Дерево казок

Папуги-оповідачки (таджицька казка)

Папуги-оповідачки (таджицька казка)

Правду оповідають чи, може, брешуть, однак кажуть, що в давнину був собі один падишах. Тричі він одружувався, кілька разів цвіли і в’яли тюльпани, буяли й жухли трави на луках, минали роки, а жодна з дружин не народила падишахові дитяти.

Від туги краялося володареве серце, лихі думки плодилися в мозку. Якось покликав падишах свого першого візира і каже:

– Любий друже, кажуть, без дітей чоловік все одно що і безплідне дерево. Я тяжко страждаю, бо хто посяде моє місце, коли покину цю землю? Тож піди обшукай цілий світ, а знайди мені жінку, яка народила б мені сина, або хоч доньку.

Засмутився візир, бо не знав, де шукати таку жінку. Однак перечити падишахові – все одно що смерті собі просити. Тому лише мовчки вклонився й вийшов.

Та ще не виїхав він з рідного краю, як почув в одному селі дзвінкі дівочі голоси. Підійшов ближче й побачив на березі арика трьох убогих з виду дівчат. Став дослухатись, про що вони гомонять.

– Якби зі мною одружився падишах, я зварила б йому казан такого плову, що ним можна було б нагодувати всю нашу країну, ще й лишилося б, каже одна.

– Якби зі мною одружився падишах, я виткала б йому килим, що ним можна було б заслати весь світ, а коли його згорнути, то помістився б той килим у фісташковій шкаралупі,– каже друга.

– А якби зі мною одружився падишах, – мовила третя,– я народила б йому хлопчика й дівчинку з золотими кучерями, родимкою поміж брів і гарненькими, мов сонечко, личками.

Як почув ці слова візир, невимовно зрадів і чимдуж до падишаха:

– О великий володарю, не треба було мені шукати по цілому світу. У вашому краї, в одному селі живуть три дівчини.– Й переповів володареві розмову тих трьох дівчат.

Падишах вельми зрадів і звелів негайно привести до нього ту, що обіцяла народити йому дітей. Сім днів і сім ночей справляв володар весілля. Незабаром його дружина зайшла в тяж. Минали дні, тижні, місяці і вона ось-ось мала народити.

А падишаха саме охопив мисливський запал, подався він на полювання та й пробув там кілька днів.

За той час дружина народила хлопчика й дівчину, та таких славних. Волоссячко – вогонь, личка – два сонечка, ще й по родимці поміж брів.

Папуги-оповідачки (таджицька казка)

Як побачили їх три попередні падишахові дружини – аж потемніли від заздрощів і страху. Бо що їм скаже тепер володар? «За стільки літ жодна з вас мені дитяти не народила!» – обуриться й дивитися на них перестане. Тож покликали бабу-повитуху, дали їй чимало золота й звеліли занести немовлят світ за очі й звести зі світу. А самі взяли новонароджених кошеня й собача і сповістили падишахові, що його обіцяльниця дружина привела котика й песика.

Почув ту звістку падишах, розлютився и наказав першого візира й породіллю кинути до підземелля.

А повитуха з дітьми перейшла через високі гори й опинилася в безкрайньому степу. Несе вона тих діток, а назустріч їй пастух. Побачив він на руках у старої двійко немовлят, що аж заходяться плачем, та й питає:

– Агей, бабо, чого ти зайшла в таку далину? Чиї це діточки й куди ти їх несеш?

Розповіла повитуха про свою пригоду, віддала пастухові половину золота й попрохала нікому не виказувати цієї таємниці.

– Добре, – одказав пастух,– візьму собі цих безневинних діток.

Він зарізав двоє ягнят. Баба

вимастила їхньою кров’ю пелюшки й понесла падишаховим жінкам.

А пастух поніс немовлят додому й став їх доглядати. Дітки що не день міцніли, підростали. Так минали роки.

Пастух поставив світлу хату, завів господарство, виплекав густий тінистий сад і жив з дітьми заможно й радісно.

Брат із сестрою повиростали. Хлопець уже брав лук та стріли й ходив на полювання. А сестра ладувала дома по господарству.

Одного разу в тих краях полював падишах й запримітив у гірській ущелині юнака, що волосся в нього світилося, наче сонце. Такого дива він ще не бачив, хоч немало вже прожив на світі, тож мимоволі повернув до хлопця коня.

Юнак підійшов до нього, чемно привітався. Падишах спитав, чий він і де живе.

– Я пастухів син, а хата наша недалеко звідси.

Папуги-оповідачки (таджицька казка)

«Мені б такого сина», – подумав володар, і давня рана знов занила в його серці. Вродливий юнак з родимкою припав до душі падишахові, і він запросив його до себе в гості.

– Якщо тато дозволять, я приїду,– сказав хлопець, а коли повернувся ввечері додому, розповів про все це батькові.

«Негаразд сталося,– подумав пастух, – це може погано скінчитися. Та що вдієш, відмовляти володареві не годиться», – і випровадив хлопця в гості.

Як побачили падишахові жінки юнака з золотим волоссям і родимкою, так одразу й здогадалися, хто він, і притьмом кинулися до повитухи.

– Ану, кажи,– аж заскрипіла зубами старша володарева дружина, – що тобі миліше, душа чи золото?

– Обидвоє милі,– затремтіла баба.

– Коли так, то признавайся, куди поділа падишахових дітей!

Повитуха зрозуміла, що її таємницю, розкрито, тож мусила в усьому зізнатися.

– Змилосердьтеся, не губіть моєї душі! – заблагала.– Цього разу зроблю все, що накажете.

Падишахові жінки пообіцяли їй багато золота, якщо вона уволить їхню волю.

Пішла стара на базар, накупила голок, пахощів, усми та сурми, та и подалася через гори до пастухового саду.

Дівчина саме збирала яблука, коли чує – хтось гукає: «Пахощі, сакич, голки, сурма, усма». Підбігла до воріт, а там незнайома бабця.

– Люба донечко, – озвалася стара, – перекажи всім, хто тут живе, що я принесла з міста всякої всячини для жінок.

– А тут, крім мене, нікого нема, – одказує дівчина.

– Невже? – вдавано здивувалася стара. – І ти весь час отак самотієш?

– Еге, завжди отак. Брат мій цілими днями ходить на полювання, батько пастушить, а я від ранку й до вечора сама.

– Гай-гай,– похитала стара головою,– так можна зовсім зіскніти в самоті. Тобі здалось би чарівне люстерко. Поставиш його перед собою й бачитимеш у ньому все, що діється в світі. Чарівне люстерко – найбільша втіха.

– Я весь час працюю, нудьгувати нема коли, але, звичайно, не проти мати таке люстро, тільки де його взяти.

– Роздобути його не так уже й важко, – мовила стара.– Твій брат – мисливець, його й попроси. А як відмовлятиметься, – заплач, побачить твої сльози, жаль йому зробиться і вволить твою волю.

Увечері сестра не вийшла стрічати брата – сиділа на тапчані й плакала.

– Що з тобою? Чого плачеш? – спитав брат.

– Як мені не плакати? – озвалася сестра. – Щодня ви йдете з дому, а я від ранку до вечора нудьгую в самотині. Кажуть, що є таке чарівне люстерко, що в ньому видно все, що діється на світі. Якби я його мала, не сумувала б так.

Брат заспокоїв сестру, а на ранок вирушив шукати чарівне люстерко. Ішов він, ішов, подолав один перевал, подолав другий і нарешті дістався до прозорої, мов кришталь, гори. Під горою на березі чистого й глибокого струмка стояла з ціпком У Руці бабуся.

– Добридень вам, матінко,– привітався.

– Добридень тобі,– одказала бабуся,– якби ти не привітався, я перетворила б тебе на прозорий таріль. З яким наміром і куди прямуєш?

Хлопець розказав, що він шукає.

– За безнадійну справу ти взявся! – стала відмовляти його бабуся, – Те люстерко в девів. Вони тобі його не віддадуть.

Папуги-оповідачки (таджицька казка)

– А я відберу,– не здається хлопець.

– Сили не стане, загинеш. Не губи душі молодої,– застеріга його бабуся.

– Ні, мені дуже треба чарівного люстерка.

Бачить старенька, що юнак твердо стоїть на своєму, та й каже йому:

– На ось візьми мого ціпка, він зробить тебе невидимим. Деви живуть по той бік гори. Непомітно пройди до їхнього палацу і, як тільки деви поснуть, хапай люстерко й тікай.

Юнак подякував, узяв ціпка й одразу зробився невидимий. Перейшов через прозору гору, зайшов до дев’ячого палацу й’ сів у кутку. Страшезні рогаті деви з’їли кілька сирих кіз та овець і заходилися витанцьовувати. Нарешті потомилися й полягали спати. Тільки-но вони поснули, хлопець схопив люстерко й хутко з палацу.

Сестра дуже тішилася тим люстерком. У ньому вона бачила все, що тільки є на світі: прозору гору, дев’ячий палац, великі міста, безмежні пустелі.

Падишах уже кілька днів не бачив хлопця й почав тривожитися. Тож послав царедворця, аби той дізнався, що з ним, і запросив у гості. Невдовзі юнак приїхав.

А падишаховим жінкам дуже закортіло дізнатися, хто ж воно загостив до їхнього чоловіка. Зазирнули вони в двері, аж то володар щиро розмовляє із своїм сином і сам того не відає. Жінки аж посатаніли від люті й чимдуж кинулись до повитухи.

– Ти, нікчемна бабо, знов нас ошукала? Ну, тепер ти заплатиш нам за все!

– Заспокойтеся! – мовила стара.– Цього разу він живий з моїх рук не вислизне.

Вона знов подалася до хлопцевої сестри. Як тільки почула дівчина її голос, одразу побігла до воріт.

– Ох, матусенько, – вигукнула радісно.– Ви правду казали, що чарівне люстерко – найбільша втіха!

– Е, що там люстерко, – відказала баба, – на світі є речі ще цікавіші. Ось хоч би папуги-оповідачки. Люстерко лише показує, але ж не говорить. Ти скажи братові, хай роздобуде тобі пару тих папуг. Вони розказують силу цікавих оповідань. Слухати їх – ото вже справді пайсолодша втіха.

Увечері хлопець повернувся з полювання, а сестра знову плаче.

Папуги-оповідачки (таджицька казка)

– Що з тобою, сестричко? – питає.

– Цілими днями сама самотою, нема з ким і словом перемовитися, ото й плачі находять.

– Чим же я можу тобі зарадити? – брат до неї.

– Роздобудь мені папуг-оповідачок, – просить сестра.

Бачить брат, як гірко плаче-побивається єдина його сестра, Жаль йому зробилося дівчини, тож подався шукати папуг. Ішов він, ішов, доки дістався до прозорої гори. Знову стрів ту саму бабусю. Привітався.

– Чого тобі ще треба? – спитала бабуся.

– Папуг-оповідачок,– відказав юнак.

– Неможливе ти задумав, – мовить бабуся,– Якщо мила тобі юна душа, повертай назад, поки не пізно! Багато відчайдухів ходили по тих папуг, та ніхто звідти не вернувся.

– Я не можу не піти,– завзявся хлопець.– Скажіть лише, куди мені податися.

– Не йди! – відмовля його бабуся.– Пропадеш ні за що ні про що!

– Ні, я таки повинен піти,– стояв на своєму юнак і вдруге попросив бабусю показати йому дорогу.

– Обійди гору праворуч,- мовила тоді бабуся,– папуги-оповідачки живуть там.

Пішов хлопець дорогою, що її показала йому бабуся, й забрів у розкішний сад, а там сила-силенна закам’янілих людських постатей. Ходить він по тому саду, роздивляється і раптом чує ніжні голоси двох живих істот.

– Сестрице!

– Що, люба?

– Цей заповзятий хлопчисько теж завітав до нас!

– Нехай закам’яніє до колін!

І юнак відчув, як кам’яніють йому ноги.

Істоти заговорили знов:

– Сестрице!

– Що, люба?

– Він хоче посадити нас до клітки й віднести далеко від рідного краю, він хоче відібрати в нас волю.

– Нехай закам’яніє до пояса!

Юнак закам’янів до пояса.

– Сестрице!

– Що, люба?

– Цей хлопчисько хоче, аби ми стали забавкою його сестрі.

– Нехай весь закам’яніє!

Юнак закам’янів.

Сестра чекала-чекала, а від брата ні чутки. Глянула в чарівне дзеркало і з жахом побачила, що хлопець закам’янів у якомусь пишному саду. Пожурилася, поплакала, відтак убралася в чоловічий одяг і подалася шукати брата. Ішла вона, йшла, аж дісталася до прозорої гори, а під горою біля джерела сиділа бабуся.

Привіталася дівчина.

– О, донечко,– пильно глянула їй в очі бабуся, – навіщо ти вдяглася по-чоловічому, яку надію плекаєш у своєму серці, куди стелиться твоя дорога?

Дівчина, вмиваючи слізьми вродливе личко, розповіла, як закам’янів її рідний брат.

Бабуся подумала й каже:

– Обійдеш цю гору праворуч і вийдеш до саду, де живуть папуги-оповідачки. Тільки не заходь у сад, бо сама каменем станеш, а здалеку погукай свого брата.

Пішла дівчина дорогою, що вказала їй бабуся. Добилася до того місця, де жили папуги, стала край саду і щосили покликала брата. Гукнула так голосно, аж луна покотилася горами, а закам’янілі постаті враз ожили.

– Ой, що то за голос? – загаласували люди й кинулися до папужого гнізда. Зачали штовхатися, кожне намагалося заволодіти птахами.

І ось заговорили папуги:

Папуги-оповідачки (таджицька казка)

– Сестрице!

– Що, люба?

– Голос цієї дівчини в чоловічому вбранні подарував усім нашим жертвам життя.

– Ми більше не маємо сили перетворити їх на каміння.

– Єдине, що ми можемо, це піддатися цій дівчині.

– Ти кажеш правду, ніхто з них не має на нас права.

Почули їхні слова ті, що намагалися заволодіти птахами скорилися своїй долі й раді, що хоч живі лишилися, подалися геть.

А дівчина взяла папуг, і вони удвох із братом повернулися додому.

Падишах дуже сумував за юнаком, шукав його скрізь, а коли довідався, що той уже повернувся, послав царедворця довідатися, де він так довго барився. Хлопець розповів йому все від початку до кінця.

– О, то ти ще й сестру маєш? – здивувався володар і звелів йому завтра прибути разом із сестрою й батьком.

Уранці, коли пастух із дітьми збиралися в дорогу, папуги заговорили:

– Сестрице!

– Що, люба?

– У падишаховому палаці коїться щось дивне.

– Треба глянути в чарівне дзеркало.

Пастух і діти подивилися в чарівне дзеркало й побачили, як три падишахові дружини посипають отрутою страву, ласощі, хідники та ковдри.

– Бачиш, синку? – каже пастух юнакові.

– Бачу, тату. Тепер знатимемо, що нам робити, і усі троє подалися до падишахового палацу. Дорогу від брами Д9 палацу було вистелено хідниками. Але пастух пройшов обіч них. Слідом за ним пішли хлопець і дівчина.

У вітальні їм постелили оксамитові, єдвабні й парчеві ковдри. Однак гості на них не сіли, а примостилися на килимі біля верей.

Понаносили всяких смачних наїдків, та пастух, юнак і дівчина й не глянули на них.

Коли гості підвелися й зібралися йти, падишах сказав пастухові:

– Нікуди ви не підете! Ваша донька підкорила моє серце. Я не можу без неї жити. Зараз сповістимо по всьому краю про весілля.

Мусив тоді пастух розповісти падишахові все як є.

– О, славний володарю! Це – ваш син, а це – ваша донька,– мовив він.– І як тільки ви могли повірити, що ваша дружина народила котика й песика? Хіба люди народжують котів та собак?!

Як почув таке падишах, звелів негайно привести трьох своїх дружин. Перелякані жінки одразу в усьому призналися.

Тоді володар наказав звільнити матір його дітей і першого візира, які мало не повмирали в темному підземеллі.

Після того, як покарали винних, падишах сказав:

– Знайшлися мої любі дітки! Тож підіть розшукайте дівчину-килимарницю, нехай розстеле свого килима по всьому світу. Приведіть і дівчину-кухарку, хай наварить плову й нагодує усіх людей.

Влаштували великий бенкет і всіх людей зазивали. Ми теж там були, на тому килимі сиділи і той плов їли.

* Усма, сурма – барви для брів і вій.

* Сакич – жувальна суміш з воску та арчевої живиці, запарена на Молоці.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Ще ніхто не голосував!)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн