Дерево казок

Павичева дружина (алтайська казка)

Павичева дружина (алтайська казка)

Одного разу вибрали птахи павича зайсаном. Павич широко розпушив свій осяйний хвіст, високо задер голову в зеленій шапочці з золотими китичками.

– Зайсан, достеменний зайсан! – загукали птахи.

– Оженити, оженити, оженити треба. Женити його треба, женити! – заторохтіла сорока.

Ось привели до зайсана сіреньку куріпочку.

– Вона своїх дітей добре виховує і твоїм дітям буде гарною матір’ю.

– Ні, не хочу її. Куріпка низько літає.

– Ну синицю візьми. Вона перша в лісі заводить весняної пісні.

– Не хочу. На зріст не вдалася.

Кедрівку не вподобав – ряба. Іволга не вгодила – голос у неї журливий, трясогузка – хвостом трясе.

Лише сорока припала павичу до серця: на ній шуба з білою оторочкою – не намилуєшся. Торохтить-теревенить цілісінький день – із нею не засумуєш.

Після весілля павич вискубав зі своїх грудей зелені пір’їни й поклав їх сороці на спину і на хвіст.

– Це тобі, люба дружино, від мене дарунок.

Зраділа сорока:

– Гей, птиці-ці-ці! Подивіться, яка у зайсана дружина вродливиця-ця-ця!

Летить, новими перами хизується, сяде – зелені пера дзьобом перебирає. Вогнище розкласти їй нема коли, їжу приготувати ніколи. Вранці, ледве засіріє, вискочить із гнізда й пропадає десь до ночі.

– Куди летиш, люба дружино? – запитує павич.

– Лечу, куди хочу-чу-чу!

Над ніч повертається, а павич ізнов:

– Де ти була, рідна сороко?

– Куди душа хотіла, туди я й літала.

Розсердився павич. Ще затемна, поки сорока спала, злетів з гілки, сховався за кущем акації.

Уранці, ледь-ледь небокрай поблід, сорока випурхнула з гнізда, розхристала чорну шубу з білою оторочкою і полетіла, поблискуючи зеленими перами.

Павич, назирці, подався услід. Так прилетів він до людського житла й побачив, що його пишно вбрана подруга опустилася на смітник і заходилася дзьобати покидьки.

– Соромся! – гукнув їй павич.– Чи ж пристало зайсановій дружині живитися покидьками? Негайно лети додому.

Але сорока навіть не обернулася, клює і клює.

Підлетів до неї павич, стукнув дзьобом по голові:

– Ти мені більше не жона!

З тих пір сорока, длубаючись

у покидьках, головою вертить і дітей своїх повчає:

– Один раз клюнь, а п’ять разів озирнись,– бо павич прилетить і по голові дзьобне.

Добре пам’ятають цю науку сорочі діти. Клюнуть один раз і озирнуться, клюнуть удруге і довкіл обдивляться – павича вони остерігаються. Однак з перами зеленими, що павич подарував, не розлучаються.

– Це нам од павича на спогад лишилося. Ми, сороки, як-не-як, а самому павичеві ріднею доводимося. Ми не простого, ми княжого роду!


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 голосів, середня оцінка: 4,50 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн