Дерево казок

Падишах і ковалівна (таджицька казка)

Падишах і ковалівна (таджицька казка)

Жив колись падишах. Зібрав він у столиці вчених мужів та мудрих дідів з усього краю, кликав їх щоранку до себе й задавав питання.

Якось уранці вийшов він у сад і побачив, як два горобці кружляли коло гнізда, вицвірінькуючи, а далі кинулися один на одного й заходилися чубитися. Та так знетямилися, що попадали на землю від утоми, але бійки не припинили.

Падишах підійшов до них, потупав ногами, однак горобці не звернули на нього уваги.

Володар розповів про оказію мудрецям і спитав:

– За що билися горобці та що вони казали одне одному?

Вчені мужі й мудрі діди не знали, що йому на те відповісти. Вони попросили три дні часу на роздуми й вийшли з палацу.

Дорога до місця, де вони завжди радилися, пролягала повз кузню. А в коваля та була донька. Щодня приходила вона до кузні допомагати батькові.

Побачила дівчина, що цього разу вчені мужі й мудрі діди повертаються від падишаха засмучені та похнюплені, вийшла з кузні, спинила мудреця, який був знайомий з її батьком,

і спитала:

– Щоранку ви йшли від падишаха раді та веселі, а чого сьогодні так посмутніли?

– Ех, доню, хоч ми й скажемо тобі, ти не зарадиш нашому горю.

Однак дівчина не відступалася. Учений муж зітхнув тяжко й повів таке:

– Падишах загадав нам таку мороку, що ніхто не може її розгадати. Почубилися два горобці, а за віщо, сам бог знає. Однак володар хоче почути це від нас та ще й питає, що ті горобці казали одне одному. Ми ж тих птахів не чули, не барили. То звідки нам знати, чого вони не поділили між собою. Та все ж падишах дав нам три дні подумати. Якщо ми за ці три дні не дамо йому відповіді, звелить усім нам голови повтинати.

– Як не придумаєте, що відповісти, я вам підкажу, – мовила ковалева донька.

– Глузуєш із нас, нечемна дівко! – докорив їй мудрець і подався геть.

Три дні думали-гадали вчені мужі й мудрі діди, сперечалися, та так і не придумали, що відповісти падишахові. Хоч-не-хоч, мусили послати ковалевого знайомого до дівчини.

А дівчина йому й каже:

– Підіть до падишаха, нехай він напише на папері, кому має належать батьківщина.

Мудреці подалися до палацу й принесли папір, на якому володар власноручно написав, що батькове майно має переходити у спадок до сина.

Прочитала ковалівна написане й мовила:

– Горобці билися за гніздо. Одному те гніздо дісталося у спадок від батька, а другий хотів силоміць відібрати його в спадкоємця.

Вчені мужі й мудрі діди пішли до палацу й переповіли це падишахові.

– То не ваші слова! – гукнув володар, – Якби ви це знали, відповіли б на моє запитання ще першого дня. Хто вам підказав? Скажете правду, живі зостанетесь, а не зізнаєтеся, звелю всім голови постинати.

Вчені мужі та мудрі діди мусили сказати правду.

Падишах звелів привести до нього ковалеву доньку. Слуги вмить сповнили його волю.

Падишах і ковалівна (таджицька казка)

– Звідки ти знаєш, за що побилися горобці? – спитав володар дівчину.

– У ваших володіннях,– відказала та,– сильні відбирають добро в слабших, зневажають їх, завдають їм усяких збитків, а царедворців це не турбує. Ось і моєму батькові дістався у спадок від його батька сад. Але наш заможний сусіда обмовив тата, заграбастав у нього той спадок і долучив до своїх садів. Хато кинулися до суду, вдавалися зі скаргою й до ваших візирів, та ніхто їх слухати не став, усі потягли за сусідом. Ваші мудреці дали мені листа, де ви написали, що батьківщина має перейти у спадок синові. Правильно. Однак це лишається тільки на папері, а можновладці роблять усе на свій лад.

Ніколи й від нікого не чув ще падишах таких слів. Тож не на жарт розлютився й гукнув:

– За такі балачки можна й голови позбутися! Відповідай на моє запитання!

– Ви бачили, що обидва горобці чубилися над гніздом,– одказує дівчина.– Отже, вони зчепилися за гніздо. Один казав: «Це гніздо дісталося мені в спадок од батька», а другий: «Я заберу його в тебе, бо я дужчий, і ти нічого мені не вдієш». Як бачите, не треба великого розуму, аби це збагнути.

Нічого не відповів на те володар, тільки відпустив дівчину. А коли вона пішла, мовив до своїх візирів:

– Ця проста дівка зганьбила нас! Що маємо робити з нею?

– Візьміть її собі за дружину. Дружина все одно що рабиня – придумаєте їй самій кару, яку схочете, – порадив перший візир.

– Як одружитеся з царицею Малікою, зробите ковалівну її служницею,– додав другий візир.

Юна цариця Маліка славилася на цілий світ чарівною вродою й тонким розумом, тож не злічити було тих, хто добивався її руки. Та вона оголосила, що віддасться за того, хто відповість на її запитання й виконає її умову, а кожного, хто з цим не впорається, зробить своїм рабом.

Багато вродливих юнаків, які не змогли відповісти на царицині запитання, уже стали її рабами та ще й пишалися, щ0 вони раби самої Маліки.

Порада візирів припала падишахові до душі. Послав він до коваля старостів і силоміць висватав його доньку, а як тільки ковалівна стала йому дружиною, сказав їй:

– Яка б ти розумна не була, ти всього-на-всього донька якогось там коваля, а я падишах, і ти мені нерівня. А взяв я тебе для того, щоб зробити служницею цариці Маліки, коли я одружуся з нею.

Падишах і ковалівна (таджицька казка)

– Викиньте собі геть з голови ці заміри, – застерегла його дівчина.– Одружитися з царицею Малікою не так-то й легко. Тисячі таких, як ви, вже поставали її рабами.

Це ще дужче розлютило падишаха.

– Я тобі ще покажу! – пригрозив він і вийшов з жінчиного покою.

Зібрав усіх учених мужів і мудрих дідів та й подався з ними до цариці Маліки. Та задала йому кілька питань. Але скільки не мізкували над ними падишах і мудреці, відповісти не змогли.

Зробила його цариця своїм рабом і відпровадила до олійниці гвинта крутити. Тяжко доводилося падишахові. Одного разу він не витримав і написав листа: «О візири! Якщо ви сидите, вставайте, якщо стоїте, вирушайте в дорогу, бо я, ваш володар, потрапив у неволю і з ярмом на шиї від ранку до ночі б’ю олію».

Той лист попав до ковалівни. Прочитала вона його, вбралася по-чоловічому, приперезала меча, сіла на коня й рушила в дорогу.

За кілька днів дісталася до палацу Маліки. Постукала в браму. Вартові відчинили, спитали, чого прибув.

– Я приїхав, аби відповісти на питання цариці Маліки і виконати її умови.

– О, красний юначе, знатніші від тебе люди не змогли відповісти на запитання цариці Маліки і стали її рабами. Не неволь себе! Воля – великий скарб. Дорожи нею, їдь своєю дорогою! – стали одмовляти вартові.

– Відведіть мене до цариці Маліки! – стояла на своєму ковалівна.

– Ми сказали це з милосердя до тебе, а ти роби, як знаєш. Хочеш тягти рабську лямку – тягни! – мовили вартові й показали, як пройти до цариці. Служниці завели ії до тронної зали й посадили навпроти Маліки.

– Чим живе людина? – спитала цариця.

– Надією! – відповіла ковалівна.

– Що є ознакою старості?

– Безнадія.

– Що є добрим наміром, а що є наміром лихим?

– Те, чого прагнуть усі люди, є наміром добрим, а прагнення небагатьох, що йде на шкоду іншим, є лихий намір.

– У чому видно лихий намір?

– У очах, у словах, у вчинках.

Падишах і ковалівна (таджицька казка)

Маліка задала ще кілька подібних запитань. І ковалівна відповіла й на них.

– Ти, юначе, наймудріший з усіх, хто брався відповідати на мої запитання,– сказала цариця.– Тепер слухай умову. У мого батька був перстень, якому корилися три старі девині. По батьковій смерті девині вкрали персня і вийшли з-під влади нашого роду. Знайди того персня і підкори мені девинь.

Ковалівна попросила на виконання умови сорок днів і рушила в дорогу. Їхала вона степами й горами, долала річки и перевали, але девинь ніде не стрічала. На сороковий день вдалась ковалівна в розпач і подумала: «Як іти в рабство до Ма-ліки, то краще вмерти отут на волі». Спинилась під чинором, розсідлала коня, поклала сідло під голову й заснула. А як прокинулась, побачила поруч себе меча й листа. «Юна ковалівно! – прочитала вона в листі.– Цей меч належить предкам-заступникам. Він стане тобі в пригоді. Візьми його і простуй за Чорну гору».

Поцілувала ковалівна меча, приклала його до очей, приперезала й подалася за Чорну гору. На підгір’ї побачила білосніжний намет, а в наметі сиділа стара біла девиня.

– Доброго Вам здоров’я! – привіталася ковалівна.

– Здрастуй, мій ласий шматочку, моя сьогоднішня пайко! – одказала девиня.– Якби ти не привітався, я б тебе з’їла одразу, а так з’їм перегодом.

– Упізнаєш це? – ковалівна показала старій меча.

– О, це меч предків-заступників, хай мені буде все їхнє лихо, – промовила девиня.

– Уже кілька тижнів у Самарканді не було й краплі дощу, і предки-заступники послали мене, аби я видрав паса в тебе із спини й привіз їм, а вони накличуть тією жертвою зливу.

– Ой, болить мені спина! – затремтіла девиня. – Змилосердься наді мною!

– Гаразд, змилосерджуся, тільки з умовою, що скажеш, де перстень батька цариці Маліки.

Падишах і ковалівна (таджицька казка)

– Трохи вище звідси є червоний намет. У ньому живе моя сестра, вона знає, де перстень,– сказала біла девиня.

Піднялася ковалівна трохи вгору й побачила червоного намета, а в ньому сиділа й чесала косу червона девиня.

– Доброго вам здоров’я! – привіталася ковалівна.

– Здрастуй, мій ласий шматочку, моя сьогоднішня пайко! – одказала стара.– Якби ти не привітався, я з’їла б тебе без балачок.

Ковалівна показала їй меча.

– Ой лелечко,– перелякалась девиня, – це ж бо меч предків-заступників!

– Зглянься наді мною, бабою старою.

– Скажи, де перстень батька цариці Маліки, а не скажеш, видеру тобі паса із спини!

– Про перстень знає моя сестра,– мовила девиня,– її намет трохи вище звідси.

Подалася ковалівна вгору й побачила чорного намета, а в ньому чорна девиня варила їсти.

– Доброго вам здоров’я! – привіталася ковалівна.

– Здрастуй, ласий шматочку! – відказала стара.– Ти сам прийшов, моя нинішня пайко.

– Сам прийшов. По твою душу. Якщо не знайдеш і не віддаси персня цариці Маліки, оцим мечем шкуру з тебе спущу.

Побачила девиня меча предків-заступників і мовила:

– Тяжку працю ти загадав мені Ми на версту в землю закопали того персня, аби ніхто ніколи не знайшов його й не повернув нас у рабство.

– Швидше ворушись, у мене лишилося мало часу! – звеліла ковалівна.

Девиня загарчала, й з гір одразу примчали сорок девів.

– Що скоїлося? – спитали вони.

– Сини мої! – звернулася до них стара.– Знайдіть перстень батька цариці Маліки.

Сорок девів заходилися рити землю своїми дужими лапами, і за хвилину перстень був у них. Узяла його чорна девиня, подала ковалівні й сказала:

– Усі ми були вільні. Тепер знову стаємо залежні. Кажи, що далі маємо робити?

– Віднеси мене до цариці Маліки! – звеліла ковалівна. Чорна девиня підхопила дівчину і вмить віднесла до палацу.

Ковалівна віддала персня цариці, й Маліка звеліла готуватися до весілля.

– Е ні, не поспішаймо,– мовить ковалівна.– Спершу покажи мені свої маєтки.

Цариця послухалась. Ходить ковалівна з царицею, роздивляється, коли це чує, наче під землею олійниця працює. Спустилися туди, дивиться ковалівна, а падишах у лямці довкола олійниці ходить. І щоразу, як тільки-но загається, олій-ник його нагайкою по спині частує.

– Чи у вас коня не знайшлося, що ви людину у лямку запрягли? – дорікнула ковалівна цариці й звеліла наставити падишаха конюхом.

А другого дня ковалівна забажала оглянути царицині землі. Узяли вони з собою й нового конюха, аби було кому за кіньми доглядати.

Їхали вони, їхали, спинилися біля джерела відпочити й під’їсти. Доки цариця сьому-тому лад давала, ковалівна покликала падишаха й каже:

– Ось що, конюху, я велю тобі одружитися з царицею Малікою!

Падишах і ковалівна (таджицька казка)

– О хай мені буде все ваше лихо, майбутній наш володарю! Хіба можна так жартувати? Це ж бо ваша наречена.

Ковалівна взялась за меча й промовила:

– Якщо не послухаєш мене, тут тобі й смерть!

– Гаразд, гаразд, я згоден. По правді сказати, я давно про це мріяв! – аж зрадів падишах.

Ковалівна виповіла свою волю цариці, скочила на коня й поскакала додому.

А невдовзі надійшла й звістка, що падишах везе царицю Маліку.

Візирі, всі царедворці, вчені мужі й мудрі діди повиходили їх зустрічати й з почестями провели свого володаря з новою дружиною до палацу.

Падишах одразу ж прикликав до себе ковалівну й сказав:

– Як бачиш, я таки одружився з царицею Малікою і живий та здоровий повернувся додому. Тепер ти будеш їй служницею, а не захочеш, звелю тебе скарати.

Ковалівна сходила до своєї кімнати, вбралася по-чоловічому, приперезала меча, вийшла до падишаха й мовила:

– О нерозумний володарю, хіба не я, ковалівна, визволила тебе з олійниці й одружила з царицею Малікою?

Цариця Маліка одразу збагнула все, що сталося, та й таке сказала падишахові:

– Ганьба чоловікові, який не цінує мудрої жінки, а йде бозна-куди шукати іншої.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (Ще ніхто не голосував!)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн