Дерево казок

Кутвіріт (чукотська казка)

Кутвіріт (чукотська казка)

Припливли з Чапліно в Альхатвам кілька байдар ескімосів полювати на морського звіра. Потім вони попливли назад, тільки одна родина лишилася в чукчів, які дали ескімосам одяг та їжу.

Якось узимку дітлахи гралися на вулиці в оленя. Ескімоський хлопчик був оленем – він тримав на голові оленячі роги і швидко бігав по снігу, а всі інші по черзі кидали на роги аркан. Коли аркан кинув маленький братик Кутвіріта, кільце боляче вдарило ескімоського хлопчика, він розплакався і сказав:

– Постривай, ось восени приїде мій дядько з Чапліно – він зіб’є пиху з твого брата Кутвіріта!

У цей час Кутвіріт проходив мимо і все почув. Наступного дня воїн одвів ескімоського хлопчика вбік і спитав:

– Ну, то який дядько сюди приїде?

– Ніякий.

– Цими днями я об’їжджав двох гарненьких оленяток у маленьких нартах. Сподобались тобі?

– Дуже.

– Вони будуть твої, якщо ти скажеш, хто і чого сюди приїде.

– А ти не обманеш?

– Кутвіріт ще нікого не обманював.

– У кінці літа приїде дядько-богатир, він боротиметься з тобою, і ти більше не будеш дужим. Дядько не любить сильних, він не хоче, щоб іще хтось був сильним.

Кутвіріт подарував хлопчикові оленів та білий одяг. Кутвіріт був молодий, соромливий і не хотів, аби в селищі знали, що він готується до зустрічі з богатирем. Потай від усіх юнак носив каменюки на високі сопки та зносив їх назад і що день, то ставав дедалі дужчим.

Про те, що ескімоський богатир приїде помірятися силою з Кутвірітом, невдовзі дізнався і його батько. Він і його брат, Кутвірітів дядько, задумалися, що його робити. Дядько радив не давати хлопцеві спати – хай день і ніч працює. Батько ж казав, що краще буде, як він носитиме на сопки тягарі. А щоб хлопець не лінувався, треба стежити за ним на сопці і внизу.

Коли весною олені пішли в тундру, Кутвіріт подався з чередою. Олені відійшли од яранги на два дні ходу. Кутвірітові треба було навідатись додому – однести м’ясо. Дядько вирішив послати з ним одного молодого пастуха. Він заколов оленя, розрубав навпіл. Узяли хлопці по півтуші на плечі й пішли. Як тільки табун зник з очей, Кутвіріт сказав товаришеві:

– Послухай, друже, давай мені і свою половину ще й сам сідай на плечі, тільки ж дивись, нікому нічичирк про це!

Хлопець сів йому на плечі, і Кутвіріт вихором помчав тундрою. Пастух спершу дрімав, а потім заснув.

Коли вже стало видно стійбище, Кутвіріт розбудив товариша, і вони прийшли додому ще до заходу сонця. Батько спитав, де зараз череда, і не вірив, що син пробіг таку відстань за один день. Пішов Кутвіріт назад, і тільки-но зникло з очей стійбище, він посадив товариша на плечі і помчав тундрою. І цього разу пастух спав у нього на плечах. Тільки неподалік від череди Кутвіріт розбудив товариша, і вони прийшли у табун разом. Дядько не повірив, що вони вже побували дома. Але де ж тоді олень? Та й взуття на Кутвірітові інше!..

Невдовзі приїхав на байдарі ескімоський богатир, привіз моржеві й лахтачі шкури та багато всякого реміння. Богатир не зайшов у жодну ярангу, а поставив власну.

Незабаром прибув і табун. Кутвіріт питає батька:

– Здається, він до мене прийшов?

– Авжеж до тебе! Бачив я його, краще не зв’язуйся.

– Калюкім мінкрі! Зараз уже нічого не вдієш,– відказав син.

Дивиться ескімоський богатир – де ж силач Кутвіріт.

Показали йому, а він і каже:

– Пхе! Я, здається, даремно їхав.

Тоді підійшов до нього Кутвіріт, спитав:

– Ти мене шукав?

– Так, я прибув і до тебе й на свято.

Надів ескімоський богатир торбаз і штани з нерп’ячої шкури, а Кутвіріт – камусні штани і торбаз. Вийшли вони у велике коло і ну боротися. Не витримав ескімос – упав. Тоді він сів і покликав Кутвіріта.

– Іди сядь зі мною. Я не можу до тебе підійти – зламалася нога. Ти дужчий за мене! Я десять днів гойдав на руках кістку нижньої щелепи кита, щоб набратися сили, але ти молодший і дужчий. Залишаю тобі в подарунок моржеві, лахтачі шкури й реміння.

– А я тобі подарую повну байдару м’яса й оленячих шкур, ще й сам гребтиму на байдарі до Анадиру,– сказав Кутвіріт.

Минуло багато-багато років. Одного разу нащадки Кутвіріта зібралися біля Пікульнейського озера, поблизу Майно-Пильгіно. Якось Кутвіріт приніс сюди із далеких сопок великий камінь, поклав на дорозі й сказав:

– Хай люди пам’ятають, що колись жив на світі Кутвіріт.

Та ось у тундрі знову народився богатир Аль-аль, і люди казали: він дужий, як Кутвіріт. Богатир їздив по всій тундрі – боровся в Олюторці, боровся в Анадирі, мірявся силою з богатирями в Пол-пол, і всі казали: «Аль-аль дужий, як Кутвіріт!»

Але богатиреві Аль-аль не подобалося, що його порівнюють з Кутвірітом. Він скликав мешканців тундри й нащадків Кутвіріта. Хотів при них скинути камінь в озеро і разом з ним утопити ім’я Кутвіріта. Та тільки зміг підняти той камінь до колін. На більше в нього не стало сили, і камінь ліг на своє місце. Відтоді Аль-аль не називався богатирем, і його ніхто вже не порівнював з Кутвірітом.


Якщо Ви помітили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту з помилкою та натисніть сполучення клавіш Ctrl+Enter.


Сподобалось? Оціни!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 голосів, середня оцінка: 5,00 3 5)
Loading...


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Яндекс.Метрика каталог сайтів Украина онлайн