Дерево казок

Про богатиря Сухобродзенка Івана й Настасю Прекрасну (українська народна казка)

Про богатиря Сухобродзенка Івана й Настасю Прекрасну (українська народна казка)

В однім царстві, в однім господарстві жив собі мужик і мав два сини. І ростуть вони не по роках, а по годинах – так ростуть, як із води йдуть. Віддав їх батько у школу, і вони там так грамоти набрались, краще того, що їх навчав. Приходить старший син до свого батька й каже йому:

– Тату мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок: я поїду собі лицарства доставати.

Батько заплакав, дав йому коня… І поїхав він аж у десяте царство. В’їхав у степ, найняв собі намет і ліг на дванадцятеро діб спати. Проснувся і почав із бабою воюватися. Невеликий час пробув – пробув сім літ, потім настиг його брат його менший.

Приходить той менший син до батька й каже:

– Тату мій любий! Дай мені лучок і стрілок пучок: я поїду собі лицарства доставати.

Дав і йому батько коня й усе і виряджає його й каже:

– Їдь, – каже, – сину мій, Іване, їдь, Бог з тобою! Може, тобі в степу доведеться з яким лицарем битися – вперед не бийся, а розпитайся, як звуть, бо, може, наткнешся на брата. Ти будеш Сухобродзенко Іван, а той Сухобродзенко Василь.

Сів Іван на коня і поїхав, їде аж у десяте царство. Коли дивиться – в степу стоїть намет, коло нього кінь – полум’я п’є, а яру пшеницю їсть. Пустив коня до коня – кінь з конем не б’ється. Пустив хорта до хорта – хорт із хортом не кусається. Пустив сокола до сокола – сокіл сокола не кусає.

Входить Іван у намет, а там лежить богатир, на дванадцятеро діб спати ліг. Він коло нього походив, походив і сам у тому наметі ліг спати – дванадцятеро діб спав, на тринадцяту кінець.

І не за великий час прокидається старший, коли дивиться – лежить хтось коло нього. Ухопив меч і хотів йому знести голову з плеч. Далі роздумався:

– Коли, – думає, – він на мене сонного не напав, то й я його не буду починати. Нехай проспиться, і я його розпитаюсь, що воно є таке.

Проспався той, прокидається. Умився, помоливсь Богу. І той старший не знає, що то його брат, став приймати його. Стали вони пити чай. Напились чаю, от він йому й каже:

– Ну, тепер сідаймо на коні та їдьмо у степ битися!

Поїхали. Почали битися. Вдарились раз – відскочили. Вдарились другий раз – відскочили. Потім розігнались третій раз. Старший меншому хотів голову з плеч зняти. Менший нагадав батьківське слово, упав з коня й говорить:

– Хто ти такий? Пожди, не бийся.

Той йому каже:

– Я Сухобродзенко Василь.

А менший йому каже:

– А я Сухобродзенко Іван.

Тоді старший брат скочив з коня, ухопив його за шию, заплакав і каже:

– Є ми рідні брати! Годі битися, ходім у намет!

Погуляли собі, а старший брат каже:

– От що, брате, тепер ми погуляли. Ти відпочивай, а я поїду в степ. Вже сьомий рік я воюю з бабою, так мені треба їхати з нею воювати.

– Поїду і я з тобою, – каже менший.

– Ні, ти залишайся, бо ти ще молоденький. Не треба, щоб тебе там убили. Поїду я сам.

Той почекав трохи, поки старший брат сховався. Осідлав свого коня й поїхав за ним у погоню. Приїжджає. Дивиться – брат уже воює. Він зліз із коня, як махне мечем, то на той бік – як полова, а на цей – як солома. Дивиться, що баба втікає. Він погнався за нею. Вона в нору хотіла. Тільки він догнав її над норою, як махнув мечем, так і відрубав їй половину ноги. Вона так і втекла в нору. Стоїть він над норою й жалкує, що тільки половину відрубав…

А старший брат ходить між трупів і шукає його. Думає, що він уже давно вбитий.

– Ах, Боже ж мій, тільки нажив собі брата, а він уже вбитий!

Але дивиться, аж його брат сидить над норою і плаче.

– А чого це ти, мій братику, плачеш?

– Як же, – каже той, – мені не плакати, коли в цю нору втекла проклята баба.

– Та чорт її бери: нехай утікає.

– Е ні, – каже, – не хочу. Я її витягну. Рви комиші та плети канат!

Виплели канат, і пішов Іван сам у ту нору, а братові каже:

– Ну, гляди ж, як я стрепену, щоб ти мене тяг!

Входить туди. Дивиться – сидить дівчина-красуня й хустки гаптує. Побачила його й каже:

– Слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. За чим ти, – каже, – сюди так глибоко забивсь?

– Сюди, – каже, – втекла баба, то я хочу її звоювати.

– Не звоюєш ти її, – каже вона. – Як мене візьмеш за себе, то я тобі поміч дам, і ти тоді її звоюєш.

– Я тебе, – каже, – за себе не візьму. А є у мене нагорі старший брат – от за того йди.

– Йди ж, – каже, – і дивись за грубкою: вона сидить на верстаті й військо тче.

Йде він і дивиться: сидить баба. На цей бік кине – кінь, на той бік кине – козак. Він підходить і каже:

– Здорова, бабко!

– А здоров, вражий сину! Одрубав ти мені половину ноги, ще й сюди прийшов? А що? Чи будемо битися, чи миритися?

– Ні, бабо, не того я сюди йшов, щоб миритися!

– Ну, ходім на тічок, давай битися!

Як узяли битися, як узяли битися… ні він її, ні вона його. Баба утомилась і каже:

– Сип, дочко, під нього горох, а під мене вугілля.

Та дочка як підправить під нього вугілля, а під неї горох, то та баба тільки коліньми: цап, цап, цап, а він зверху. Баба почала знов кричати до дочки:

– Сип, вража дівко, під нього горох!

А дочка підправилась та й ще їй додала гороху. Баба впала, а той її вбив. Потім узяли вдвох з дочкою й понабирали всякого дорогого одягу. Він стрепенув, і їх витягли нагору. І взяв він ту дівчину, дав її старшому братові за жінку, й поїхали вони у намет. Він – молодий юнак, зморився й ліг спати. А вона каже мужеві:

– У мене є сестра, ще краща від мене.

Вона думає, що той спить, а той усе чує.

– А де ж вона? – питається її муж.

– Украв Білий-Полянин за жінку собі.

– А як же її звуть?

– Прекрасна Настася.

Іван встав, умився, осідлав коня і поїхав.

Старший брат і питається його:

– Куди ти, мій братику, їдеш?

– А що ж, – каже, – брате, тобі дістав жінку, поїду й собі діставати.

Приїжджає він у десяте царство. Дивиться – стоїть хатка.

Він до тієї хатки – помоливсь Богові. Баба відчинила двері. А у баби голова обручем збита.

– А, слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. То було чутно, тепер і у вічі видно. Чи по волі, чи по неволі?

– По волі, – каже той, – бо добрий молодець не ходить по неволі.

– Куди тебе Бог несе?

– Що, стара, чи не чула ти де Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі – усе біле.

– Не чула, – говорить. – Їдь до моєї сестри середульшої, може, вона тобі скаже. Нічого тобі, голубчику, й попоїсти дати, хіба нà – головку капусти, може, де попариш та з’їси.

Він узяв і поїхав. Стоїть хатка. Він до тієї хатки молитву сотворив. Баба відчинила двері – двома обручами у неї голова збита.

– Слухом чувати, Сухобродзенка-богатиря у вічі видати. Куди тебе Бог несе?

– А що, – говорить, – шановна стара, чи не чула ти про Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, хорти білі, коні білі – усе біле.

– Ні, – каже, – не чула, їдь до моєї старшої сестри: може, вона знає. Нічого тобі, голубчику, дати на дорогу. На, візьми круп пшоняних трошки, може, де кашу звариш.

Поїхав він. Дивиться – іде заєць і четверо маленьких зайченяток лізуть за ним, так бідні схудли. Він узяв головку капусти, розрізав на чотири частини й кинув їм. Зайчики поживились, а заєць і каже йому:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти моїх діток поживив. Я тобі у великій пригоді стану.

Поїхав далі. Дивиться – хатка. Він сотворив до тієї хатки молитву, баба відчинила двері – трьома залізними обручами у неї голова збита.

– Слухом чувати, великого богатиря, Сухобродзенка Івана, у вічі видати. То було чутно, а тепер і у вічі видно.

– Чи не бачила, стара, – питається він, – Білого-Полянина? Сам білий, кінь білий – усе біле.

– Не бачила, – каже. – Їдь до мого найстаршого сина. Як він тобі не скаже, то вже ніхто не скаже. Нічого тобі, мій голубчику, дати попоїсти. Одним-одно поросятко маю, візьми хіба вже й те. Де-небудь заріжеш собі й поживишся.

Їде він, аж коли бачить: іде качка і малесенькі каченята веде. Маленькі, біднячки, поприставали. Він подивився на них, узяв та й висипав їм пшоно; вони підкріпилися, а стара качка й каже йому:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти діток моїх трохи підживив. Я колись тобі у великій пригоді стану.

Він собі й думає:

– Господи, Боже ж мій, у якій пригоді вона може мені стати, коли вона така маленька?

Поїхав далі. Бачить: іде вовк і веде за собою вовченят – ті вовченята поприставали. Він дивився, дивився на них і жаль йому стало маленьких вовченят. От він узяв та й кинув між них те порося; вони розірвали його й підкріпились. Тоді вовк обертається й каже йому:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти моїх діток погодував; за те я тобі, може, коли у великій пригоді стану.

Поїхав він. Приїжджає у десяте царство, дивиться – стоїть хатка. Він до тієї хатки сотворив молитву, святий Юрій одчинив.

– Слухом чувати, Сухобродзенка, превеликого богатиря, у вічі видати. За чим Бог так далеко заніс?

– Чи не чули про Білого-Полянина?

– Ні, – каже святий Юрій, – нічого не чув. Почекай: я своїх хортів скличу, як вони не знайдуть, то вже ніхто в світі тобі не скаже.

Поставив Івана за дверима, а сам вийшов і крикнув. Як прийшли звірі – повен двір найшло! Усякі тут були.

– А що, – питається святий Юрій, – усі зібрались?

– Усі, – кажуть, – тільки ще нема кривої вовчиці.

– А чи не чували, – каже, – чого про Білого-Полянина?

– Ні, – кажуть. – Либонь, розказували, що його хорти та твоїй вовчиці ногу перекусили. А більш ми не чули.

Коли ось іде та стара вовчиця. Йде і шкандибає.

– Ах, ти, – каже, – стара кривуле, а чого це ти так барилась? А чи не чула часом чого про Білого-Полянина? Сам білий, поле біле, коні білі, хорти білі – усе біле.

– Як, – каже вона, – господарю, не чула, коли в його дворі мені його хорти ногу перекусили.

От святий Юрій розпустив усіх, а її залишив і каже Іванові:

– Ну, гляди ж, як будеш іти й вона буде казати: «А бачиш місто?», кажи: «Не бачу!» Аж поки не приїдеш до міста і не побачиш царини. Бо вона боїться хортів.

Бере він вовчицю на коня й поїхали. Тільки вона каже:

– А бачиш, Сухобродзенку, місто Білого-Полянина?

– Ні, – каже, – не бачу.

Проїхали трохи. Вона знов питається:

– А чи бачиш?

Він уже зовсім бачить, але каже:

– Ні, не бачу.

Коли під’їжджають аж до царини, вона й питає:

– А то, вже бачиш?

– Бачу, – каже.

Вона як схопиться з коня, як махне, та так, що й конем не доженеш, уже й не кульгає зовсім, так хортів боялася! Пройшов він царину. Дивиться – аж стоїть хатка. Він молитву сотворив. Відчинила двері стара баба.

– Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати!

– А що, – каже, – бабуню, чи не знаєш ти Білого-Полянина?

– Як, – каже, – не знати мені, коли я його баба. А нащо він тобі?

– Я хочу взяти собі у нього прекрасну Настасю собі за жінку.

– Помагай тобі Боже.

– Підіть, бабусю, й розпитайте її, коли він із дому поїде, і скажіть їй, що приїхав такий-то й такий і хоче її взяти!

Пішла баба. Приходить до Настасі й каже:

– Прекрасна Настасе! Приїхав, – каже, – великий, славний богатир Сухобродзенко Йван і хоче тебе собі за жінку взяти!

– Боже, – каже, – йому поможи, я давно сама того хочу.

– А де ж твій чоловік?

– Поїхав, – каже, – на полювання. Скажи йому, коли він має час, нехай зараз доїжджає й забирає мене.

Приїхав Іван, забрав її, заплатив бабі й поїхав. Їде він, їде, приїжджає в десяте царство.

Білий-Полянин із своїм Гнатом-Булатом, вірним слугою, вертається з полювання. Б’є свого коня тесаком між вуха.

– Ну, – кричить, – скоріше до Прекрасної Настасі на чай поспівай!

Кінь до нього говорить:

– Пане любий, пане милий, уже Прекрасної Настасі немає.

– А де ж вона? – питається Білий-Полянин.

– Сильний богатир Сухобродзенко Іван узяв.

– Нічого, мій коню! – каже. – Ще ми приїдемо, виоремо, насіємо жита, жито виросте, нажнемо, намолотимо, наваримо пива, нап’ємось і поїдемо доганяти, тоді й доженемо.

А кінь тільки на трьох ногах. Приїхали додому, зробили так, як казав Білий-Полянин. Потім погнався у погоню й догнав Сухобродзенка й відняв Прекрасну Настасю, а його порубав, посік на капусту і коня його також порубав.

Лежать вони обидва порубані. Йде зайчик, подививсь, пізнав його. Сів та й плаче:

– Це ж мій господар, той, що моїх діток голодних нагодував.

Летить качечка й питається:

– Зайчику, зайчику, чого ж ти плачеш?

– Як же, – каже, – мені не плакати, коли це лежить порубаний мій господар, що моїх діток нагодував.

Качка пізнала його й каже:

– Адже ж він і моїх діток нагодував.

Сіли вони і вдвох почали плакати. Йде вовк і питається:

– Зайчику-братику, а чого це ти плачеш?

– Як же, – каже, – мені не плакати, коли він моїх діток нагодував, а тепер я йому не можу нічим помогти.

Вовк сів і собі став плакати:

– І моїх, – каже, – діток він нагодував.

Утрьох уже плачуть.

Качечка говорить їм:

– Чого ми будемо плакати! Ну, щось думати про нього!

Качка полетіла, а зайчик побіг за нею. А вовкові сказали, щоб стеріг.

– Гляди, ж, – кажуть, – вовче, стережи його й не чіпай. Бо не дивись, що ми такі маленькі, а ми тебе також посічем, як ось він посічений лежить.

Побіг зайчик до гончара й украв двоє горняток: одно причепив качечці під праве крильце, друге – під ліве. Зайчик побіг, качечка полетіла. Прибіг зайчик у Чуй-ліс. У тім Чуй-лісі є криниця, а в тій криниці – цілюща й живуща вода, а коло неї стоїть дванадцять чоловік сторожів.

Тепер качечка сіла на яблуні, а зайчик почав бігати між ними. Вони ось-ось не вхоплять його.

– Чи бач, братці, зайчик! Якби ми його зловили, було б що пообідати.

Шість чоловік побігло за ним. Він бігає між ними, вони мало його не вхоплять. А він усе так робить, щоб як тільки відвести ще й їх від криниці.

– Братця! – кричать вони. – Дайте помочі! Зловимо зайчика!

І ті собі від криниці та за зайчиком. А качечка з дерева пірнула у ту криницю, набрала цілющої і живущої води й полетіла. Вони як оглянуться та покинули зайчика і до криниці. Зайчик за качечкою побіг, і слід простиг. Прибігають. А вовк усе сидить і стереже.

– А що, – кажуть, – вовче, не зачіпав?

– Їй-бо, – каже, – не зачіпав!

От вони покропили цілющою водою, Іван оцілів. Покропили живущою, він ожив.

– Ото, – говорить, – як я заснув!

– Еге, – кажуть, – пане любий, дивися, – кажуть, – як ти був заснув, так, як твій кінь.

Покропили коня, він зцілився й ожив. Надумався Іван, що у нього відняв Білий-Полянин Настусю, вернувся назад і поїхав до тієї сторони. Приїжджає.

– Здорова була, – каже, – стара!

– Здоров, Іване! Адже ж він тебе був на капусту порубав!

– Ні, – каже Сухобродзенко, – то він не мене порубав, а куль соломи. Піди, стара, й спитай Настусю: нехай вона допитається, де він такого коня добув!

Пішла стара й каже:

– Здорова була, Настусе Прекрасна! Приїхав Сухобродзенко Іван!

– Але ж, – каже, – він його на капусту порубав?

– Ні, не його, а куль соломи. Казав він тобі, щоб ти довідалася, де Білий-Полянин такого коня взяв?

Приїжджає Білий-Полянин. Вона його й питається:

– Скажи мені, де ти такого коня взяв, що як ми далеко не втекли, а ти нас таки догнав.

– Прекрасна Настусе! За ті коні, – каже, – збувають голови. Є, – каже, – Чуй-ліс. У тім лісі є три баби, і в однієї баби є три кобили. Хто тих три кобили попасе три дні, той заробить лошака. А хто не встереже й упустить, той збудеться своєї голови.

Вона все розказала старій. А та це все переказала Іванові Сухобродзенку. Уклонився він бабі й пішов. Ішов, ішов, аж у десяте царство зайшов, їсти йому дуже схотілося. Дивиться він – аж над дорогою гніздо шершнів. Він поліз на дерево, коли матка вискакує з гнізда і каже йому:

– Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати. По що ти так високо до нас забрався?

– Не питай, – каже, – бо я дуже їсти хочу і вас усіх із гніздом з’їм.

– Не їж, – каже, – я тобі у великій пригоді стану!

Подумав він, подумав, кинув їх і пішов. Дивиться – комашні купа. Матка вискочила й каже:

– Слухом чувати, Сухобродзенка Івана у вічі видати! Навіщо ти нас рунтаєш?

– Не питай, – каже, – як я їсти хочу, то вас усіх з купиною з’їм!

– Не їж, – каже, – я тобі у великій пригоді стану.

Подумав, подумав він і пішов далі. Йде понад морем, аж дивиться – на піску лазить рак. Сам висох увесь, а живий. Він подивився – їсти нічого – взяв та й кинув у воду. Рак очуняв, вернувся й каже:

– Спасибі тобі, Сухобродзенку Іване, що ти мене врятував, я тобі у великій пригоді стану.

Пішов він далі. Дивиться – палі. На кожній голова стримить, тільки на одній нема. От він і думає:

– Отут-то моя голова поляже!

Йде далі. Дивиться – хатка, а в тій хатці стара бабка. От він і каже:

– А здорова, бабко, а чи в тебе тут, – каже, – кобили пасти?

– У мене, – каже вона. – Три дні попасеш – візьмеш лоша, а як погубиш – голови позбудешся. Ночуй, – каже, – у мене. А я тим часом піду до кобилок замовити, щоб тобі було лоша за цих три дні.

Пішла вона. А її дочка йому й каже:

– Не вечеряй, а йди послухай, що вона їм буде казати.

Пішов він і слухає, а вона й каже:

– Дивіться ж, як він пожене вас пасти, то щоб ви мені втекли в Чуй-ліс – там він вас не знайде.

Він вернувся в хату, а дівчина й питається його:

– А що? Чув?

– Чув! – каже.

– Ну, гляди ж! Стережи добре, бо пропадеш!

Повечеряв він, ліг спати. Рано встав, збирається гнати кобилки на пашу, а баба й каже йому:

– Ну, гляди ж, паси добре! Візьми лучок – уб’єш тетервачка, візьми лучечок – уб’єш зайчика, і як вечоріти стане, то щоб ти й кобилки пригнав і тетервачка приніс, і зайця.

Дала йому із сном пиріжок і каже:

– Як схочеш пополуднувати, то пополуднуєш.

Погнав він. Пасе. Захотілось йому їсти. От він з’їв той пиріжок і заснув. Прокинувся – коли нема кобилок. Плакав він, плакав – нічого не помагає. Тоді він встав, натягнув лучечок – убив зайчичка, натяг лучок – убив тетервачка. Летить до нього шершень і питається:

– Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?

– Як же мені, мушко, не плакати, коли я погубив кобилки.

Шершень як крикне, як свисне!.. Як почали з усіх сторін летіти шершні, от він їм і каже:

– Глядіть мені, щоб кобилки були зараз!

Полетіли вони і знайшли їх у Чуй-лісі, аж у яру.

Як почали їх кусати, то ті не витримали, давай бігти. От і пригнали їх аж до Йвана. Він тоді взяв доброго дрюка і погнав їх додому. Загнав у стайню, а сам входить у хату.

– А що, – питається баба, – пригнав кобилки?

– Пригнав, – каже.

– А зайчика приніс?

– Приніс.

– А тетервачок є?

– Є, – каже.

– Ну, сідай вечеряти, а я піду до кобил.

Дівчина знов каже йому:

– Не вечеряй, а йди слухати, що вона їм буде казати.

Пішов той. Коли чує, а вона кобил лупить дрюком і кричить:

– А я ж вам казала, щоб ви од нього втікали!

– Ми, бабусю, – кажуть, – утікали, та щось руденьке, маленьке як почало нас гонити, то ми аж до нього прибігли.

– Ну, глядіть же, щоб завтра ви мені втекли у такий ліс, щоб вас там і птиця не знайшла. Залізьте у гнилу колоду, то там ніхто не знайде.

На другий день рано вона знов дає йому пиріжок із сном і каже:

– Візьми лучок – убий тетервачка, візьми лучечок – убий зайчика і щоб кобилки пригнав.

Він знову з’їв той пиріжок і заснув. Прокидається – нема кобил. Він сів і плаче. Натягнув лучок – убив тетервачка, натяг лучечок – убив зайчика. Маленька комашечка прилазить до нього й питається:

– Чого ти плачеш?

– А як же мені не плакати, коли мої кобилки повтікали.

– Чекай, не плач!

Полізла зараз до своїх і скликала всіх, і пішли вони в ліс. Знайшли кобил у лісі, у гнилій колоді. Як почали їх кусати, то аж до нього пригнали. Він їх пригнав додому, а сам увійшов до хати. Баба його й питається:

– А що, пригнав?

– Пригнав, – каже.

– А тетервачка й зайчика приніс?

– Приніс.

– Ну, йди, вечеряй, а я піду до кобилок. Ще день попасеш і будеш мати коника.

А дівчина знов каже:

– Йди, дивись, що вона буде робити їм.

Пішов він і бачить, що вона б’є їх дрюком і кричить:

– А чому ж ви не втікали?

– Ми, бабусю, втекли, то щось маленьке, руденьке як почало нас кусати, то ми прибігли назад.

– Ну, глядіть же, щоб завтра ви повтікали у море. Там вас уже ніхто не знайде.

На другий день дала йому пиріжка зі сном і каже:

– Ну, візьми лучок – убий тетервачка, натягни лучечок – убий зайчика і щоб кобилки пригнав!

Він з’їв пиріжок і заснув. Прокидається – аж нема кобил. Він сів і плаче. Знає, що вони в морі, але ніяк не вижене їх звідти. Коли лізе рак і питається його:

– Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?

Той йому і каже.

– Стій, – каже рак, – не плач, може, я тобі поможу.

Як крикне, як свисне, збіглись усі раки – і великі, й малі. От той рак і каже їм:

– Щоб ви мені зараз вигнали з моря тих кобилок.

Вони пірнули. Як почали їх там кусати, кобили не витримали і вискочили до Івана. От він їх зайняв дрюком, пригнав до баби.

– Ну, сідай же ти вечеряти, а я піду до кобилок, щоб тобі завтра було чим заплатити.

А дівчина йому й каже:

– Йди, дивися, що вона буде робити.

Пішов він і чує, як баба кричить:

– Щоб мені зараз було по лошачку, коли не вміли ховатися!

Лошачки стали перед нею. Вона взяла із двох гарних вийняла печінку і легені та вклала в поганішого.

А дівчина йому й каже:

– Як буде вона тобі давати гарного лошачка, не бери, бо ти ж бачив, що вони порожні. «Вже, – кажи, – за три дні служби не варто брати гарного лошачка». І уздечки гарної не бери, а проси із личка.

Переночували. От ідуть у стайню. Вона й каже:

– Ну, бери котрого хочеш лошачка. От стоїть гарненький – бери!

– Ні, – каже, – бабуню, я того не хочу. Дайте мені цього поганенького і дайте мені личану уздечку, щоб мені гріха не було, що за три дні служби такого понабирав.

Загнуздав його й веде. А той йому й каже:

– Пане мій любий, дозволь мені відлучитися на цю ніч, нехай я матір поссу.

– Йди, – каже.

Той пішов. Виссав матір, виссав тіток. Приходить до нього й каже:

– Ну, пане мій любий, сідай тепер на мене.

– Чи ж ти мене, – каже Йван, – втримаєш?

– Чи втримаю, – каже кінь, – чи не втримаю, то побачиш. А от краще скажи мені, як тебе нести: чи нижче лісу стоячого, чи вище хмари ходячої?

– Ні, – каже, – неси мене по суходолі. І неси до Настасі Прекрасної.

Поніс той. Приніс його до баби. Входить він у хату й каже:

– Здорова була, бабусю!

– А, здоров, Іване Сухобродзенку. А я вже думала, що ти не живеш на світі.

– Ні, – каже, – бабусю, живий! Піди-но й спитай Настусю, коли не буде Білого-Полянина вдома, то я вже тепер її візьму.

Пішла баба й каже:

– Приїхав Сухобродзенко Іван. Він питається тебе, коли Білого-Полянина не буде вдома, щоб тебе взяти.

– Скажи йому, бабусю, що тепер саме час, бо його нема вдома, поїхав на полювання.

Приходить баба до Івана й каже йому. От він на коня та й туди. Взяв Настусю й утік із нею.

Вертається Білий-Полянин з полювання, поганяє свого коня й каже йому:

– А ну-бо, хутчій поспішай до Настасі на чай!

– Гай, гай, – каже кінь, – нема чого нам квапитися, бо вже твоєї Настасі Прекрасної нема й не буде. Узяв славний, могучий богатир Іван Сухобродзенко.

– Як, – каже, – Іван Сухобродзенко? Я ж його на капусту посік!

– Ні, – каже кінь, – це ти не його посік, а куль соломи.

– Ну, – каже, – нічого те, нехай утікає. А ми ще виоремо, посіємо жито, вижнемо, зберемо, змелемо, наваримо пива, нап’ємось і тоді поїдемо й доженемо, й одберемо Настасю.

– Ні, пане мій любий, як думаєш доганяти, то їдьмо зараз, бо потім буде вже не пора. У нього тепер кінь – мій рідний брат.

– Коли так, то їдьмо! Я ж йому покажу, як чужих жінок красти!

Поїхали. Той кінь летить вище дерева стоячого, а він його між вуха тесаком б’є й усе поганяє. От уже доганяють, от доженуть! Тільки Сухобродзенків кінь обертається до свого брата – коня Білого-Полянина – і говорить йому:

– Невже ж, – каже, – брате мій милий, ти проти мене підеш? А ми ж, – каже, – сини однієї мами.

– Що ж, – каже той, – я буду робити, коли він мене між вуха тесаком б’є?

– Підніми, – каже, – ти його під хмари та струсни там, то він і пропаде!

Підняв той Білого-Полянина під хмари, струснув. Упав той на землю й геть розбився. І полізли з нього гади, змії, жаби, ящірки і всяка нечисть.

Сухобродзенко взяв його коня й слугу Гната-Булата до себе й поїхав. Це вже додому поїхав, до батька, їхали цілий день. Увечері стали ночувати. От Сухобродзенко із жінкою поснули, а Гнат-Булат не спить. Тільки чує: на дереві посідали зозулі й одна каже:

– Їде, – каже, – славний богатир Сухобродзенко Іван додому. А вдома батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати не рада. Як прийдуть додому, буде йому перша смерть: дасть йому мати на ніч білу сорочку. Він як її надіне, зараз умре. Хто ці слова чує й перекаже, той по коліна каменем стане.

Записав ці слова Гнат-Булат і мовчить, нікому не каже. Пани повставали й поїхали. Їхали цілий день. Увечері стали на нічліг. Пани напились чаю, повечеряли й заснули, а Гнат-Булат не спить. Знов поприлітали зозулі й одна каже:

– Їде славний богатир Сухобродзенко Іван додому, в гості. А вдома батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати не рада. Буде йому друга смерть: як приїде додому, як сядуть вечеряти, то вона йому дасть склянку вина. Він як вип’є, то зараз у ньому всередині загориться, і він умре. Хто теє чує й перекаже, той по пояс каменем стане.

Записав це Гнат-Булат і мовчить. Рано встали пани й поїхали далі. Увечері знов стають ночувати. Знов прилітають зозулі й одна каже:

– Їде, – каже зозуля, – богатир Сухобродзенко Іван у гості до батька. Батько рідний, мати нерідна; батько рад, мати не рада. Буде йому третя смерть: як він засне, мати перекинеться гадюкою й укусить його, і він від того вмре. Хто те чує й перекаже, той по шию каменем стане.

І це записав Гнат-Булат. На другий день рано пани повставали й поїхали. Приїжджають уже додому. Батько такий радий, так цілує їх, так обіймає, такий веселий. Мати також весела, нібито й вона рада.

Тільки повечеряли, вона дає йому білу сорочку на ніч, як вони йшли спати. Гнат-Булат це бачив і взяв та ту сорочку спалив, а йому дав іншу.

На другий день за вечерею мати подає йому склянку вина і просить його випити. Він тільки що хотів випити, як Гнат-Булат вирвав у нього з рук склянку і кинув. Вино розіллялося, і де воно розіллялося, там підлога вигоріла. Він трошки посердився на Гната-Булата, що той вирвав у нього з рук склянку, та й перестав.

На третій вечір, як вони лягли спати, вона перекинулась гадюкою й лізе до них у хату. А Гнат-Булат не забув, що третя зозуля казала, став за дверима й дожидає. Тільки вона до ліжка, а він як махне шаблею та й не попав гадюку, а перерубав ніжку ліжка. Ліжко перекинулось, а Сухобродзенко й прокинувся та й бачить, що Гнат-Булат стоїть і меч підняв угору, а гадюка вже втекла.

От він і каже:

– А, – каже, – такий-то ти вірний слуга? Ти мене зарізати хотів. Чекай же ж, я тобі віддячу, будеш ти мене пам’ятати!

І хотів він його на смерть присудити. Тільки Гнат-Булат і каже йому:

– Почекай, – каже, – не присуджуй мене на смерть, нехай я тобі всю свою пригоду розкажу.

– Ну, розказуй, послухаємо!

От він і розказав те, що чув од тих трьох зозуль, і як розказав, то по шию каменем став. От тоді Сухобродзенко й побачив, що за чоловік був Гнат-Булат. І жаль йому його дуже стало, а не знає, як йому помогти.

Стояв той камінь, поки Сухобродзенкове дитя не вилізло на нього. А як вилізло, то впало і носа собі розбило. Кров попливла на камінь, камінь розскочився, і Гнат-Булат вийшов. Дивиться Сухобродзенко, а Гнат-Булат носить його дитя по дворі.

От тоді він дуже зрадів і задав бенкет на увесь світ. Я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Забили мене в гармату і як стрільнули, то я залетів аж у цю хату і тепер тут сиджу.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 голосів, середня оцінка: 5,00 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн