Дерево казок

Цар-пияк і дівчина, файніша від ружі (українська народна казка)

Цар-пияк і дівчина, файніша від ружі (українська народна казка)

Жили цар і цариця, які мали три доньки і одного сина. Але цар був не такий, як інші царі,– вдень і вночі пиячив, як швець. Спочатку пропив те, що дала держава, а потім те, що придбав за жінкою. Хотів узятися й за трон, та крісло прикували до стіни, а корону – до трону, і не можна було їх винести з палацу.

Настав один день, коли вже цар не мав за що випити. Ходив сумний, аж горем прибитий. А потім подався до сусіднього села – думав, що там вип’є на дурничку. А дорога вела через ліс. Раптом із корчів вийшов ведмідь Бурмило.

– Го-го, ваша величність, ви чомусь зажурилися? Що сталося?

– Нічого не сталося, але стою, ади, як серед води. Не маю за що випити, а все одно вмреш – і пес про тебе не завиє, хоч ти й цар.

– Го-го, ваша величність, я вам дам мішок золота, як віддасте за мене найстаршу царівну.

– Приходь до палацу, але й гроші принеси.

– Го-го, ваша величність, гроші зараз будуть. Зачекайте…– Ведмідь кинувся в корчі та й виніс мішок золота.– Я прийду ввечері,– додав і знову зник у лісі.

Цар затягнув мішок у яр й накрив його листям. Та взяв трохи золота й пішов до корчми. Напився так, що хоч йому зуби рви. Іде і співає, аж ліс розлягається. Дома сказав найстаршій дочці:

– Ходім шпацирувати.

Вони пішли помалу до лісу. З корчів вискочив ведмідь, схопив царівну і побіг.

Цар жив, як у раю. Візьме трохи золота і – гуляй душе!

Але з часом мішок спорожнів, і цар ходив знову без крейцера в кишені. Подався за дурничкою в сусіднє село. Дорогою його уздрів орел. Помахав крильми і спитав:

– Чому, ваша величність, так засумували?

– Як не сумувати, коли я доцарювався, що й випити

не маю за що. Колись були в мене усілякі вина та меди, а тепер ходжу та й слину лигаю.

Орел на те каже:

– Як дасте за мене середушу доньку, то дістанете від мене аж два мішки золота.

Цар потер собі долоні:

– Давай сюди золото, а доньку віддам увечері!

Орел полетів і вмить приніс два мішки золота. Кинув цареві до ніг і полетів геть. Цар затягнув золото до , лисячої нори і накрив там листям. Узяв трохи грошей і подався до корчми. Як напився, прийшов до палацу й каже своїй середущій доньці:

– Ходім, доню, на шпацир. Вечір такий файний, зорі світять, місяць, ади, вже зійшов.

– Най буде, ходім,– відповіла царівна.

Як вийшли за браму, прилетів орлисько, схопив дівчину й полетів у ліс.

Цар мав два мішки золота і не хотів знати ніякої жури. Йшов на гульки й витанцьовував, як перед кінцем світу.

Та й два мішки золота випорожнилися. Наостанок його напоїли якісь волоцюги. Царя так почастували, що той, коли йшов, то гейби качок заганяв ногами. І не повернувся до палацу, а пішов на море – хотів утопитися… Але спочатку сів собі на камені й сумно заспівав.

До берега на пісню припливла якась риба.

– Чому, ваша величність, так засумували?

– Як маю веселитися, коли в моїй кишені – ані крейцера.

А риба сказала:

– У вас ще є наймолодша донька. Я вам дам неї три мішки золота!

– Най буде, давай. Але як ти візьмеш мою доньку, коли в тебе нема рук? А вона не ходить купатися до моря…

– Палац буде затоплений, і я її заберу,– відповіла риба.

Цар поводився й на те, бо дуже хотів грошей.

Море захвилювало й викинуло на берег три мішки золота. Аби далеко не нести, цар вигріб у піску величезну яму і сховав там золото. Відтак напився і пішов додому.

Цариця не відходила від найменшої доньки – боялася, аби й ця не пропала.

Через кілька днів зчинилася страшенна гроза. Урвалися хмари – і море почало надуватися. Дулося, дулося та й надулося: вийшло з берегів і розлилося аж до царського палацу. Хвиля увірвалася якось до покою найменшої царівни, схопила її і потягла углиб.

Цариця тужила і плакала за дітьми. Та у неї був ще хлопчик Дмитрик. Коли він підріс і став парубком, то сказав цариці:

– Засвербіли в мене ноги до мандрів. Та й, може, сестри десь визирають мене, аби-м поміг їм у біді. А як знайду дівчину, файнішу від ружі, то на ній оженюся.

– Іди, іди, сину, та не забудь вернутися.

Царевич узяв торбину на плечі, палюгу в руку і – гайда в дорогу. Зайшов у темний ліс. А там під дубом сидів дід з довгою бородою.

– Добридень, дідусю, що ви тут робите?– спитав старого хлопець.

– Сів та й сиджу, синку, бо-м дуже голодний і не можу на ногах триматися.

Дмитрик скинув торбу і дістав усілякої царської страви. Дід трохи поїв і повеселішав. Потому спитав:

– Куди мандруєш, легіню?

– Шукаю сестер, які десь пропали. Хочу знайти й дівчину, файнішу від ружі, аби оженитися. Порадьте, дідусю, як то все зробити.

– Не можу сказати, де е твої сестри, зате добре знаю, що в тридев’ятім царстві живе дівчина, файніша від ружі. Вона якраз чекає на такого легіня, як ти.

Царевич подякував за добрі слова і подався своєю дорогою. Дійшов до гори, па якій була хатка. Виліз на ту гору, подивився у вікно. Раптом уздрів свою найстаршу сестру. Дмитрик постукав і попросив:

– Пусти, сестро, переночувати.

Сестра сплеснула в долоні:

– Йой, братчику, швидше тікай звідси, бо як прийде мій чоловік, ведмідь, то він тебе роздере.

– А я не боюся. Ти маєш, сестричко, мені допомогти…

– Поможу, чим зможу. Тепер лізь під припічок.

Дмитрик заліз під припічок, і сестра накинула на нього верітку.

А ведмідь переступив поріг і заревів:

– Чую людський сопух! Де тут сховалася людина?

Дмитрик не злякався. Виліз із-під верітки і щосили

вдарив кулаком по столу.

– Це ти, ведмедю, вкрав мою сестру? Гайда, будемо битися, бо не хочу миритися…

Ведмідь не відповів. Він, як стояв, так на місці й зник. Перед царевичем з’явився вродливий легінь, і були вже не в бідній хатині, а в чудовому палаці.

– Дякую тобі, Дмитрику, що ти визволив мене,– сказав отой красень.

– А ти хто будеш?

– Я – цісарський син. Мене й моїх двох братів зачарувала ще в дитячі роки лиха чарівниця, і нас може визволити лише такий витязь, котрий нічого не боїться. Коли він гаратає кулаком по столу, то чари зникають. Про це знають і мої брати, але якби комусь сказали, то ніколи не стали б людьми. Як ти сюди потрапив?

– Просто пішов від свого палацу до вашої хати. А ти б не порадив, де маю. знайти дівчину, файнішу від ружі?

– Я не знаю нічого про неї, та зараз запитаю своїх приятелів.

Цісарський син заклав пальці в рот і свиснув, аж листя на деревах зашелестіло. Почали збігатися усілякі звірі – старі й молоді, великі й малі. Посідали на пеньки й чекають. А чоловік спитав:

– Кажіть, де живе дівчина, файніша від ружі?

– Ми навіть не чули про неї,– відповіли звірі.

– Коли так, аби-сьте ніде не зачіпали цього мандрівника.

На другий день царевич зібрався в дорогу. Сестра дала хліба і до хліба, а її чоловік – золотого ключика, яким можна відімкнути все на світі. Розлучаючись із ними, Дмитрик ще сказав:

– Йдіть до родичів, бо мама вже виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки зі своїм зятем.

Ішов цілий день – то полем, то лісом. Коли глип – стоїть високий дуб, а до стовбура приставлена драбина. Не став довго думати – поліз по драбині щабель за щаблем.

І добрався аж на вершок дуба. А там була хатина.

Царевич постукав у двері. А з хатини вибігла середуща сестра, кинулася до нього:

– Чого ти, братчику, прийшов? Як надійде мій чоловік, орел, то він тебе задзьобає!

– А я не боюся… Пусти до хати, бо я прийшов визволити тебе від того орла.

– Тоді лізь під припічок, сховайся.

Дмитрик заліз під припічок, й сестра його накрила веріткою.

Почулося, як шелестять крила. То прилетів орел. Він вигукнув:

– Чую людський сопух!.. Ану, де та людина, най її задзьобаю і скину з цього дуба.

– Я ось!

Дмитрик вийшов з-під припічка і без слова гепнув кулаком по столу.

Не минуло й хвильки – орел зробився файним, як сонечко, легінем, а хатка стала – чарівним палацом.

– Дякую тобі, парубче, що врятував мене. Що хочеш за те?

– Скажи, де є дівчина, файніша від ружі.

– Зараз ми про неї дізнаємося.

Як вийшли з палацу, то чоловік середущої сестри заклав пальці в рот і так свиснув, аж листя зашелестіло. Позліталися всі птахи, що лише є на світі – великі й малі, старі й молоді. Посідали й питають:

– Чого ти хочеш, братчику?

– Скажіть, де є дівчина, файніша від ружі?

– Не знаємо,– відповіли птахи.– Та можемо дати на дорогу чарівне перце, на якому легко полетіти.

Царевич попрощався із середущою сестрою та її чоловіком. Наостанок гукнув:

– Ану, не забудьте поїхати до родичів, бо мама вже чисто виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки із своїм другим зятем.

Дмитрик узяв пір’ячко й вирушив у дорогу. Ішов, скільки йшов, коли глип – а перед ним широчезне море з хвилями, як хати. Він довго не думав, кинувся у воду і поплив. А серед моря стирчав якийсь комин, з якого валив дим. Дмитрик спустився комином до хати. Молодиця, що була у хаті, дуже налякалася. Хлопець витер від сажі лице, витріщився на неї й сказав:

– Не бійся, сестричко, це я – Дмитрик.

– Ой братчику, прийде мій чоловік, то із тебе й кісточки не лишиться! Сховайся під припічком.

Дмитрик ліг під припічок. Сестра його накрила веріткою..

Не минуло багато часу, як до хати запливла величезна риба.

– Чому тут чути людський сопух? Дай мені ту людину, най я її з’їм…

– Я ось! – вийшов з-під припічка Дмитрик, і вдарив щосили кулаком по столу.

Риба кудись умить пропала, хатка також зникла. Перед Дмитриком стояв легінь, як дуб, у дуже файному палаці. Він заговорив:

– Дякую тобі, Дмитрику, що ти мене врятував від чарів злої чарівниці й знову зробив людиною. Твоя сестра буде моєю жінкою, бо я є теж царського роду.

– Йдіть до родичів, най вас благословлять, бо мама вже виплакала очі, а тато хоче випити порцію горілки із своїми зятями. А я маю йти далі – хочу знайти дівчину, файнішу від ружі.

– Ходім надвір,– каже чоловік найменшої сестри.

Він свиснув у всі пальці, й за хвильку всі риби зібралися довкола палацу – великі й малі, старі й молоді. Чоловік спитав:

– Скажіть, де є дівчина, файніша від ружі?

Всі риби мовчали.

– Вони не знають,– мовив чоловік найменшої сестри.– Але я тобі пораджу, що маєш робити. Йди у світ шукати найстаршого орла. Він найвище літає, а тому все видить.

Дмитрик попрощався, кинувся у море і поплив до берега. Коли вибрався з води, пішов до середущої сестри і попросив її чоловіка:

Порадь, брате, як мені піти до найстаршого орла. Кажуть, що він знає, де живе дівчина, файніша від ружі.

Чоловік сестри вийшов надвір і свиснув. Прилетів старший орел і сів перед ним.

– Чого хочете? – спитав.

– Де живе дівчина, файніша від ружі?

– У тридев’ятому царстві…

– Понеси до неї цього легіня.

– Добре, завтра понесу. А тепер іду відпочивати, аби набрати сили.

Коли орел полетів, чоловік середущої сестри порадив Дмитрикові:

– Найстарший орел бачить дуже далеко. Він цілу дорогу буде тебе питати чи вже видиш замок, в якому живе дівчина, файніша від ружі. Кажи, що не бачиш, бо скине тебе на середині дороги, і не дійдеш до замка за все своє життя. Як будеш над замком, то аж тоді гукни, що прилетіли.

– Дякую тобі, брате, за добру пораду.

Вранці полетіли. Через якусь годину старий орел питає:

– Видиш замок?

– Ні, не виджу.

Летіли далі. Орел – знову:

– Вже видиш?

– Ще ні.

– Ти сліпий чи що?

– Не сліпий, але не виджу так далеко, як ви.

Летіли ще довго. Нарешті, замок був під ними.

– Аж тепер виджу, орлику. Сідаймо!..– гукнув Дмитрик.

І опустилися на землю перед самим замком. Хлопець подякував орлові та й пішов до брами. Там були чотири леви, прив’язані грубезними ланцями. Коли вони побачили чужого, то так заревіли, аж мури затряслися. Прибігли жовніри й питають царевича:

– Чого тобі треба?

– Хочу видіти дівчину, файнішу від ружі.

– Видиш, яка висока башта? Отам, де ті вікна, й живе наша красуня.

– Ведіть мене до неї.

Та жовніри повели царевича до залізних дверей і затрутили до темної пивниці. Там було багато парубків – оброслих, бородатих, худих і слабих.

– Що ви тут робите? – поцікавився Дмитрик.

– Скоро і ти будеш те саме робити. Ми теж хотіли увидіти дівчину, файнішу від ружі, та не сподобалися їй.

Наші родичі дають великі гроші, аби вона випустила нас, але все даремно.

– Увечері я вас випущу сам,– пообіцяв Дмитрик.

Коли стемніло, він дістав з-за пояса золотого ключика і відімкнув двері. Парубки повислизали один за одним із темниці. А він пішов до дівчини, файнішої від ружі.

– Хто тебе впустив сюди? – спитала вона.

– Я сам прийшов.

– Ти смілий. А ще – дуже файний.

– Ти теж, як намальована.

– Хочеш бути моїм чоловіком?

– Де би не хотів!

Уранці йому дівчина сказала:

– Я їду з дому на весь день. Лишишся тут господарем, що хочеш, те й роби. Та аби не зазирав у дванадцяту кімнату.

– А що мені до неї?

Коли дівчина поїхала, Дмитрик почав блукати по замку. Заглядав у всі закутки. А потім подумав і отворив двері у дванадцяту кімнату. Глип – а там прикутий ланцюгами до стіни величезний лев. Він був такий худий, слабий і облізлий, що жаль дивитися на нього. Ледве заговорив:

– Скинь, легіню, ланці з мене.

– А хто тебе прив’язав?

– Не скажу.

– Ну то сиди в ланцях.

– Як не хочеш мене відв’язати, то хоч нагодуй. Принеси сім хлібів, як млиновий камінь, і сім цебрів води.

– Це можу зробити.

Царевич у пекарні замовив сім хлібів, як млиновий камінь, і наказав слугам, аби їх понесли у дванадцяту кімнату. Потім туди вкотили сім бочок води. Лов наївся і напився – а відтак дістав велику силу. Раз шарпнувся, і ланці порвалися, як мотузочки. Лев спитав царевича:

– Ти чого сюди прийшов?

– Посватати дівчину, файнішу від ружі.

– Вона буде моя, а не твоя!

Лев вибіг надвір і став коло брами. Приїхала дівчина, файніша від ружі. Лев аж заревів:

Мусиш бути моєю, бо тебе роздеру!

Най буде,– відповіла йому дівчина.– Але йди й поклич всіх левів на весілля.

Лев побіг. А Дмитрик сказав дівчині:

– Я тебе так довго шукав по всьому світу. Будь моєю жінкою…

– Най буде, але як нам врятуватися від лева?

Хлопець згадав про чарівне перце. Взяв на руки дівчину, файнішу від ружі, сів на те перце, і за якусь хвильку був перед палацом свого тата. А там уже чекали три сестри зі своїми чоловіками.

На другий день справили весілля.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 голосів, середня оцінка: 5,00 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн