Дерево казок

Смерть, дяк і вояк (українська народна казка)

Смерть, дяк і вояк (українська народна казка)

Приятелювали собі піп і дяк. У попа був добрий заробіток. Коли люди вмирали, йому платили. Коли народжувалися – знову платили. Та мусив піп перейти з міста до невеличкого села, й там не було аж такого заробітку. І що він собі придумав? Зробити якось смерть, душити людей, а потім і заробіток буде. Покликав він дяка до себе та й каже йому:

– Підеш до тої і тої хати, там є стара баба, і скажеш їй, що вночі о дванадцятій годині прийде смерть і задушить її.

Пішов дяк, сказав бабі:

– Бабо, о дванадцятій годині вночі прийде за вами смерть. Добре підготуйтеся.

Баба зажурилася, бо вже вночі вмре, але смерть є смерть. Від неї ніхто не відкрутиться. Вмерла баба. Піп із дяком похоронили її і вже мали заробіток. Відтоді вони постійно ходили і повідомляли, де прийде смерть, хто в тому селі вже мав умирати.

Раз дяк прийшов до однієї баби. Вона була дуже бідна. А мала одну дочку. Дяк прийшов та й каже:

– Бабо, ваша дівка цієї ночі має вмерти.

А баба сіла та й плаче. Але допомоги нема. Смерть прийде і задушить її доньку. Баба сидить на печі та й плаче, а донька вже вмивається, готується вмирати.

А тим селом ішов один вояк-гусар. Він мав при собі шаблю. Іде селом, вже пізній вечір, ніде не світиться, лише в одній хаті. Зайшов туди, бо думав, що його там приймуть на ніч, щоб переночував, бо вже був утомлений, а вранці піде далі. Увіходить та й каже:

– Добрий вечір.

– Добрий вечір, – відповіла дівчина.

Дивиться вояк: баба сидить на печі і плаче, а дівчина, гарна і молода, одягається в нове плаття, до чогось готується. І він питає:

– Бабко, чому плачете?

– Чому я плачу? Маю тільки одну доньку, та й та буде вмирати.

– Коли буде вмирати?

– Сьогодні вночі.

– Звідки ви знаєте, що буде вмирати? Щось її болить?

– Нічого її не болить.

– Ну то як?

– А так. Прийшов дяк і сказав, що о дванадцятій годині прийде за нею смерть.

– Як то так, бабко, може бути? Ваша донька така молода, нічого її не болить, а мусить вмерти?

– Та хіба я знаю, як? То дяк знає як. Люди так умирають.

– Як умирають?

– Та так: прийде дяк, кого повідомить, той справді вмре.

Тому воякові все це якось не йшло в голову.

– Знаєте що, бабко, прийміть мене на ніч.

– Я би вас радо прийняла, але знаєте, як то. Ви тут спати не будете аж до ранку, а вам треба відпочити.

– Ні, бабко, якщо б ви мене радо прийняли, то зістануся у вас. Я хочу бути при тому вмиранні, хочу бачити ту смерть, яка то вона. Ви тільки мене прийміть.

А баба каже:

– Якщо вже так хочете, то переночуйте. Якщо хочете ту смерть видіти, то зістаньтеся.

– А коли прийде та смерть?

– О дванадцятій годині вночі.

Вояк собі сів, а дівка готується. Постелила собі кінець стола, бо труни ще не мала. Положила дошки, постелила соломи і чекає. Дивиться: вже наближається північ. Лягла собі на дошки і лежить. Смерть прийде, задушить її – і готово.

А вояк сховався під постіль і також чекає. І смерть уже йде. Постукала і увійшла, висока, аж до стелі, вся в білому. Увійшла до хати і попрямувала до дівчини. А вояк як замахнувся шаблею, то відтяв смерті вухо. Смерть схопилася за поранене місце, скрутилася і геть тікати. Як смерть втекла, вояк вийшов, дивиться: вухо відтяв. Так його відтяв, що воно відпало на землю і зосталось у хаті. Дивиться, розглядає, а то зовсім людське вухо. Обгорнув те вухо папером, сховав до кишені й каже:

– Ну, дівчино, вставай, ти вже не вмреш.

Але дівчина не встає – вона-бо мусить умерти.

– Вставай, дівчино, ти вже не вмреш. Властиво, вмреш, але не будеш знати коли. Вже більше ніхто не буде вмирати так, щоб знав, коли вмре. Вставай! Смерть уже не прийде за тобою.

Підняв дівчину насилу, бо вона все ще вірила, що мусить умерти.

– Вставай і лізь собі на постіль. Лягай і спокійно спи.

І дівчина послухала, пішла, лягла біля стіни, а він з краю. Але дівчина все ще боялася. Якось вони переночували, вранці повставали, і вояк питає:

– Та як то, бабко, як з тою смертю?

А бабка знову розповідає:

– Та так, що дяк ходить і повідомляє, де вночі прийде смерть і хто має вмерти.

«Гм, та то буде так: напевно, тільки піп буде тією смертю», – думає вояк.

– Бабко, ідіть ви до вашого попа і скажіть, що у вас є один вояк, ішов додому у відпустку, зупинився переночувати і дуже захворів. Так захворів, що вмирає і хоче висповідатися. Скажіть попові, щоб мене прийшов висповідати.

Зібралася баба і пішла. Прийшла, але там тільки попадя, і баба питає:

– А де пан?

– Пан хворий.

– А що йому є?

– Хворий. А що би ви, бабко, хотіли?

– Так і так: ішов один вояк у відпустку, зупинився у нас переночувати і дуже захворів. Він послав мене покликати пана, бо хотів би висповідатися: думає, що вмре.

– Так ідіть, бабко, додому і скажіть воякові, що пан хворий і не може прийти.

Вернулася бабка і каже:

– Він хворий і не прийде вас сповідати.

– Ага, – каже вояк, – розумію. Ідіть, бабко, ще раз і скажіть йому, що мусить прийти, бо вояк вмирає.

Пішла баба ще раз і знову говорить попаді:

– Я прийшла ще раз кликати пана, бо вояк вмирає і хоче, щоб пан його висповідав.

– Бабко, ідіть додому, пан не піде, хоч вояк і вмре. Пан не піде, бо сам такий хворий, що вмирає.

Прийшла баба додому і каже, як там:

– Піп не прийде, бо сам такий хворий, що вмирає. Та не може прийти.

– Так мушу я йти до попа, раз він не може сюди прийти, – каже вояк.

Зібрався та й іде. Прийшов туди та й каже:

– Добрий день.

– Добрий день, – відповіла попадя. – А що хочете, воячку?

– Я би хотів висповідатися, бо я дуже хворий, – каже вояк.

– Пан не може нікого сповідати, бо сам дуже хворий.

– А що йому є?

– Хворий, щось його болить, я не знаю.

– А де пан? – питає вояк.

– Там, лежить у постелі.

– То я хочу підійти до пана.

– Вам не можна туди йти.

Попадя вояка не пускає, але він насилу хоче йти і пішов. Увійшов, дивиться – у попа ціла голова обкручена, обв’язана. Він увійшов і питає:

– А що вам є, пане?

– Та я хворий.

– Але що вам є?

– Голова в мене болить.

– Ану покажіть, де вас болить?

– Та що ви мені поможете? Ви мені й так не поможете.

– Ей, як би ні. Може, я б і допоміг. Я у війську служив фельдшером. До мене всякі люди приходять. Даю їм ліки – і пілюлі, й мазь, і все, що треба. Я розуміюся на тому. Покажіть тільки, що вам є.

Але піп не хоче. Бачить вояк, що піп не вкаже по-доброму, взяв і зірвав бинт насилу.

– Ей, паночку, – каже, – так вам вуха бракує! То вас тільки те й болить?

– То мене дуже болить.

– От бачите, а я вухо маю. Може б, вам те вухо було добре. Дивіться, – вояк вибрав з кишені вухо і приклав до рани, – добре вухо. Паночку, таж то ваше вухо! Так це ви зробилися смертю і душили людей?!

Пішов вояк, заголосив попа жандармам. Жандарми прийшли, взяли попа і віддали на кару.

А вояк пішов додому, і люди відтоді не знають, коли будуть вмирати.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 голосів, середня оцінка: 5,00 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн