Дерево казок

Син Змія (українська народна казка)

Син Змія (українська народна казка)

В глухому лісі жив один розбійник. Хто йшов через ліс, той не минав його рук: або вбив чоловіка, або пограбував. Розбійник доста довго жив у тому лісі й наводив страх на подорожніх. Але доти глечик ходить до колодязя, доки не розіб’ється. Так і отой злодій. Натрапив раз на сміливих і дужих людей, котрі його так добре одлупили, що вже напівмертвий приплентався у свою колибу. Через кілька днів розбійник помер.

Зосталися його жінка й син, що й ім’я мав не таке, як мають людські діти: кликали хлопця Шибеник. Але погане ремесло – злодійство: після смерті старого розбійника ніякого майна не лишилося. Колиба порожня. Жінка і син ледве перебули пару днів.

Каже мати Шибеникові:

– Хлопче, як ми будемо сидіти, то з голоду повмираємо. Йди лиш дещо роздобудь…

А Шибеник не ходив з батьком на розбій і думав, що то легке ремесло – переставати у лісі людей і забирати від них гроші. Виломив собі здорову палицю, вийшов до шляху, сховався в кущі та й чекає. А дорога ця вела у місто. Дивиться: йдуть молоді хлопці. У одного на плечах тайстрина, другий несе пакунок, а третій – упорожні. Хлопці не поспішають, помалу собі йдуть говорячи. Як були близько від Шибеника, той вихопився з корчів, підняв палицю і на ввесь голос закричав:

– Стійте! Давайте гроші! Як ні, то всі погинете!..

Хлопці поставали. Старший приступив до Шибеника. Схопив одною рукою за палицю, а другою за груди. Засміявся й каже:

– Ти думаєш, брате, що нас трьох переможеш? Та я ж і сам тебе не боюся!

А Шибеник похнюпився й говорить:

– Я вас і не думав убивати, але мене голод сюди погнав. Ми з мамою вмираємо без хліба. І я мусив іти на розбій.

Старший усе розпитав і пошкодував хлопця:

– Видиш, ліпше би було, коби ти й не пускався на такі путі. Бо кінець кінцем і ти походиш так, як твій отець. Ліпше було б, якби ти пішов із нами до міста. Записався би до школи, і став би із тебе статечний чоловік.

– Але у мене бідна мати, а на школу треба немало грошей… Радше я буду злодієм!

Старший відкликав набік побратимів, порадився з ними, а тоді каже хлопцеві:

– Усе в порядку. Ходи з нами. Ми самі подбаємо, аби тебе прийняли до школи. Не бійся, не забудемо і про твою матір. На перший час нà тайстру і неси до матері, а потім доженеш нас. А як не доженеш, тут маєш адресу, й люди тебе спровадять до школи, в якій ми вчимося…

Узяв Шибеник папір, тайстру з їжею й поніс матері. Вдома одразу розповів, з якими добрими людьми зустрівся на дорозі. Сказав, що не хоче займатися злодійством, а йде в місто до школи.

Мати зраділа:

– Так буде, сину, ліпше. Мною не журися. Аж би-м з голоду вмерла, зате буду знати, що моя дитина на доброму шляху.

Шибеник вклонився і рушив у дорогу. На краю лісу наздогнав знайомих хлопців і разом пішли в місто. Тут записалися до школи, а із того харчу, що з дому діставали, годували й Шибеника.

Так хлопець учився перший, другий, третій рік. Друзі хотіли його матір також взяти в місто, але запізнилися. Прийшла звістка, що вона на смерті. Шибеник, як це почув, нараз відправився до лісу і ще застав її живою.

– Добре, що прийшов, сину… Тепер помру спокійно. Вірю, що буде з тебе порядна людина. Розбійництво – недобре ремесло. Отець нич не придбав. Але не думай, що цілком нічого тобі не лишив. Після нього маєш одну замащену сорочку. Візьми її собі, тільки щоб не спробував помити. Одягнеш ту сорочку й дістанеш страшну силу: не буде витязя на світі, який би тебе переміг! В другім куті колиби є іржава шабля. У неї такі чари, що якби ти з кимось хотів битися, встроми шаблю в землю – й ворог зробиться безсилим. А як нею ще йому погрозиш – геть на кавалки посіче!.. Ще одне лишив тобі отець: за колибою стоїть стара кобила. Ти її ніколи ще не видів, тепер вона тут. Якщо будеш убитий, принесе тебе із краю світа, аби ти спочив коло нас. На кобилі порожні бесаги, і в них тебе доставить.

Як це сказала, вмерла. Син викопав яму і поховав матір. Сів на могилу й думає, що тепер робити? Чи йти до школи й далі, чи пуститися уже на свої крила?

Так вирішив, що піде учитися. Кобилу лишив пастися у лісі, нечисту сорочку одягнув на себе. Запалив піпу (люльку) і йде в місто. Та не пройшов і півпуті, як піпа загасла. Вернувся, запалив її й знову тою дорогою йде. Але піпа і вдруге загасла. Мусив би додому вертатися ще раз.

Але оглянувся на всі боки і побачив у гущавині світло.

Рушив у тому напрямку і збочив з дороги. Ближче, ближче… А то не вогонь – гадище лежить з увінчаною головою. Корона обкладена дорогим камінням, що світиться, як огонь.

Шибеник, як це побачив, виломив ломаку й хоче забити гада. А той озвався:

– Не вбивай мене, легіню!.. Я тебе не боюся, але тепер я у тяжкому стані: череда оленів пробігла й копитами посікли мене, не можу ворухнутися. Ліпше зробиш, як візьмеш мене і понесеш до мого няня. Мій няньо – всіх звірів цар. Він тебе щедро нагородить.

Подумав Шибеник, подумав і каже:

– Добре, я понесу тебе до вітця.

Обв’язався гадом тричі так, щоб голова стирчала наперед, і рушив у дорогу.

– Будеш видіти всілякі гади-полози, але ти не бійся: вони тобі нічого не вчинять, бо завітрять, що при тобі я. А коли станеш перед няньком, то теж не напудься. Він як почує, що ти мені врятував життя, проковтне тебе, але тоді виплюне. Ти не бійся і проси від нього срібла-золота, скільки лише хочеш.

«Се непогане діло», – думає собі Шибеник, та йде далі зі страхом, бо гади частіше і частіше починають під ногами витися. Айбо його вони не чіпають.

Як прийшли до місця, де жив гадячий цар, там стільки гадів-полозів з’явилося, що ступити нікуди. Сичали на нього, зуби шкірили, але розступалися.

Вийшов на прогалину, а там лежав гадячий цар: товстий, як міх, очі світяться, з рота полум’я дмухає, на голові корона.

– Як ти смів зайти у моє царство?

Не встиг Шибеник відповісти, як гад із його пазухи спустився. Поранений, ледве посунувся до батька і розповів, що цей чоловік урятував його від смерті.

Гадячий цар, коли таке почув, роззявив ротисько і проковтнув хлопця, але відразу ж виплюнув його. Тоді сказав:

– Чую, що ти сина визволив з біди. Проси собі, що хочеш. Такого не запросиш, аби я не міг тобі дати.

– Та мені багато і не треба. Хіба стільки грошей, щоб я спокійно скінчив школу.

– Я думаю не так, – сказав гадячий цар. – Тобі вже не треба ходити до школи. Будеш у мене жити. Золота-срібла доста. А мені потрібен такий хлопець, як ти. Поглянь у дзеркало й увидиш, яким ти став після того, як я тебе ковтнув. Такого прекрасного легіня тепер у сімох державах не є.

– Але так і так, – хотів би піти в місто.

Доти відговорювався, доки гадячий цар таки не поступився.

– Добре. Відпущу тебе. Візьми собі грошей, скільки хочеш, але й за нас не забудь, а часом відвідай. Бо знай, що від сьогодні я тебе беру за свого сина. І твоє ім’я від днешнього дня не Шибеник, а Дорош – син Змія.

Набрав хлопець золота й рушив білим світом. Але до школи уже не вернувся, а ходить селами й містами, із одної держави до іншої.

Раз потрапив до такого царства, у якому ще ніхто не був. Люди тут ходили смутні, похмурі. Дорош питає:

– Що сталося?

Але ніхто не відповідав. Дорош дійшов до великої столиці. Йде вулицями, оглядається направо і наліво. Вийшов на майдан. А тут людей видимо-невидимо.

– Чому се стільки людей посходилося? – чудується хлопець.

Нараз чує – хтось лупить у бубон. Як одбубнував, почав вигукувати людям:

– Дається знати кожному. Доньку нашого царя засватав Песьоголовець, але цар не хоче йому віддавати дівку-одиначку. Через те Песьоголовець страшенно розсердився й оголосив цареві війну. Коби зголосився такий витязь, котрий переміг би Песьоголовця, за того цар дасть свою доньку і передасть на нього державу. Клятий Песьоголовець уже знищив дев’яносто дев’ять хлопців. Час і йому вже голову скрутити!

Бубнар закінчив своє слово, загупкав у бубон і пішов. «Но, Дороше, – думає леґінь, – настав і твій час. Або будеш царем, або сином смерті».

– Одне життя в людини, одна й смерть, – сказав сам собі й попрямував до царського двору. Тут заявив, що згоден боротися із Песьоголовцем.

Цар зрадів хлопцеві, бо вже давно не траплялося такого сміливця. Зробив йому велику гостину і послав гінців по Песьоголовця.

Посідали до столу: цар, царівна, Дорош. Хлопець їсть і п’є, не встигають йому і носити. Цар аж очі витріщив, так на нього дивиться. Відчинив двері слуга і сповістив, що Песьоголовець чекає на дворі.

– Скажи, – говорить Дорош, – най і він погоститься, бо, може більше вже не буде!

А царівна, коли це почула, то нараз поблідла, бо вони любилися із Песьоголовцем, лише не дозволили їм побратися. Тепер дівчина злякалася, що легінь і справді вб’є її коханого.

Песьоголовець відмовявся і вдруге, і втретє.:Та Дорош не поспішав. Доти не підвівся, доки на столі була й скибка хліба. А як наївся, обтер губи і вийшов на двір.

Тут уже людей безліч – не можна ні перелічити, ні оком сягти. Всі хотіли побачити витязя, котрий не боїться Песьоголовця, не боїться смерті, бо кожний знав, що стати на герць із Песьоголовцем – то вже вірна смерть.

А сам Песьоголовець, вбраний у броні, стоїть серед двору готовий до бою.

Дорош, як його втямив, то аж остовпів. Песьоголовець звідує:

– Як будемо битися? Шаблями рубатися або розщибатися?

– Вибирай собі, як хочеш, а я буду по-своєму.

А з тим вийняв іржаву шаблюку і встромив у землю. Песьоголовець зблід і почав трястися.

– Візьми, Дороше, те в руки, бо воно зроблено для рук.

– Се ти можеш узяти шаблі і в обидві руки, а я і так зараз покажу свою силу.

Підійшов до нього, вхопив одною рукою за комір, другою за ногавиці, покрутив ним і фуркнув через браму.

Але той не вмер. Прочунявся, схопився й пропав.

Люди одразу почали радісно гукати. Лиш царівна зомліла й упала. Айбо цар додержав свого слова. Прикликав сватів, гудаків і справив весілля – таке багате й славне, що люди довго мали про що говорити. Віддав цар дівку за Дороша і державу передав на нього.

– Кермуй ти, я вже старий!

І Дорош добре кермував державою. Люди його любили. Лиш із жінкою у нього не все було гаразд, бо царівна все ще не забула свого Песьоголовця.

Дорош про це нічого не знав. Думав, що жінка просто соромиться його.

Минув тиждень, місяць… Дорош згадав за родичів і відвідав їх могили в лісі. Тут усе ще блукала кобила, осідлана бесагами. Пошкодував її й узяв до свого царства. Наказав, аби стару кобилу дуже честували.

А що сталося тим часом із Песьоголовцем? Він не вернувся з ганьби у свій край, блудив по лісах. Переодягся в таке плаття, аби його ніхто не впізнав, і вночі заходив до царського двору, таємно зустрічався із царівною та головним слугою.

– Від чого у Дороша така страшна сила? – якось спитав його Песьоголовець.

– Я не знаю, – відповів слуга, – але так гадаю, що від отої замащеної сорочки. Бо ніколи її не знімає з себе і не дає прати. Мабуть, там його сила!

– Но, знаєш що? Як завтра Дорош вернеться із полювання і піде купатися, сховай мене в його купальні так, щоб ніхто не видів. А я вже впораюся з ним.

Слуга так і зробив. Коли на другий день Дорош вернувся понад вечір з лісу, той таємним ходом впустив Песьоголовця і сховав його в купальні.

Дорош після полювання звичайно йшов помитися. Так і тепер. Замкнув двері, скинув замащену сорочку і почав купатися. Тоді Песьоголовець, схований під лавицею, тихо посяг рукою за сорочкою, одягнув на себе, вискочив і вхопив шаблю:

– Дороше, молися! Остання твоя хвилина настала! Ти мене принизив перед стількома людьми! Але я живий і тебе на той світ відпроваджу! А царівну я візьму собі, бо вона моя і є…

– Виджу, що зробив я по-дурному, що тебе живим лишив. Але то нічого. Раз умерти мусить чоловік. Маю лиш одну просьбу: коли мене посічеш, склади тіло в бесаги, що висять на кобилі, й пусти її, куди очі поведуть…

– Як се твоя просьба, виконаю її.

Вивів Дороша на двір, закликав слуг, аби були свідками, витяг шаблю й посік свого противника на дрібні шматки. Тоді наказав порубане тіло скласти у бесаги, що висіли на старій кобилі.

Песьоголовець засів царство Дороша і керував аж двома державами.

Старий цар із жалю вмер, бо так любив Дороша, як рідного сина. Та царівна рада. Другого ж дня вона віддалася за Песьоголовця.

А кобила, як її пустили, скільки лиш сил мала, побігла собі у той бік, де в лісі поховані батько й мати Дороша.

Коли вже смеркалося, дійшла до Змієвого царства. Гади її звалили на землю. Притягся й сам гадячий цар і крикнув на кобилу:

– Як ти сміла перейти мої кордони та ще й без чоловіка?

– Я не без чоловіка: там у бесагах мій ґазда. Порубали його на шматочки.

– А хто він за один?

– Його ім’я Шибеник, а останнім часом називався Дорошем… Він був царем славної держави.

Коли це почув Змій, нараз наказав вийняти тіло із бесаг. Одні гади почали складати частини, а другі поспішили по живлющу масть. Гади – великі лікарі! Змастили тіло – і Дорош ожив, айбо ще кращий, як був доти:

– Йой, як я довго спав!

– Міг ти спати й до Страшного суду, – каже гадячий цар. – Тебе врятувала старенька кобила, бо принесла тебе у бесагах.

Тепер Дорош розповів усе, що з ним сталося.

– Коли ти так походив, – каже гадячий цар, – більше тебе звідси не пущу! Тут у мене житимеш. Як тобі у лісі надокучить, можеш іти в мандри, але з Песьоголовцем уже не зустрічайся.

І Дорош зостався у гадячому царстві. Жиє тиждень, другий. Почало йому нудно бути. Тягне його туди, де Песьоголовець, хоч тут йому немає ніякої біди. Всякого багатства вистачає. Навіть гадюки підкоряються йому. Але хлопцеві нудно! І каже якось гадячому цареві, що хоче йти геть.

– Добре, сину. Раз намірився йти геть, я тебе не спиняю, тільки більше сюди не вертайся.

Дорош рушив у путь, до своєї жінки. Коли прощався із гадячим царем, той подарував йому одну пляшечку.

– Сховай, у цій пляшечці чудесна вода. Як нею помастишся, то станеш тим, чим заволієш. А свиснеш – всі мої гади прибіжать на поміч.

Йде, йде Дорош. Дійшов до столиці. Зустрівся з чоловіком і звідує його:

– Яка новина у вашій державі?

– Йой, сину. Відколи царем Песьоголовець, не маємо життя, біда на всі боки.

– Слухай, добрий чоловіче. Ти мені незнайомий, як і я тобі. У мене є одна чудесна пляшечка. Помасти мене тою водою, що в ній є. Але не напудься, коли стану конем. І щоб мене ти не продав дешевше, як за віко золота.

– Не напуджуся й послухаю тебе, – сказав чоловік і завів Дороша до двору.

Тут зняв із хлопця плаття й голе тіло помастив водою з чудесної пляшечки.

Ніколи ніхто не видів таке чудо! Із Дороша вчинився такий красний кінь, що подібного на світі не було! На коні – діамантова вуздечка і діамантова шабля.

Веде чоловік коня містом, а люди за ним чередою. Питають ціну. Айбо кожний, як тільки почує про ціле віко золота, одразу зупиняється. Так чоловік добрався аж до царського палацу. Тут став собі з коником. А довкола тисячі людей! Зчинився гамір. Вийшов сам Песьоголовець, почав купувати:

– Що просиш за коня?

– Віко золота!

– Най буде так! Давай сюди коня!

Взяв за узду і хоче вести.

– Го-гов! – каже чоловік. – Я вам за віко золота лиш коня продав. За уздечку також віко золота і за шаблю стільки ж. Як не згодні на три віка золота, вертайте коня!

– Но… най буде й так! – сказав Песьоголовець.

Наказав виміряти аж три віка золота, а сам повів коня в царський двір і гукає жінці:

– Ходи лиш поглянь, якого я татоша купив!

Вибігла жінка, обходить коня, та як йому глянула у вічі, дуже налякалася. Зблідла й почала трястися, якби її пропасниця схопила.

– Що з тобою?

– Вбий сього коня!

– Що ти говориш, жінко!? Такого коня на світі нема, а ти хотіла б його вбити?!

– Знай, як його не заб’єш, я помру, бо мені вже недобре.

І лягла у постіль.

– Що тут робити? – зажурився цар-Песьоголовець. Шкода втратити коня, айбо жаліє й жінку.

Скликав міністрів, аби щось порадили.

Ті, як послухали царицю, досудили забити коня.

Татош стояв прив’язаний перед царськими дверима. А покоївка дивилася на нього і заговорила:

– Йой, неборе конику! Недовго тобі жити! Я крізь двері слухала бесіду міністрів…

Кінь нараз озвався:

– Дівонько, якби мене забили, візьми з того місця одну кров’яну грудку і закопай під царським вікном.

– Зроблю, конику, зроблю…

Вбили коня, спалили зі шкірою.

А дівчина взяла кров’яну грудку й закопала під царське вікно.

І таке чудо сталося, що ніхто ніколи не чув і не видів: за ніч виросла прекрасна яблуня, на ній срібне листя, золоті квіти, діамантові плоди.

– Ходи лиш сюди, жінко! – покликав Песьоголовець.

Цариця прийшла й чудується, як і всі інші люди, а потім почала її пропасниця трясти:

– Зрубай оту яблуньку, бо вона нещастя нам віщує!

– Йой, жінко, – розсердився цар Песьоголовець, – вчора дорогого коня загубили, а тепер – таке прекрасне дерево? Світ нас висміє!

– Кажу тобі, рубай!

Не було що чинити: знову скликали міністрів, аби досудили, що робити.

За той час покоївка сіла під яблуньку, а дерево озвалося до неї:

– Дівонько, прошу тебе: якби мене зрубали, кинь хоч одну трісочку в ставок, де цар звик купатися.

– Зроблю, яблунько, зроблю…

Але міністри вирішили не рубати яблуньку, бо не в кожнім царстві й не кожного дня станеться таке чудо, аби за ніч виросло дерево.

– Коли так, я ще сьогодні вмру! – закричала молода цариця і вдарила собою об землю.

Песьоголовець налякався, сам схопив сокиру й почав рубати яблуньку – лиш тріски розліталися.

Слуги допомогли йому порубати дерево й спалити на місці. А дівонька сховала одну тріску і кинула у царський ставок. Той славився тим, що не мав споду, був бездонний. Другого ранку Песьоголовець зажурений. Пішов гуляти в сад. Бачить – на воді прекрасний лебідь плаває! Думає собі: «Впіймаю того лебедя й понесу дружині: вона зрадіє й видужає».

Розпоясав шаблю, скинув із себе плаття і скочив у ставок. Хотів ухопити чарівного лебедя, а той вирвався з руки і поплив аж до другого берега. Песьоголовець кинувся за ним…

Тоді лебідь піднявся на крила, полетів до його плаття й шаблі. Лиш крилами вдарив і перемінився на Дороша – сина Змія!..

Вже й Песьоголовець приплив до того берега. Дорош устиг одягти на себе замащену сорочку, вхопив у руки шаблю.

– Но, Песьоголовче, тепер твоя черга!

Той засміявся:

– А я не боюся! Довкола моє військо. Якщо мене знищиш – і ти пропадеш! Мене весь час сторожать.

І свиснув. Одразу до нього почало бігти військо… «Тут біда!» – думає Дорош, а далі здогадався:

– І в мене є поміч! – і вклав у рот два пальці.

На його свист зо всіх боків почали сунутися змії – жовті, червоні, чорні… Обступили Дороша, і військо відсахнулося.

Тоді з-поміж гадів відділився один і на очах у всіх задушив Песьоголовця.

Тепер і військо перейшло на бік Дороша, і той вернувся у великій славі до царського палацу.

Коли його побачила цариця, без слова впала і померла.

А Дороша люди обрали царем. Він узяв собі за жінку дівчину, котра зберегла йому життя.

Тепер Дорош – син Змія з’єднав дві держави, засів і володіння гадячого короля, та царює й днесь, коли не вмер.

А хто не вірить нашій казці, най іде в далеку песьоголовецьку державу й пересвідчиться, а якщо й тоді ще не повірує, най іде в державу старого царя, а то і в гадячу державу.

Це чиста правда, бо мені її розповів мій няньо, а моєму няньові – розповів його няньо. А прадіди наші ніколи не говорили неправду! Через те треба вірувати й казці.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (8 голосів, середня оцінка: 4,13 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн