанетесь!

– Ото добре, що в нас такі досвідчені батьки,– шепочуться поміж себе лисенята,– навчили нас доброму. Не підемо ми туди, де взимку снігові обвали бувають, а влітку кам’яний дощ іде.

Тільки маленьке лисеня зовсім інакше міркувало. Слухало воно повчання батьків, а само думало: «Хитрі наші батьки, не хочуть, щоб ми без них ходили полювати. А серед гір, напевно, дичини більше, ніж у долині. Вони нас тільки лякають. А насправді сопки зовсім не страшні».

Минула зима, прилетіли птахи. Біжать з гір струмки. Дивиться на них лисеня й думає: «Он які струмочки веселі, а біжать вони з сопок. Мабуть, там весело, а не страшно. Та й чого мені боятись? Я хоробре. Я, певно, хоробріше за батьків, нічого не боюсь».

І пішло лисеня до сопок.

Спинилося коло підніжжя високої-високої скелі й дзявкнуло:

– Дзяв! Он яке я хоробре!

Найближча луна відразу ж відгукнулась: «Дзяв!» – і тихенько покотилась по верхівках: «Дзяв, дзяв, дзяв…» Що Далі відкочувалося, то слабкіше чулося.

– Еге-ге,– каже само собі лисеня,– сопка тільки на зріст велика, а голосок у неї такий же, як і в мене, навіть тихіший. Чого ж мені боятись?

– Гей-гей, я хоробре! Дзяв! Нічого не боюсь! Дзяв! У сопки голос такий, як і в мене! Дзяв, дзяв!

Докотилося це до вітра. Розгнівався великий вітер Анукатагахпак: «Провчу я цього нахабного хвалька!»

Дмухнув на сопки, зірвав великий камінь і жбурнув його зі схилу. Котиться вниз камінь, все за собою тягне. Тут луна грізно загуркотіла:

– Хто тут вихваляється?! Хто дзявкає?!

Ще дужче загула луна, відбиваючи гуркіт каміння:

– Бережись, кому життя дороге!

Лисеня підібгало хвостик під черевце, вуха притисло до потилиці. Озирнулося на всі боки та бочком, бочком на стежку вибралося.

– Ні… ні… це я так тільки… пожартувати хотіло! – злякано дзявкнуло воно та як пуститься навтьоки! Так. що й вітер не дожене! Скотилося до себе в нору, віддихалось. Подивилось на своїх братів та сестер, хотіло було похвалитися: «А я до сопок ходило і зовсім не злякалося!» – та тільки вийшло в нього одне:

– Дзяв!

Бо зуби з переляку цокотіли.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 голосів, середня оцінка: 5,00 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн