Дерево казок

Як бідний з чортів поглумився (українська народна казка)

Як бідний з чортів поглумився (українська народна казка)

Вірте не вірте, а в нашому селі жили колись чоловік та жінка, про яких говориться в цій казці. У них було десятеро дітей дрібних, як горох. Від ночі до ночі чоловік і жінка робили, увихалися, а не могли хліба досхочу наїстися, вічно голодували. Від тяжкої роботи й гіркої гризоти чоловік заслаб. Покликав жінку й каже:

– Аж тепер виздихаємо, як руді миші! Чим же нагодуємо десятеро дітей?

– А скоро у нас буде одинадцяте, – заплакала жінка.

Ще більше зажурився бідолаха. Подумав і промовив:

– Як мені слабувати, коли одинадцята дитина має народитися?

Зліз із постелі й почвалав до дідича.

– Чого прийшов, хлопе? – спитав пан.

– Біда мене, паночку, пригнала. Дайте або позичте трохи збіжжя. Як видужаю, то я відроблю вам або дітей пришлю гуси пасти. Бачите, вмираю з голоду.

– Е-е, не дам, бо ти умреш і моє збіжжя пропаде. А таких робітників, як твої діти, я не потребую і бачити у себе не бажаю!

Бідний гуцул почухав собі потилицю й пішов до попа. Думав, що той, може, змилосердиться над ним.

– Чого тобі треба, чоловіче? – спитав панотець.

– Хочу, панотчику, аби-сьте мені дали хліба на відробіток, бо діти вже посиніли від голоду.

– Не дам ані зеренця! Ти мені ще винен. У жнива, коли косив пшеницю, раптом пішов дощ, і ти цілу годину стояв під вербою. Коли відробиш ту годину, тоді поговоримо.

– Відроблю, панотчику, але дайте муки, бо й Різдво Господнє уже не за горами.

– Е-е, чоловіче, як я стану роздавати добро жебракам, то скоро й сам із торбами піду.

Засумував гуцул. Як йому вертатись з порожніми руками? Аж почорнів від жури… І вирішив утопитися.

Прийшов на річку, взяв якусь ломаку і зробив ополонку. Від роботи й слабості упрів. Витер піт і думає: «Як скакати в ополонку – голим чи убраним? Ні, ліпше скину кожуха, сорочку, гачі й постоли, бо шкода – то ж моя праця».

Гуцул скинув кожуха, сорочку, постоли і гачі. Підійшов до ополонки, коли – глип, а звідти виліз чорт. Сміється й питає:

– Ти нащо роздягнувся у такий мороз? Упрів і хочеш скупатися?

– Ні, Антипку, я хочу втопитися. А це вбрання лишаю, може, хтось знайде й понесе моїм дітям.

– А скільки їх у тебе?

– Десятеро, аби були здорові, а одинадцяте має народитися.

– Ов! А нащо покидаєш їх?

– Бо не можу вже прогодувати. Віддав би і душу, якби хтось позичив мені хліба.

– Скільки хліба хочеш?

– Бодай один мішок.

– Добре, йди додому. Увечері я принесу хліба. Але приготуй душу!

Гуцул розповів жінці, що продав душу чортові за один мішок хліба.

– Йой, йой-йой, що я буду робити, як тебе візьме нечиста сила? – заголосила жінка.

Чоловік подумав і сказав:

– Не журися, я обдурю чорта.

Вийшов надвір, запхав руку під стріху і зловив горобця. Кинув його у торбу, зав’язав добре мотузком і став чекати вечора.

Як лише стемніло, у двері постукав якийсь панок з мішком на плечах. То був чорт. Він прохрипів:

– На, маєш хліб. Давай скоро душу, бо не маю часу.

Гуцул поніс мішок між дітей, а з-під лавиці взяв торбу з горобцем і каже:

– Душа спить. Розв’яжеш тоді, коли будеш далеко від моєї хати.

Ціла зграя чортів чекала в лісі коло розпаленої ватри. Нечисті хотіли потішитися людською душею. Антипко приніс під пахвою торбу і сказав:

– Я витрясу зараз між вас людську душу. Будьте пильні, аби не втекла.

Дідьки притулилися один до одного і простягли до торби руки. Як лише Антипко її розв’язав, горобець – фурк з торби й полетів. Сів собі на дерево і почав цвірінькати. Чорти аж роти пороззявляли. Потім кинулись ловити. Але горобець теж не дурний. Він заліз борзенько у старе дупло і – анічичирк. Чорти лазили по усіх деревах, доки не повпрівали.

Стали раду радити, як душу зловити. А між ними був один дурнуватий чорт. Як щось, бувало, скаже, то нема що на трісочку взяти. От він і сказав:

– Я видів, як ота душа полетіла до неба. Там її шукаймо.

Чорти зірвалися з місця і – гайда громадою до неба. Влетіли просто до канцелярії. Святий Петро сидів за столом і рахував гроші, які взяв від одної великої пані, що відкупилася від пекла. Він згорнув гроші в куферок, сів собі на нього й питає чортів:

– Що скажете?

– Сюди залетіла одна душа, яку ми купили. Віддай її по-доброму!

– Сюди ніхто не залітав! Дайте спокою, бо покроплю вас свяченою водою, – мовив святий Петро.

Чорти заверещали:

– А ти нас не пужай! Ану отвори куферок, най видимо, що у ньому є.

– Там святі речі.

– Там наша душа! Отвори, бо ми самі отворимо!

Що було робити з напасниками? Взяв Петро та й отворив.

– О-о! Звідки маєш золото? – спитали чорти.

– Дала мені розпусниця-пані, аби не шкварчала у вашому пеклі.

Найстарший чорт аж почорнів зі злості:

– Нащо закон толочиш? Ану, парубки, заберіть у нього все до крейцара.

Дідьки так і зробили. Потім перевернули увесь рай догори ногами, але душі не знайшли.

Дурнуватий чорт сказав:

– Гайда зробимо Петрові одно свинство, аби нас пам’ятав. Заженемо Смерть кудись у темний ліс і там її сховаймо. Тоді побачите, як буде кукурікати Петро перед нами.

Антипко пішов до Смерті й сказав:

– Кумцю, ходім до лісу і там пошпацируємо на свіжому повітрі.

– Йду, Антипку, йду… – Смерть любила шпацирувати.

Пішли. Чорти зрубали граба, зробили розколину і спитали Смерть:

– А ти, кумцю, можеш засунути сюди ноги?

– Я все можу, – похвалилася кума й засунула ноги в розколину. Антипко вибив клина, і граб стиснув їх, як обценьками.

– Що це за дідьчі жарти! – заверещала Смерть не своїм голосом.

– Отут будеш сидіти два роки. Так захотів святий Петро. – І чорти повтікали.

А за той час біднякові діти з’їли увесь хліб і почали голодувати знову. Гуцул пішов до ставу. Скинув сорочку, кожушину, гачі, постоли і став над ополонкою. Глип – а звідти виринув Антипко.

– Ти чого прийшов? – спитав гуцула.

– Мушу вже топитися…

– А ти знаєш, що твоя душа від нас фуркнула до неба?

– А куди їй летіти, як не до неба? Та мені байдуже. У мене є ще одна душа.

– Продаєш?

– Аякже.

– Скільки візьмеш?

– Мішок золота.

– Добре, прийду ввечері.

Гуцул довго думав, як обдурити чорта. І таки придумав. У нього був баран. Гуцул його засунув у мішок і став чекати чорта.

Як стемніло, нечистий прийшов з мішком на плечах. Кинув серед хати й прохрипів:

– Отут маєш золото, давай сюди душу.

Гуцул витягнув з-під лави мішок з бараниськом.

– Дивись, моя душа.

Антипко прибіг з ношею у ліс. Там його чекала ціла зграя чортів.

– Ану, братчики, пантруйте, аби холера не втекла.

Всі приготувалися ловити гуцулову душу.

Баранисько висунув голову, подивився на чортів і подумав, що то є вовки. Боже мій, як вдарить баранисько Антипка у живіт, як гуцне другого дідька в бік, як кинеться на третього… Чорти перепудилися, ратиці позадирали і драла по корчах! Посходились тільки перед тим, коли мали запіяти півні. Розпалили ватру, посідали. Антипко спитав:

– Що нам, братчики, робити? Будемо шукати душу чи підемо до гуцула сваритися?

Дурнуватий дідько відповів за всіх:

– Почекаємо, доки не визволиться Смерть. Тоді пошлемо її до гуцула, аби зробила з ним порядок.

– Мудро сказано, – погодилися чорти.

А гуцул тим часом зажив як має бути. Купив собі коника, корову, двоє пацят і чотири курки – почав ґаздувати. Це дуже здивувало дідича, попа і шандаря. Вони закликали гуцула до себе у гості, дали горілки випити й спитали:

– Скажи нам, ґаздо, яка сила не дала тобі з голоду померти? Ми б теж хотіли так запомогтися.

– Як дасте мені телицю, то скажу, – відповів гуцул.

– Дам! – вигукнув дідич. – Тільки поведи мене до того, що золото дарує.

– Най бачу телицю уже в моїй стайні!

Дідич дав розказ форналям доставити телицю до гуцула.

– Тепер ходіть зі мною, – й повів дідича, попа, а заодно й шандаря до ополонки. Там сказав: – Скидайте з себе лахи.

Вони роздяглися. З ополонки виглянув Антипко:

– Чого ви прийшли?

– Хочемо топитися. Купи наші душі, – відповів гуцул.

Чорт зміряв його очима від голови до ніг.

– Твоя душа нам непотрібна. А душі цих панів купимо охоче. Ану ви, добродії, лізьте в ополонку, а ти, чоловіче, принеси їм лантухи на золото.

Піп, дідич і шандар шубовснули у воду і за ними аж забулькотіло. Антипко з них повитрясав душі, а жаба дала їм цицьки.

Гуцул і не подумав нести мішки на золото. Запряг собі коника й поїхав у ліс. Їде він, їде, коли чує – у корчах щось стогне. Дивиться – то Смерть у грабовій розколині.

– Чоловіче добрий, змилуйся, визволи з біди, – почала просити.

– А хто тебе запхав у цей капкан? – спитав гуцул.

– Все розповім, та дай на ноги стати.

Гуцул витесав клин, забив у розколібину і визволив Смерть. Вона, шельма, схопила косу і чвахнула гуцула по шиї. Він упав і більше вже не встав. Того ж таки дня потрапив до пекла. Там не було коло котлів гайцера і не було кому смолу мішати. Приставили гуцула.

Гуцул гайцує день і ніч. Одного разу бачить – підійшли до нього дідич, піп і шандар. Такі худі, брудні, нещасні, аж не хочеться дивитися на них. Сіли коло вогню й гріються. Гуцул похитав головою:

– Йо-йой, ви зовсім завошивіли! Ану, лізьте в котел, най ваша гнида виздихає.

Вони полізли у котел. Гуцул підлив смоли, підклав дров і так загайцував, що смола забулькала, засміялася.

Так бідний донині підкладає дрова під той дідчий горнець. І казці кінець.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 голосів, середня оцінка: 5,00 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн