Дерево казок

Як легінь шукав підземну царівну (українська народна казка)


Як легінь шукав підземну царівну (українська народна казка)

Раз бідний гуцул прийшов до царя просити допомоги.

– Скільки маєш дітей? – спитав його цар.

– Було семеро, але всі вмерли з голоду. Восьме скоро має народитися.

Тоді цар сказав:

– Якщо воно буде схоже на мене, то як буде мати вісімнадцять років, заберу його до себе.

Похнюпився гуцул і пішов додому.

Небавом жінка народила хлопчика. Гуцул сподівався, що хоч на старість буде поміч. Але коли синові сповнилося вісімнадцять років, приїхав за ним цар. Подивився на бідного парубка, а той зовсім не схожий на нього, та красний, як сонце! І цар забрав хлопця із собою. Старий па те не сказав нічого: думав, як син буде добре матися, то згадає про батька і матір.

Але по дорозі прийшло цареві в голову позбутися красеня. І повіз гуцуляка до Проклятого озера. А жива людина сюди ще не ступала, бо озеро викидало хвилю і затягало у безодню.

– Я дуже зголоднів,– сказав хлопцеві цар.– Злови рибку в озері.

Сам виліз на дерево, щоб видіти, як хвиля затягне гуцула під воду.

Легінь пішов до озера. На березі побачив велику калюжу. Раптом вона зарухалася, сплеснула своїми хвильками-губами і проговорила:

– Перенеси мене, легіню, в озеро.

Гуцуляк скинув крисаню, почав черпати воду і носити в озеро. Коли отак вичерпав усю калабаню, хвилі озера зійшлися у справжні вуста, і воно спитало:

– Чого тобі від мене треба?

– Дай рибку для царя.

Вода завирувала й викинула на берег рибину. Парубок схопив її і поніс до карети.

Їдуть далі. Та цареві все ще не дає спокою думка, як погубити красеня.

– Підеш,– сказав нарешті,– у сусіднє царство і приведеш для мого сина підземну царівну.

Парубок подивився на нього, як на дідька, та не сказав нічого, бо і не знав, що має казати. Пішов лісом, куди вказав цар. Йде, йде і здибав хлопчика із синичкою в руках.

– Шкода мучити пташку. Я заплачу тобі за неї, лише відпусти,– сказав гуцуляк і витягнув із пазухи той єдиний гріш, що мав на дорогу.

Хлопчик узяв гріш, відпустив синичку і побіг.

А стара синиця, яка була вдячна за своє пташеня, сіла гуцулякові на плече і каже:

– Як тобі потрібна буде наша допомога, промов ці слова:

Синичко-синичко,

Через моря, світи

До мене, твого брата,

На поміч прилети.

Гуцуляк подякував пташкам і мандрує далі. У глибині лісу побачив ведмедя, який з дупла брав мед. Навкруг парубка задзижчали бджоли:

– Легіню, той ведмідь нам жити не дає. Убий його, а шкіру забери собі, вона стане тобі у пригоді.

Він пожалів працьовитих бджіл, зарубав ведмедя, а шкіру забрав.

Ішов не день і не два. Прийшов на сільську толоку, де стояли циганські шатра. Бачить, великий псисько напав на циганча. Гуцуляк шпурнув у пса патиком, узяв хлопчика на руки і приніс у табір.

Старий циган, як почув, що сталося, дуже втішився.

– У тебе добре серце,– сказав він.– Візьми у подарунок оцю скрипку. Як потрібна буде допомога, тільки бринькни на першій струні, і вже буду коло тебе.

Так гуцуляк дістався до столиці сусіднього царства. Ходить такий змучений, що без вітру падає. А не знає, як йому знайти підземну царівну. Сів на камінь, тяжко зажурився. Потім узяв скрипку і тихенько бренькнув на першій струні. Перед ним, як з-під землі, виринув старий циган.

– Чого ти, сину, зажурився?

– Як мені не журитися, коли я прийшов за підземною царівною, а не знаю, де її знайти.

Старий дав пораду:

– Ти залізай у ведмежу шкіру, грай на своїй скрипці, а я буду водити тебе вулицями столиці.

Гуцул так і зробив. Циган його водить коло царського палацу, а він, ведмідь, виграє на скрипці й пританцьовує, аж курява летить. Цариця побачила і мовила цареві:

– Скажи, щоб завели того ведмедя у палац. Най би повеселилася і наша донька.

Цар покликав цигана:

– Дай мені на один день свого ведмедя. Я заплачу тобі.

Циган сховав гроші й шепнув гуцулякові:

– Добре придивляйся, куди він буде тебе вести,- Цар привів ведмедя до одного озера. На березі відсунув каменюку, і несподівано вода забулькотіла, почала зникати. Показалися сходи, що вели униз, до золотої плити. Цар підняв оту плиту, і вони спустилися в підземній палац. А там жила царівна з одинадцятьма дівчатами, подібними до неї, як краплі води.

– Ану заграй,– сказав цар ведмедеві.

Гуцуляк підняв скрипку і втяв тропотянку. Дівчата одразу пустилися в танець. Коли усі інші потомилися, царівна попросила:

– Най мені ведмідь іще пограє.

Так вона танцювала, доки її подруги та й цар не пішли собі. Тоді гуцуляк скинув ведмедячу шкіру, і дівчина побачила парубка – файного, як сонце. Довго-довго милувалася отим красенем. Потім знов зашила його у ведмедячу шкіру і дала йому грошей, аби купив собі цісарське вбрання. Та ще наповіла:

– Коли прийдеш сватати, мій тато накаже, аби ми

стали в один ряд. Але у мене потече сльоза із правого ока. Якщо ти мене любиш, то схопи за руку і не випускай.

Цар забрав ведмедя і повернув циганові.

Наступного дня гуцуляк собі купив дуже файне вбрання. Відтак пішов сватати царівну.

– Якщо зайдеш у підземне царство і упізнаєш мою доньку, то бери її за жінку,– сказав цар.

Пішов гуцуляк до озера, знайшов там каменюку й відсунув убік. Вода забулькотіла і зникла під землею. Легінь подався сходами до золотої плити, підняв її і спустився вниз, до підземного палацу.

За ним прийшов і цар.

– Станьте всі в ряд! – крикнув на дівчат: він був невдоволений, що гуцуляк дізнався про його таємницю.

Дванадцять дівчат, схожих одна на одну, вирядилися.

Гуцуляк помітив, як в одної дівчини із правого ока потекла сльоза. Схопив її за руку, але царівна вирвалася і заново змішалася з дівчатами.

Легінь забанував. Та згадав про синичку і прошепотів:

Синичко-сестричко, Через моря, світи До мене, твого брата, На поміч прилети.

Прилетіла звідкілясь синичка, сіла йому на плече й питає:

– У чому біда, братчику?

– Допоможи знайти царівну.

Синичка заспівала йому коло вуха:

– Я дзьобну її у праву ногу, і вона сіпнеться.

Гуцуляк придивився. Раптом уздрів, як одна з дівчат

сіпнула ногою.

– Оця! – вигукнув і так схопив дівчину за руку, що вже не могла вирватися.

Вивів собі царівну з підземного палацу. Цар дав їм пару коней, срібла золота і відпустив у світ.

– А куди мене ведеш? – спитала царівна.

– До мого царя.

Дівчина заплакала.

– Не хочу йти до твого царя. Дотепер я жила під землею, та й у другого царя може таке бути. Веди мене у гори. Я буду твоєю.

Парубок повів її у своє село. Відгуляли весілля і зажили собі, як у казці.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Новинки від видавництва ранок

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн